Лускунчик і Мишачий король - Сторінка 7

Друзі безмежно зраділи, а брат відчув себе найщасливішою людиною на землі, коли Дросельмаєр запевнив його, що майбутнє йому тепер забезпечене, бо віднині він не тільки матиме пристойну пенсію, але й безкоштовно отримуватиме золото на позолоту.

Годинникар із звіздарем уже надягли нічні каптурі й хотіли лягти в ліжко, коли раптом цей останній, тобто звіздар, сказав:

"Дорогий пане колего, щастя не ходить саме — повірте мені, ми знайшли не тільки горіх Кракатук, але й юнака, що розлущить його і вручить королівні зернятко — запоруку її вроди! Це не хто інший, як син вашого брата! Ні, я не ляжу спати, — радісно повів далі він, — а цієї ж таки ночі складу гороскоп хлопця!"

На цьому слові він зірвав з голови каптур і негайно ж узявся спостерігати зірки. [49]

Син Дросельмаєрового брата й справді був милим, ставним юнаком, який ще ніколи не голився й не носив чобіт. Підлітком він, щоправда, був на кількох святах блазнем, але по ньому цього ніхто б не помітив, так гарно його батько виховав. На свята він одягав гарний червоний сурдут, шитий золотом, шпагу при боці, тримав під пахвою капелюха й носив чудову перуку з кіскою. Так він стояв вичепурений у батьковій ятці і з властивою йому галантністю лускав дівчатам горіхи, за що вони й прозвали його Лускунчиком.

Другого ранку звіздар з радощів кинувся годинникареві на шию і вигукнув:

"Це він, ми знайшли його! Тільки нам треба, дорогий колего, зробити ось що: по-перше, заплести вашому чудовому небожеві добру дерев'яну косу й так сполучити її зі спідньою щелепою, щоб, смикнувши за неї, можна було міцно ту щелепу затиснути, а по-друге, коли ми повернемося до столиці, нізащо не казати, що ми вже привезли юнака, який може розлущити горіх Кракатук, — хай він краще з'явиться набагато пізніше за нас. Я вичитав у гороскопі, що король, після того як кілька сміливців поламають собі зуби, нічого не домігшись, пообіцяє віддати королівну, а після смерті й королівство тому, хто розлущить горіх і поверне Пірліпат втрачену вроду".

Лялькар був страшенно задоволений тим, що його синок має одружитися з королівною Пірліпат і стати королевичем, а потім і королем, тому залюбки доручив його звіздареві й ворожбитові. Дросельмаєр приробив своєму багатонадійному небожеві косу, таку вдатну, що той блискуче витримав іспит, розлущивши найтвердіші персикові кісточки. [50]

Дросельмаєр і звіздар зразу повідомили в столицю про те, що горіх Кракатук знайдено, а там, не зволікаючи, дали відповідне оголошення, тож, коли наші мандрівники прибули з горіхом до двору, там уже зібралося багато гарних юнаків і навіть королевичів, що, покладаючись на свої здорові щелепи, хотіли спробувати зняти чари з королівни.

Посланці аж злякалися, коли побачили королівну. Маленьке тільце з крихітними ручками й ніжками насилу втримувало на собі велику потворну голову. Бридке обличчя здавалося ще бридкішим від того, що навколо рота й на підборідді заросло білою ватяною бородою.

Все сталося так, як звіздар вичитав у гороскопі. Шмаркачі в черевиках один за одним ламали зуби й калічили щелепи на горісі Кракатукові, але королівні від того ні на крихту не ставало легше. Викликані задля цього зубні лікарі забирали напівпритомних бідолах, і кожен із них, зітхаючи, казав:

"Твердий горішок!"

Нарешті король, наляканий тими невдачами, пообіцяв дочку й королівство тому, хто зніме з королівни чари.

І ось тоді зголосився чемний тендітний юнак Дросельмаєр і попросив дозволу спробувати й собі щастя.

Ніхто так не сподобався королівні Пірліпат, як молодий Дросельмаєр, вона приклала ручки до серця й тужно зітхнула:

"Ох, якби цей юнак розлущив горіх Кракатук і став моїм чоловіком!"

Ввічливо вклонившись королю й королеві, а тоді королівні Пірліпат, молодий Дросельмаєр отримав із рук головного церемоніймейстера [51] горіх Кракатук, не довго думаючи, поклав його в рот, добре смикнув себе за косу, і — лусь! — шкаралуща розкололася на шматочки. Він спритно обібрав зернятко від волоконець, шанобливо вклонившись, вручив його королівні, заплющив очі й почав задкувати.

Королівна миттю з'їла зернятко, і — о диво! — потвора зникла, а на її місці з'явилася гарна, мов янгол, дівчина, з обличчям, ніби зітканим із білого, як лілея, і рожевого, як троянда, шовку, з очима, що сяяли, ніби краплі небесної блакиті, з густими кучерями, ніби сплетеними з золотих ниток.

Звуки сурм і литавр злилися з радісним гамором юрби. Король і весь його двір танцювали на одній нозі, як після народження Пірліпат, а королеву довелося побризкати одеколоном, бо вона з радощів зомліла.

Гармидер дуже збентежив молодого Дросельмаєра, якому треба було скінчити свої сім кроків, але він тримався добре і вже був наставив праву ногу на сьомий крок, коли це там, де він мав нею стати, наче з-під землі вродилася пані Мишильда. Дросельмаєр наступив на-неї і так спіткнувся, що мало не впав.

І тієї миті — о лихо! — юнак став такий самий потворний, як перед тим була королівна Пірліпат. Тіло його зменшилось, наче зсохлося, і ледве тримало на собі велику бридку голову з булькатими очима й страхітливо розтягненим від вуха до вуха ротом. Замість коси за спиною в нього віддимався вузький дерев'яний плащ, з допомогою якого він рухав свою спідню щелепу.

Годинникар і ворожбит похололи з жаху. Але вони побачили, що пані Мишильда також дістала кару за своє лиходійство. Молодий Дросельмаєр, [52] наступивши на неї, гострим закаблуком пробив їй шию, і тепер вона корчилася долі, сходячи кров'ю. Та, вже конаючи, підла відьма пропищала:

Ой Лускунчику проклятий,

Через тебе помирати

Довелось мені тепер.

А бодай же й ти помер!

Мій синок тебе скарає,

Сім голів на те він має,

І чи круть ти, а чи верть,

А й тебе чекає смерть! Квік!

Писнувши востаннє, пані Мишильда сконала, і королівський грубник відтяг її вбік.

На молодого Дросельмаєра ніхто не звертав уваги, але королівна нагадала батькові його обіцянку, і король звелів негайно привести героя. Та коли бідолаха з'явився перед королівною в теперішньому своєму вигляді, вона затулила обличчя руками й крикнула:

"Геть, геть звідси, бридкий Лускунчику!"

Гофмаршал схопив його за плечі й викинув за двері.

Король розлютився, бо вирішив, що йому хотіли накинути в зяті Лускунчика. Він звинуватив у всьому ворожбита й звіздаря і на віки вічні вигнав їх зі столиці. Гороскоп, що його звіздар склав у Нюрнберзі, не передбачав такого кінця, проте звіздар не забарився знов поглянути на небесні світила й прочитав по них, що молодому Дросельмаєрові в його новому становищі поведеться дуже добре і він, хоч який бридкий, стане королевичем, а потім і королем. Але своєї потворності він позбудеться тільки тоді, коли син [53] пані Мишильди, що народився семиголовим після смерті своїх сімох братів і став Мишачим королем, загине від його руки й коли самого Лускунчика, незважаючи на його потворність, покохає дівчина. І справді, молодого Дросельмаєра на новорічні свята бачили в Нюрнберзі у батьковій ятці королевичем, хоч і в образі Лускунчика.

Оце вам, діти, і вся казка про твердий горіх. Тепер ви знаєте, чому люди так часто кажуть: "Твердий горішок!" — і як сталося, що всі лускунчики такі негарні.

Так хрещений закінчив свою розповідь.

Марі вирішила, що королівна Пірліпат —лиха, невдячна особа, а Фріц сказав, що Лускунчик, якщо він справді хоробрий хлопець, не буде довго панькатися з Мишачим королем і поверне свою колишню вроду.

ДЯДЬКО Й НЕБІЖ

Якщо комусь із моїх шановних читачів чи слухачів траплялося врізатись склом, то він сам знає, як та ранка болить і як довго не гоїться. Марі довелося пролежати в ліжку майже цілий тиждень, бо, як тільки вона вставала, в неї починало паморочитися в голові. Та все ж таки нарешті вона зовсім видужала і могла весело, як завжди, бігати й вистрибувати по кімнаті.

У шафі все аж блищало, таке було нове —дерева, квітки, хатки, чепурні ляльки. А головне, Марі побачила там свого улюбленого Лускунчика, що стояв у другій знизу шухляді й усміхався до неї, поблискуючи двома рядками [54] зовсім цілих зубів. Вона радісно дивилася на нього, і враз серце в неї злякано тьохнуло: може, все, що розповідав хрещений, не казка, а справжня історія Лускунчика і його сварки з пані Мишильдою та її сином? Тепер вона знала, що Лускунчик — молодий Дросельмаєр з Нюрнберга, гарний, але, на жаль, спотворений чарами пані Мишильди небіж хрещеного. Бо Марі вже під час розповіді ні на мить не сумнівалася, що вправним годинникарем при дворі батька Пірліпат був сам старший радник суду Дросельмаєр.

— Але чому тобі дядько не допоміг, чому? — жалісливо питала Марі, і в серці її все міцнішало переконання, що в тій битві, яку вона спостерігала, йшлося про Лускунчикову державу й корону. Бо ж хіба не корилася йому решта ляльок і хіба не ясно, що звіздареве пророцтво збулося і молодий Дросельмаєр став королем у ляльковій державі?

Розмірковуючи так, наша розумниця Марі, яка наділила Лускунчика та його васалів життям і здатністю рухатися, була певна, що вони й справді зараз оживуть і почнуть рухатись. Та вони не оживали: все в шафі непорушно стояло на своїх місцях. Проте Марі й гадки не мала відмовлятися від свого переконання — вона просто вирішила, що винні чари пані Мишильди та її семиголового сина.

— Та хоч ви, любий пане Дросельмаєре, — сказала вона Лускунчикові, — й нездатні ворушитись чи сказати мені бодай слово, я певна, що ви мене розумієте й знаєте, як добре я до вас ставлюся. Розраховуйте на мою підтримку, якщо вона вам придасться. Принаймні я [55] попрошу вашого дядька, хай допоможе вам своїм мистецтвом, коли буде така потреба.

Лускунчик стояв собі тихо й спокійно, але Марі здалося, ніби з шафи долинуло легеньке зітхання, від якого ледь чутно, але надзвичайно мелодійно дзеленькнули шибки, і тонесенький, чистий, як кришталь, голосок проспівав:

Янголе мій,

Виграю бій,

Стану я твій,

Янголе мій.

Марі аж похолола з ляку, але водночас серце їй пойняла якась дивна втіха.

Настав вечір, до вітальні зайшли батько з хрещеним. Луїза не забарилася накрити стіл до чаю, і всі, весело розмовляючи, посідали навколо нього. Марі тихенько принесла свій стільчик і примостилася біля ніг у хрещеного, втупивши в нього великі сині очі.