Луї Ламбер - Сторінка 19

Моя голова надто слабка, вона розламується під натиском думок. Я плачу і сміюся, я марю. Кожна втіха, мов розжарена стріла, пронизує мене й обпікає. В моїй уяві ти з'являєшся перед моїм захопленим, затуманеним зором у незліченних і примхливих образах, створених любострастям. Усе наше майбутнє життя ось тут, переді мною, із своїми бурхливими потоками, годинами відпочинку, радощами; воно кипить, розливається, засинає; потім прокидається молодим, свіжим. Я бачу обох нас разом, ми йдемо однією ходою, живемо однією думкою, завжди серце біля серця, розуміючи одне одного, чуючи одне одного, як ото луна підхоплює звуки і повторює їх через простір. Чи можна прожити довго, отак щомиті пожираючи своє життя? Чи не помремо ми у перших своїх обіймах? І що це буде, адже вчора увечері наші душі уже злилися в ніжному поцілунку, який забрав усі наші сили, короткому поцілунку, який став розв'язкою усіх моїх бажань, безсилим виразом стількох молитв, що чаїлися на самому дні мого серця як докори сумління і вихоплювалися з моєї душі тільки під час нашої розлуки? І я, той, хто ховався в кущах живоплоту, щоб підслухати твої кроки, коли ти поверталася в замок, я зможу милуватися тобою скільки захочу, коли ти що-небудь робитимеш, сміятимешся, розважатимешся, розмовлятимеш, ходитимеш! Яка безмежна радість! Ти не знаєш, яку втіху я відчуваю, коли бачу, як ти ходиш туди-сюди! Треба бути чоловіком, щоб збагнути всю глибину цих відчуттів. Мати радіє менше, коли спостерігає, як грається або спить її дитя, ніж радію я, милуючись кожним твоїм рухом. Я кохаю тебе всіма своїми чуттями водночас. Принадність кожного твого жесту щоразу нова для мене. Мені здається, я всі ночі дихав би твоїм диханням, я хотів би проникнути у всі твої справи, бути субстанцією твоїх думок, бути тобою. Нарешті я зможу ніколи з тобою не розлучатись! Жодне людське почуття не потурбує більше нашу любов, нескінченну у своїх перетвореннях і чисту, як усе, що єдине; нашу любов, неозору, як море, неосяжну, як небо! Ти моя! Ти вся цілком належиш мені! Тепер я зможу заглядати у глибінь твоїх очей і бачити там дорогу мені душу, яка то ховається, то з'являється, зможу вгадувати кожне твоє бажання! Моя кохана, послухай, зараз я скажу тобі те, чого досі не зважувався сказати, але в чому сьогодні можу признатися. Я відчував у душі якусь сором'язливість, що не давала мені повністю виразити свої почуття, і я намагався убрати їх у форму думок. Але тепер я хотів би оголити своє серце, сказати тобі про те, якими палкими були мої мрії, як бурхливо кипіло шанолюбство моїх почуттів, роздратованих самотою, в якій я жив, завжди розпалених сподіванням щастя і розбуджених тобою, такою досконалою у своїх формах, такою привабливою в манерах! Та хіба можна висловити, як хвилююся я в передчутті невідомого блаженства, що його дає володіння коханою жінкою, коли дві душі, поєднані коханням, зливаються в безумному пориві! Знай же, моя Поліно, я годинами перебував у заціпенінні, породженому силою твоїх палких жадань, поринаючи у відчуття незнаної ласки, як падають у бездонну прірву. В такі хвилини усе моє життя, мої думки, мої сили плавилися й зливалися в те, що я називаю жаданням, бо не знаходжу слів, якими міг би виразити це п'янке марення почуттів. Тепер я можу тобі признатися, що в той день, коли я, виявивши жалюгідну розважливість, яка змусила тебе засумніватися в моєму коханні, відмовитися взяти твою руку, простягнуту мені таким чарівним рухом, я був під владою одного з тих нападів божевілля, коли чоловік здатний на вбивство, щоб оволодіти коханою жінкою. Атож, коли б я відчув ніжний потиск, який ти мені запропонувала, так само виразно, як відлунював у моєму серці твій голос, я не знаю, куди привело б мене шаленство моїх жадань. Але я можу мовчати і довго страждати. Навіщо говорити про ці печалі, коли мої марення скоро стануть дійсністю? Отже, тепер мені буде дозволено перетворити наше життя на безперервну ласку! Люба моя, кохана, бувають такі відблиски на твоїх чорних косах, що я годинами із слізьми на очах милувався б тобою, дорогоцінний мій скарбе, якби ти не казала мені, відвертаючись: "Годі! Мені ж соромно!" Отже, завтра про наше кохання стане відомо всім! О Поліно, серце моє стискається, коли я думаю про те, що треба буде знести погляди сторонніх, цікавість юрби. Поїдьмо у Вільнуа, житимемо далеко від усього. Я хотів би, щоб жодне створіння з людським обличчям не заходило до святилища, де ти станеш моєю; я навіть хотів би, щоб після нас воно не існувало, щоб було зруйноване. Атож, я хотів би сховати від усього живого в природі щастя, яке можемо зрозуміти, відчути тільки ми двоє, щастя, таке незглибиме, що я кидаюсь у нього, аби померти — бо це безодня. Не лякайся сліз, які зросили мого листа — це сльози радості. Моє єдине щастя, отже, ми ніколи більше не розлучимося!"

У 1823 році я їхав диліжансом із Парижа в Турень. У Мері кондуктор посадив пасажира до Блуа. Завівши його в те відділення екіпажа, де сидів я, він жартома сказав:

— Вам тут не буде тісно, пане Лефевр!

Справді, я був сам-один.

Почувши це прізвище, побачивши старого з білим волоссям, якому було років вісімдесят, не менше, я, цілком природно, згадав про Ламберового дядька. Після кількох навідних запитань мені стало ясно, що я не помилився. Старий щойно впорався із збиранням винограду в Мері й тепер повертався до Блуа. Я відразу спитав у нього про свого колишнього "односума". При першому ж моєму слові обличчя старого ораторіанця, і так поважне та суворе, мов обличчя солдата, якому довелося багато вистраждати, спохмурніло і посмутніло. Зморшки на його чолі ніби поглибшали, він стиснув губи, скоса глянув на мене і запитав:

— То ви з ним не зустрічалися після колежу?

— Правду кажучи, ні,— відповів я.— Але ми обидва однаково винні, якщо забули один про одного. Ви ж бо знаєте, коли молоді хлопці покинуть шкільну лаву, в них починається життя, в якому буває стільки пригод і пристрастей, що їм треба зустрітися, аби зрозуміти, як люблять вони один одного. Та все ж таки іноді зринають спогади дитинства, і неможливо усе забути, а надто таку міцну дружбу, яка була в нас із Ламбером. Нам навіть дали одне прізвисько — "Поет-і-Піфагор".

Я сказав старому, як мене звуть, і він спохмурнів ще дужче.

— Отже, ви не знаєте, що з ним сталося? — запитав він.— Мій бідолашний небіж мав одружитися з найбагатшою спадкоємицею в Блуа, але напередодні весілля він збожеволів.

— Ламбер збожеволів? — приголомшено вигукнув я.— З якого дива? Я не зустрічав людини, яка мала б таку багату пам'ять, так бездоганно організований розум, уміла б так проникливо схоплювати суть речей! Могутній геній, може, трохи надміру захоплений містикою; але найблагородніше серце у світі! Мабуть, із ним сталося щось справді надзвичайне?

— Я бачу, ви його добре знали,— сказав мені старий священик.

Усю дорогу від Мера до Блуа ми розмовляли про мого бідолашного товариша, причому обом довелося робити довгі відступи від головної нитки подій, щоб ознайомити один одного з подробицями, які я вже повідомив читачам з метою описати події в тій послідовності, що надала б їм найбільшого інтересу. Я розповів дядькові Луї про наші таємні дослідження, про те, що найдужче цікавило в ті часи його небожа; потім старий розповів мені, що сталося в житті Луї, відколи ми розлучилися. За словами пана Лефевра, у Ламбера з'явилися деякі ознаки божевілля ще до його одруження; але ті прояви нічим не відрізнялися від тих, які бувають у всіх палко закоханих, і мені вони здалися ще менш вартими уваги, коли я довідався про силу його пристрасті та познайомився з панною де Вільнуа. У провінції, де мало хто цікавиться ідеями, людина, котра мислить не зовсім звично і перебуває під владою системи, як Ламбер, може видатися щонайменше диваком. Його мова мала вражати людей тим дужче, що озивався він досить рідко. Він казав: "Ця людина не з мого неба", в тих випадках, коли інші казали: "З ним каші не звариш". Кожна талановита людина іноді висловлюється не так, як усі. Чим глибший геній, тим яскравіше проступають у нього дивацтва, що позначають різні ступені оригінальності. А в провінції оригінала вважають напівбезумцем. Тому вже після перших слів пана Лефевра я засумнівався в божевіллі свого товариша. Слухаючи розповідь старого, я в душі ставився до неї критично. Найсерйозніший випадок стався за кілька днів до весілля. У Луї був напад каталепсії — дуже характерний, протягом п'ятдесяти дев'яти годин він лишався нерухомий, втупивши погляд у одну точку, не їв і не пив; чисто нервовий стан, у який западають деякі люди, охоплені бурхливою пристрастю. Це явище рідкісне, але його ознаки добре відомі кожному лікарю. Більше дивувало те, що доти Луї ніколи не хворів на цю хворобу, хоча до неї схиляли і його звичка часто поринати в екстаз, і суть ідей, які він розвивав. Але зовнішня та внутрішня будова його організму були настільки досконалі, що змогли довго витримувати надмірну витрату душевних сил. Екзальтація, в яку, мабуть, привело його сподівання найвищого фізичного блаженства, ще підсилена в ньому цнотливістю тіла та могутністю душі, певне, й спричинила цю кризу, наслідки якої відомі не більше, аніж її причина. Втім, листи, що випадково збереглися, досить ясно передають, як він перейшов від чистого ідеалізму, в якому жив, до яскраво вираженої чуттєвості. Свого часу ми назвали дивовижним подібне явище людської природи, коли, як вважав Ламбер, дві наші основи несподівано розділяються, і внутрішнє "я" завдяки якимсь своїм невідомим властивостям і під дією ще нерозгаданої причини цілковито зникає. Хвороба Луї — прірва не менш глибока, ніж сон — мала безпосередній стосунок до системи доказів, яку він сам таки дав у своєму "Трактаті про волю". В ту мить, коли пан Лефевр заговорив зі мною про перший напад, який стався в Ламбера, я раптом пригадав розмову, що відбулася в нас на цю тему після прочитання однієї медичної книжки.

— Глибока медитація, повний екстаз,— сказав тоді Луї на завершення,— це, можливо, каталепсія в зародку.

В той день, коли він так коротко сформулював цю думку, він намагався пов'язати духовні явища ланцюжком взаємозалежностей, крок за кроком простежуючи усі прояви розуму, починаючи від найпростіших, інстинктивних, чисто тваринних порухів, якими задовольняються чимало людей, а надто тих, хто витрачає усі свої сили на чисто механічну роботу; потім він переходив до виникнення думок, до їхніх сполучень, до порівняння, обмірковування, споглядання і нарешті до екстазу й каталепсії.