Люби ближнього твого - Сторінка 17

А може, вдасться ще й по чашці кави виторгувати.

Підійшовши до стійки, він звернувся з своєю пропозицією до хазяїна. Той зразу ж почервонів, як буряк.

— Що, дурнички захотілося? Нажерлись, а платити нічим? Ні, голубе, від поліції ви в мене не відкрутитесь!

— За те, що я з'їв, я заплачу!

— Хвилиночку, юначе! — почулося ззаду.

Керн рвучко обернувся. Позад нього стояв незнайомий із моноклем.

— Дозвольте вас дещо спитати.

Незнайомий відступив на кілька кроків од стійки. Керн пішов за ним. Серце його раптом шалено закалаталося.

— Ви німецькі емігранти, еге ж? — спитав чоловік із моноклем.

Керн витріщився на нього:

— А вам яке діло?

— Та ніякого, — спокійно відповів чоловік. — Просто я чув вашу розмову з хазяїном. Може, ви продасте той флакончик мені?

Кернові одразу стало зрозуміло, куди хилить цей суб'єкт. Продавши йому парфуми, він дасть підставу для обвинувачення в нелегальній торгівлі, і його можуть негайно заарештувати й вислати. Тому він відповів:

— Ні.

— А чому?

— Бо я нічого не продаю. Я не торгую.

— Тоді давайте поміняємось. Я дам вам за парфуми те, чого не хоче дати хазяїн: пудинг і каву.

— Я взагалі не розумію, чого ви від мене хочете.

Чоловік усміхнувся.

— Зате я добре розумію вашу недовірливість. Річ ось у чому: я приїхав з Берліна й за годину повертаюся туди. А ви цього не можете…

— Атож, не можемо.

Чоловік глянув йому в очі.

— Ось чому я й підійшов до вас. І буду дуже радий прислужитися вам такою дрібничкою. На фронті я командував ротою, і один із найкращих моїх бійців був єврей. Ну, то віддасте мені ті парфуми?

Керн простяг йому флакончик.

— Вибачте… Я подумав про вас зовсім інше.

— Здогадуюсь! — засміявся незнайомий. — Ну, йдіть до своєї юної дами. Вона, певно, вже непокоїться. Бажаю вам обом усього найкращого. — Він подав Кернові руку.

Спантеличений Керн повернувся до дівчини.

— Рут! Або сьогодні Різдво… або ж я марю.

За хвилинку з'явився кельнер, несучи на таці каву й велику срібну вазу, горою повну всякого печива.

— А це що таке? — здивовано спитала Рут.

— Це парфуми "Фарр" фірми Керн сотворили таке чудо!

Сяючи від гордості, Керн налив каву в чашки.

— Кожен із нас має право вибрати собі яке завгодно тістечко. Що тобі покласти, Рут?

— Сирний пудинг.

— Ось тобі сирний пудинг. А я візьму "голову мавра".

— Решту вам загорнути? — спитав кельнер.

— Як-то? Яку решту?

Кельнер показав рукою на повну вазу.

— Це ж усе для вас замовлено.

Керн втупив у нього здивовані очі.

— Усе для нас? А де ж… хіба того добродія не буде?

— Він уже давно пішов. За все розрахувався. Ну, то…

— Стривайте! — схаменувся Керн. — Стривайте, ради всього святого! Рут, хочеш іще еклер? Трубочку? Чи, може, "наполеон"?

Він наклав їй повну тарілку, взяв і собі ще два чи три тістечка й сказав, перевівши дух:

— О, тепер запакуйте решту в два пакунки. Один ти візьмеш із собою, Рут. Як це прекрасно, хоч раз мати змогу подбати про тебе!

— Шампанське вже поставлено в лід, — сповістив кельнер, забираючи срібний шедевр.

— Шампанське? Непоганий жарт, — засміявся Керн.

— Ніякий не жарт. — Кельнер зробив жесту бік дверей. Там уже з'явився хазяїн. У руках у нього було відерце з льодом, звідки стирчала загорнена в станіоль шийка пляшки.

— Не прогнівайтеся, — улесливо вишкірив він зуби, — я, звісно, пожартував допіру…

Керн, широко розплющивши очі, впав на спинку стільця. Кельнер кивнув:

— За все вже заплачено.

— Це сон! — сказав Керн, протираючи очі рукою. — Ти пила коли-небудь шампанське, Рут?

— Ні. Тільки в кіно бачила.

Керн не без зусилля опанував себе.

— От бачте, пане господарю, — з гідністю сказав він, — який вигідний обмін пропонував я вам! Флакон всесвітньо уславлених парфумів "Фарр" фірми Керн за дві жалюгідні скибки сирного пудингу! А тепер ви самі бачите, що дають за них знавці!

— Хто ж може все знати! — виправдувався хазяїн. — Я більше тямлю в напоях…

— Рут, віднині я вірю в чудеса, — сказав Керн. — Якби оце зараз у вікно влетів білий голуб, несучи у дзьобі два паспорти для нас, дійсні на п'ять років, або необмежений дозвіл працювати, — я б не здивувався!

* * *

Вони допили шампанське до дна. Лишити в пляшці хоч краплю здавалося їм непрощенним гріхом. Правду кажучи, вони навіть не знайшли в ньому ніякого надзвичайного смаку, але пили його й дедалі веселішали, аж зрештою обоє трошки захмеліли.

Нарешті вони встали з-за столу. Керн забрав пакунки з печивом і хотів був заплатити за котлети. Але кельнер замахав руками:

— За все вже заплачено…

— Рут, — мовив Керн нетвердим голосом, — на якому ми світі? Ще один такий день, і я стану романтиком.

На відході їх зупинив хазяїн.

— У вас більш нема таких парфумів? Я б хотів для своєї жінки…

Керн опустився з надхмарних висот.

— Випадково ще один флакон є. Останній. — Він дістав з кишені другу пляшечку. — Але вже не на таких умовах, друже любий. Ви проґавили нагоду. Двадцять крон. — Кернові аж самому дух перехопило. — І то тільки для вас!

Ресторатор блискавично зробив підрахунок. За шампанське й тістечка він здер із ротмістра зайвих тридцять крон. Отже, лишається ще чистих десять крон дармових.

— П'ятнадцять, — іще спробував поторгуватись він.

— Двадцять. — Керн удав, ніби хоче сховати флакон.

— Ну, гаразд. — Ресторатор вийняв пом'яту двадцятку. Він уже вирішив сказати своїй коханці, дебелій Барбарі, ніби парфуми коштували п'ятдесят. Тоді можна буде не купувати їй капелюшка за сорок вісім крон, якого вона вже з місяць канючить у нього. Одним пострілом — двох зайців.

Керн і Рут повернулись до готелю, забрали валізу Рут і поїхали на вокзал.

Рут притихла.

— Не журись, — сказав Керн. — Я теж скоро приїду. Більше тижня я тут не зможу втриматись, я добре знаю. А тоді подамся до Відня. Ти хочеш, щоб я приїхав?

— Приїзди! Якщо, звісно, так краще для тебе…

— А чому ти не скажеш просто "приїзди", та й годі?

Дівчина зиркнула на нього трохи винувато:

— А хіба те, що я сказала, не краще?

— Не знаю… Звучить якось обережніше.

— Так, це правда. Обережніше, — з раптовою гіркотою в голосі погодилась вона.

— Не треба журитись, Рут! Ти ж допіру була така весела!

Дівчина розгублено глянула на нього й промовила тихо:

— А ти не зважай. Це на мене часом таке находить. А може, це од вина. Давай думати, що це од вина. Ходімо пройдемось, іще є час.

Вони зайшли у сквер і сіли на лавці. Керн обняв дівчину за плечі.

— Веселіше, Рут! Однаково журба не поможе. Дурні слова, але для нас вони не такі вже й дурні. Нам же так потрібно трошки веселості! Як нікому.

Рут сиділа й дивилась кудись в одну точку.

— Та я б і рада бути веселою, Людвігу. Але в мене така важка вдача… Мені й хочеться ставитись до всього легше. Я б рада робити все легко, але виходить у мене все незграбно й важко, — розпачливо вимовила вона, і Керн нараз побачив, що по її щоках течуть сльози. Вона плакала беззвучно, гнівно й безсило. — Сама не знаю, чого це я плачу… Адже зараз немає ніяких причин для цього! А може, якраз тому я й плачу. Не дивись… не дивись на мене!

— Ну що ти!

Рут схилила до нього обличчя й поклала руки йому на плечі. Керн пригорнув її, і вона поцілувала його — наосліп, заплющивши очі, твердими стиснутими губами, нестямно й гнівно, немовби відштовхуючи від себе.

— Ех, що ти знаєш… — уже спокійніше вимовила Рут. Голова її впала йому на плече, очі все ще були заплющені. — Що ти можеш знати… — Уста її розтулилися, стали м'які, мов достиглий овоч.

* * *

Вони встали й пішли далі. Біля вокзалу Керн на хвилинку залишив Рут і купив букет троянд благословляючи в думці чоловіка з моноклем та господаря "Чорного поросяти". Рут зовсім збентежилась, коли він з'явився з букетом. Вона вся зашарілась, і смуток де й подівся з її обличчя.

— Квіти! — видихнула вона. — Троянди! Я від'їжджаю, мов якась кінозірка.

— Ти від'їжджаєш, як дружина вельми удачливого комерсанта! — гордо поправив її Керн.

— Комерсанти, Людвігу, не дарують квітів.

— Е, вибачай! Молодше покоління вже дарує.

Він поклав її валізу та пакунок із печивом у сітку для багажу, і вони обоє вийшли з вагона. На пероні Рут узяла Керна обома руками за голову і серйозно подивилась йому в очі.

— Як добре, що я тебе зустріла, — вона поцілувала його. — А тепер іди. Іди, не чекай, поки я від'їду. А то я боюся знов розплакатись: ти тоді ще подумаєш, що я більш нічого й не вмію… Іди!

Та Керн не зрушив з місця.

— А я не боюсь прощання, — сказав він. — Мені вже так багато разів доводилось прощатися… Та це й не прощання зовсім.

Поїзд рушив. Рут усе махала рукою. Керн стояв, поки останній вагон не зник з очей. Аж тоді він пішов із вокзалу. У нього було таке відчуття, ніби все місто вимерло.

Біля дверей готелю він зустрів Рабе.

— Добривечір, — привітався Керн, вийняв сигарети й підніс йому.

Рабе відсахнувся й підняв руку, наче захищаючись від удару. Керн здивовано кліпнув очима.

— Вибачте; — сказав Рабе, страшенно зніяковівши. — Це просто… просто такий мимовільний рух.

Потім узяв сигарету.

* * *

Штайнер уже два тижні працював кельнером у трактирі "Під зеленим деревом".

Час був пізній. Хазяїн уже години дві тому пішов спати, й за столами сиділо лише кілька завсідників.

— Шабаш! — сказав Штайнер, опускаючи жалюзі.

— Налий нам іще по одній, Йоганне! — сказав один із гультяїв, столяр, зі схожим на огірок обличчям.

— Ну добре, — погодився Штайнер. — "Міколашу"?

— Ні, угорського більш не хочу. Давай тепер доброї сливовиці.

Штайнер приніс пляшку й чарки.

— Налий і собі, — запросив столяр.

— Сьогодні більше не можу. Коли вип'ю ще хоч краплю, то вже не зупинюся, поки не нап'юсь як квач.

— Ну то напийся! — Столяр потер свій огірок. — Я теж нап'юся! Ти тільки подумай: третя дочка. Сьогодні вранці. Виходить акушерка й каже: "Поздоровляю, пане Блау! Третя здоровенька донечка". А я вже думав: ну, цього разу неодмінно хлопець буде! Три дівчини, а спадкоємця нема! Збожеволіти можна! Ну скажи, хіба не правда, Йоганне? У тобі ж душа людська, то мусиш мене зрозуміти!

— Ще й як! — притакнув Штайнер. — То, може, візьмемо більші чарки?

Столяр гепнув кулаком об стіл.

— Маєш рацію! Хай мене чортяка вхопить! Як в око вліпив! Більші чарки! Як це я сам досі не додумався?

Штайнер приніс більші чарки, й вони сиділи пили ще цілу годину. Столяр уже переплутав усе й почав плакатися, що його дружина народила троє синів.