Лугова арфа - Сторінка 9
- Труман Капоте -Важать не самі слова, а довірливість, з якою їх говориш, і співчуття, з яким тебе слухають. Моя дружина Айрін була золота людина, і ми начебто могли ділитися всім, а проте... проте не знаходили спільної мови, жили поряд, немов чужі. Вона померла на моїх руках, і в останню мить я спитав її: "Чи дав я тобі щастя, Айрін? Чи була ти щаслива?" — "Щаслива... щаслива... щаслива..." — почув я останні її слова, досить-таки непевні. Я так і не зрозумів, чи то вона хотіла відповісти ствердно, чи просто повторила луною те, що я сказав. А коли б я знав її, то зрозумів би. І від синів своїх я не маю втіхи, вони не поважають мене, хоч як мені цього хотілося, і не стільки як батькові, скільки як людині. Та, на жаль, вони забрали собі в голову, ніби знають про мене щось ганебне. Я розкажу вам, що саме.— Його жваві очі, в яких відбивалося полум'я свічки, пильно озирнули нас усіх по черзі, немов перевіряючи нашу увагу й довіру.— П'ять років тому, чи вже майже шість, я їхав поїздом і побачив на сидінні поруч себе дитячий журнал, що його залишило якесь мале. Я взявся його переглядати і знайшов у кінці на обкладинці адреси дітей, що мали бажання листуватися з іншими дітьми. Серед них була одна дівчинка з Аляски, і мені припало до душі її мальовниче ім'я — Гортензія Флор. Я послав їй кольорову листівку. Боже мій, це ж така, здавалося б, безневинна і втішна річ! Дівчинка одразу ж відписала, і лист її просто-таки вразив мене: то була дуже доладна й жива розповідь про життя на Алясці, про вівчарське ранчо її батька, про північне сяйво. Їй було тринадцять років, і вона прислала з листом свою фотокартку: не сказати щоб гарне, але розумне й добре на вигляд личко. Я пошукав по старих альбомах і вибрав одне аматорське фото, зроблене на риболовлі, коли мені було п'ятнадцять: я стою на осонні, тримаючи в руці щойно зловлену форель. З вигляду воно було майже нове. І я написав дівчинці листа немовби від того хлопця на фотографії: про те, що на різдво мені подарували рушницю, і що наша собака привела цуценят, і як їх назвали, і як до нашого містечка приїздив мандрівний цирк. Знов обернутись на підлітка й мати приятельку ген на Алясці — яка ж то втіха для старого чоловіка, що день у день сидить сам-один, слухаючи цокання годинника! Згодом вона написала мені, що закохалася в одного знайомого хлопця, і мене вкололи ревнощі, такі ж болючі, як бувають замолоду. Проте ми залишилися друзями, і, коли два роки тому я написав їй, що готуюся на юридичний, вона прислала мені золотий самородок — на щастя.— Суддя дістав з кишені грудочку золота й показав нам, і та Гортензія Флор ураз стала близькою кожному з нас, немовби цей маленький блискучий дарунок на долоні судді був часткою її серця.
— І оце вони вважають за ганебне? — спитала Доллі скоріше з досадою, ніж з обуренням.— Те, що ви хоч трохи розважили бідолашну самотню дитину десь на Алясці? У них же там майже завжди сніг.
Суддя Кул затис самородок у руці.
— Мені вони такого не казали. Але я чув, як вони розмовляли проміж себе вночі, мої сини та їхні жінки. Міркували, що зі мною вдіяти. Вони, звісно, пронюхали про моє листування. Я не маю звичаю замикати шухляди — просто дивно було б завести собі ключі в домі, що хай навіть і колись був для тебе рідним. Отож вони й розважили, що я теє...— Він постукав себе по лобі.
— Я теж колись отримала була листа... Колліне, любчику, націди-но мені ще якусь краплину,— мовила Кетрін, показуючи на пляшку з вином.— Атож, справжнього листа, він і тепер десь є, вже років із двадцять бережу його, а й досі не знаю, хто його написав. А говорилося там таке: "Привіт, Кетрін, приїзди-но до Майямі та виходь за мене. Цілую, Вілл".
— Кетрін! Тебе хтось кликав заміж, а ти ніколи мені про це ані слова?
Кетрін здвигнула плечем.
— Ет, Доллі, серденько, ти ж чула, що сказав суддя. Не всім і не все треба розказувати. Та й знайомих Біллів я мала хтозна-скільки, але за жодного з них не пішла б. От єдине тільки мене цікавило: котрий з тих Біллів написав мені листа? Дуже хотіла б дізнатись, бо то ж один-єдиний лист, що я отримала за все своє життя. Може, це той Білл, що покривав дах на моїй хатині. Авжеж, дах на той час уже був. Милий боже, як же я постаріла — вже й думати давно про таке забула. А ще був Білл, що найнявся виорати нам город, це навесні дев'ятсот тринадцятого року. О, то був мастак тягти рівну борозну. І ще один Білл — той, що курник будував, він потім подався звідси й став провідником на залізниці. Може, то він прислав листа. А от іще Білл... та ні, то був Фред... Колліне, любчику, ну й добряче ж це вино.
— Я й сама випила б ще ковток,— обізвалася Доллі.— А то Кетрін так мене...
— Гм-гм-гм,— мовила Кетрін.
— Якби ви повільніше говорили чи менше жували...— Суддя думав, Що в роті у Кетрін не вата, а тютюнова жуйка.
Тим часом Райлі трохи відсунувся від нас і, опустивши плечі, мовчки вдивлявся у населену живими істотами темряву. "Я... я... я!.." — подав голос якийсь нічний птах.
— Я... Ні, ви помиляєтесь, суддя,— мовив Райлі.
— Про що ти, синку?
Обличчя Райлі знову заполонила ота сторожка напруженість, що завжди була пов'язана з ним у моїй уяві.
— Ні в якій я не в біді, от тільки сам я — ніщо. Чи, може, скажете, що це і є моя біда? Буває, лежу, не сплю і все думаю: ну що я вмію? Полювати, водити машину, дурня клеїти. І як подумаю, що, може, оце і все, до чого я здатен, то аж страх мене бере. А ще я не маю ні до кого ніяких почуттів, окрім як до своїх сестер, але ж це зовсім інша річ. Ось, приміром, воджуся я вже скоро рік з отією дівчиною з Рок-Сіті, ні з ким до неї ще так довго не водився. Аж десь на тому тижні вона раптом напалася на мене: чи маю я серце, питає, а якщо я її не люблю, то вона, мовляв, воліла б померти. А я спиняю свою машину посеред залізничної колії та й кажу: гаразд, почекаємо, якраз хвилин за двадцять тут має пройти вечірній експрес. Отак сидимо, очей одне з одного не спускаємо, і я собі думаю: ну чи не падлюка я — дивлюсь оце на неї і нічогісінько не відчуваю, окрім...
— Окрім самовдоволення? — запитав суддя.
Райлі не заперечував.
— І коли б мої сестри були трохи старші й могли самі собі дати раду, я б таки залюбки дочекався, доки той експрес наскочить на нас.
У мене аж у животі замлоїло від таких його слів, і мені страшно захотілося сказати йому, як я мрію в усьому скидатись на нього.
— Ось ви перед цим казали про єдину в світі людину. Чому я не можу думати так про цю дівчину? Мені ж це доконче потрібно, бо, поки я сам собі, не буде з мене добра. Може, якби я мав про кого піклувалися, я б почав укладати якісь плани і здійснювати їх: ну, скажімо, купив би оту землю, що за пасторовою садибою, і збудував на ній будинки. Я зміг би це зробити, якби душа моя заспокоїлась.
Зненацька повіяв вітер, задзвенів у листі, розкраяв нічні хмари, і в прогалинах між ними заяскріли розсипи зірок. Наша свічка, немов налякана тим сяєвом ясного, всіяного зорями неба, завалилася набік і згасла, і ми побачили ген над собою вивільнений з-за хмар пізній передзимовий місяць. Він скидався на скибку снігу, і до нього зблизька й здалеку заволали живі істоти: горбаті вирлоокі жаби, кігтявоголоса дика кішка. Кетрін видобула з сумки свою рожеву клаптикову ковдру й примусила Доллі загорнутися в неї; потім обняла мене й почала почухувати мені потилицю, аж поки я зронив голову їй на груди.
— Холодно тобі? — спитала вона, і я пригорнувся ще ближче: біля неї було тепло й затишно, як у нашій старій кухні.
— Я б сказав, синку, що ти берешся до діла не з того кінця,— мовив суддя, підіймаючи комір пальта.— Як ти можеш подбати про дівчину? А чи подбав ти колись хоч про отакенький листочок?
По-мисливському сторожко дослухаючись до крику дикої кішки, Райлі почав ловити руками листочки, що, мов пічні метелики, кружляли навколо нас, і скоро один такий листочок — живий, тріпотливий, неначе ладний випурхнути й полетіти геть,— опинився у нього між пальцями. Суддя й собі зловив листочок, і в його руці той листочок нібито важив більше, ніж у Райлі. Обережно приклавши його до щоки, суддя стримано промовив:
— Ось ми говоримо про любов. А ти почни з цього листочка, зі жменьки насіння, зрозумій хоч трохи, що таке любити. Спершу — листочок, краплини дощу, а тоді вже того, кому ти віддаси все, чого навчив тебе листочок, все, що зросло омите дощем. Затям собі: це дуже нелегка наука, вона може забрати й ціле життя, як от у мене; а проте я так і не опанував її цілком, тільки збагнув одну істину: любов — то ланцюг добрих почуттів, так само як природа — ланцюг життя.
— Коли так,— мовила Доллі, глибоко зітхнувши,— то все моє життя складається з любові.— Вона щільніше загорнулася в ковдру.— А втім, ні.— І голос її упав.— Мабуть, що ні. Я ніколи не любила жодного...— Поки вона шукала відповідного слова, вітер грався її вуалькою.— ...Жодного чоловіка. Ви можете сказати, що мені просто не випало такої нагоди. От хіба тільки батька...— Вона змовкла, немовби схаменувшись, що забагато говорить. Серпанок зоряного світла огортав її щільно, наче ковдра, а щось зокола,— може, отой жаб'ячий хор чи тремтливі голоси трави, що долинали з луки,— заворожувало й спонукало говорити далі.— Але я любила все інше, що є в світі. Як ото рожевий колір. Коли була ще зовсім дитиною, я мала одну-єдину крейдяну паличку, і вона була рожева; отож я малювала рожевих кицьок, рожеві дерева... а потім тридцять чотири роки прожила в рожевій кімнаті. А моя заповітна дитяча коробка — вона й тепер десь там на горищі, треба попросити Віріну, щоб зробила таку ласку й віддала її мені: приємно буде знову побачити все те, що було мені таке любе змалку. Що в тій коробці? Засохлий шматок стільника, порожнє шершневе гніздо і всяке таке інше, як-от апельсин, обтиканий гвоздиками чи сойчине яєчко. Я любила всі ті речі, і любов накопичувалась у мені й, переповнивши мою душу, злітала догори, наче птах над соняшниковим ланом. Але такого краще не виказувати іншим, бо воно гнітить їх і не знати чому робить нещасливими. Ось Віріна завжди вичитує мені за те, що я, як вона каже, ховаюся по кутках,— але ж я просто боюся налякати людей, виказавши їм свою приязнь. Як ото було колись із дружиною Пола Джімсона.