Люби ближнього твого - Сторінка 31

Щоправда, тільки зовсім прості речі.

— І це за плечима не носити, — відзначила фрау Грюнберг. — Я вмію навіть виривати зуби. Двадцять років тому навчилася в одного дантиста. Хто знає — може, колись і це принесе мені щастя!

* * *

Керн попрацював до десятої вечора і, крім доброї вечері, одержав ще п'ять франків готівкою. Разом із денною виручкою цього вистачало на два дні життя, а морально це важило більше, ніж сто франків-од якогось комерційного радника Оппенгайма.

Рут чекала на нього в маленькому пансіоні, який вони знайшли в адресному списку Біндера. Тут можна було прожити кілька днів без прописки. Рут була не сама. Коло столу на маленькій терасі з нею сидів худорлявий, уже немолодий чоловік.

— Слава Богу, таки прийшов, — підводячись, мовила Рут. — А я вже боялася за тебе.

— Коли бояться, тоді здебільшого не трапляється нічого. Трапляється лише тоді, коли зовсім його не чекаєш.

— Це не життєва філософія, це просто софізм, — озвався чоловік, що сидів за одним столом з Рут.

Керн обернувся до нього. Сусіда усміхнувся.

— Сідайте, вип'ємо разом вина. Фройляйн Голланд може потвердити, що мене боятись не слід. Колись я був приват-доцентом у Німеччині, моє прізвище Фогт. Зробіть ласку, розділіть зі мною останню пляшку вина.

— Чому останню?

— Бо завтра я на певний час переходжу на казенне утримання. Стомився, треба трохи відпочити…

— На казенне утримання? — сторопіло запитав Керн.

— Так я це називаю. Можна сказати ще "до в'язниці". Завтра піду в поліцію і заявлю, що ось уже два місяці нелегально проживаю у Швейцарії. За це на кілька тижнів посадять до в'язниці, бо мене вже двічі висилали звідси. Іду на державне утримання. Обов'язково треба заявити, що був у країні якийсь час повторно, інакше просто випхнуть через кордон, як звичайного порушника правил в'їзду.

Керн озирнувся до Рут, ніби щоб погодити з нею своє рішення.

— Якщо вам потрібні гроші, то… я сьогодні непогано заробив…

Фогт відмахнувся.

— Ні, спасибі, у мене ще є десять франків. Цього вистачить на вино і на ночівлю. Просто я стомився, хочу знову трохи відпочити. А це для нас можливо тільки у в'язниці. Мені вже п'ятдесят два роки, і здоров'ям я похвалитись не можу. Я справді стомився від цих мандрів та нелегального життя. Сідайте до мене обоє, після тривалої самотності так приємно посидіти в товаристві.

Фогт наповнив келихи.

— Це нойшательське: терпке і чисте, як вода з льодовиків.

— Але ж сідати до в'язниці… — крутнув головою Керн.

— У Люцерні хороша в'язниця; — сказав Фогт. — Більшої розкоші я собі й не зичу. Ех, якби можна було вибирати собі в'язницю до вподоби! Тільки боюся, що не потраплю туди. Що, коли попадуться надто людяні судді й просто ухвалять випхнути мене за кордон? Тоді доведеться повторити все з самого початку. А це нам, так званим арійцям, гірше, ніж євреям. У нас немає ніяких релігійних громад, які б підтримували нас, ніяких єдиновірців. А втім, облишмо це… — Він підняв свій келих. — Вип'ємо за все прекрасне на цьому світі — за вічне й незруйновне!

Вони цокнулись — мелодійно дзенькнуло скло. Керн ковтнув холодного вина. Пригадалося: виноградний сік, Оппенгайм… Він сів до столу, за яким сиділи Фогт і Рут.

— Я вже боявся, що останні години пронидію на самоті, — мовив Фогт. — А тут здибав вас… Який сьогодні чудовий вечір! Яке прозоре осіннє повітря!..

Вони довгенько сиділи мовчки на слабко освітленій терасі. Кілька нічних метеликів настирливо билися своїми важкими тільцями об гарячу електричну лампу. Фогт, одхилившись на спинку стільця, заглибився у свої думки, тільки ясні очі поблискували на його худому обличчі. Здавалося, що сидить людина з давноминулих століть, яка байдуже прощається з життям і усім світом.

— Веселість… — задумливо, наче сам до себе, мовив Фогт. — Веселість як безтурботна супутниця терпимості зникла з наших часів. Для неї потрібно надто багато — знання, розважливість, скромність і спокійне зречення перед неможливим. Усе це відступило перед казарменим ідеалізмом, який ладен ціною будь-яких жертв удосконалити світ. А диктатори ніколи не були справді веселими людьми.

— А ті, кому вони диктують, і поготів, — докинув Керн.

Фогт ствердно кивнув і поволі відпив ковток прозорого вина. Потім кивнув на озеро, що вилискувало сріблом у місячному сяйві, та на гори, що обрамлювали його, немов глибоку коштовну чашу.

— Їм диктувати неможливо, — мовив він. — І метеликам, як і листю на деревах. І їм теж ні, — показав на зачитані книжки. — Гельдерлін і Ніцше. Перший писав блискучі гімни життю, а другий вимріював божественні танці в дусі веселого Вакха — й обидва скінчили божевіллям — так, ніби природа всьому поставила межі.

— Диктатори не божеволіють, — докинув Керн.

— Що ні, то ні, — погодився Фогт. Він, посміхнувшись, підвівся. — Але й не мудрішають.

— Ви справді збираєтесь іти завтра до поліції? — спитав Керн.

— Так, піду. Бувайте здорові й спасибі вам за бажання допомогти мені. Я ще на годинку зійду вниз до озера.

Він поволі рушив уздовж вулиці. У безлюдній тиші Фогтові кроки ще чулися навіть тоді, коли його самого поглинула пітьма.

Керн озирнувся до Рут. Дівчина усміхнулася йому.

— Тобі не моторошно від усього цього? — спитав Керн.

Вона похитала головою.

— Нам з тобою треба думати про інше, — мовив він. — Ми ще молоді і якось проб'ємося.

* * *

Днів через два з'явився Біндер, приїхав із Цюриха. Елегантний, спокійний і впевнений.

— Ну, як ви тут? — поцікавився він. — Усе гаразд?

Керн розповів йому про свою пригоду з комерційним радником Оппенгаймом. Коли дійшов до того, як просив Оппенгайма поклопотатися за нього, Біндер засміявся.

— У цьому була ваша помилка, — сказав, він. — Другої такої полохливої жаби, як цей Оппенгайм, я не зустрічав. Ну, та я ось організую проти нього каральну експедицію.

З цими словами він пішов собі, а ввечері з'явився знову, тримаючи в руці двадцятифранкову банкноту.

— Оце клас! — схвалив Керн.

Біндер здригнувся, наче його морозило.

— Неприємна це була зустріч, можете мені повірити. Пан Оппенгайм належить до тих патріотів, які все прощають батьківщині заради своїх мільйонів. Гроші можуть зробити людину страшенно безхарактерною, ви згодні зі мною?

— Безгрошів'я — теж.

— Але це трапляється рідше. Я добряче налякав його жахливими новинами з Німеччини. А він дає лише з переляку. Щоб відкупитися од своєї долі. Це не зазначено в списку?

— Ні. Там написано: "Дає, але тільки підтиском".

— Це те саме. Ну, та ми ще, може, колись зустрінемося з комерційним радником десь на широкій дорозі як колеги.

— Е, то такий, що завади викрутиться, — засміявся Керн. — А чого, власне, ви потрапили до Люцерна?

— У Цюриху стало жаркувато. Причепився до мене один детектив. А крім того… — обличчя в Біндера спохмурніло, — я час від часу навідуюсь до Люцерна забирати листи з Німеччини.

— Од своїх батьків?

— Од матері.

Керн замовк, згадавши про свою матір. Зрідка він писав їй листи. Але сам не міг діждатись відповіді, бо ж не мав постійної адреси.

— Ви любите тістечка? — згодом запитав Біндер.

— О, звичайно. А хіба у вас є?

— Є. Почекайте хвилиночку.

Він вийшов і повернувся назад із пакунком. То була картонка з невеликим, акуратно загорнутим у тонкий папір тортом.

— Сьогодні з митниці, — пояснив Біндер. — Одержали мої тутешні знайомі.

— То чого ж ви самі не їсте? — мовив Керн. — Ваша мати його сама спекла, це ж одразу видно!

— Так, вона сама спекла. Тому-то я й не хочу його їсти. Ні крихти!

— Не розумію… Боже, коли б оце я одержав торта від своєї матері. Я б їв його цілий місяць! По манюсінькому шматочку щовечора.

— Але ж зрозумійте мене! — сказав Біндер здушеним, хрипким голосом. — Вона прислала цей торт не мені! Він призначався моєму братові.

Керн витріщив на нього очі:

— Ви ж казали, ніби вашого брата вже нема живого…

— Так, нема. Але вона про це ще не знає.

— Не знає?

— Ні. Я не можу написати їй таке. Просто не можу. Вона помре, коли дізнається про це. Він був її улюбленим сином. Мене вона не дуже-то полюбила. Він і справді був кращий за мене. Саме тому й не витримав. А я проб'юся! Хай там що! Та ви й самі це бачите! — і він жбурнув Оппенгаймові гроші на підлогу.

Керн підняв банкноту і знову поклав її на стіл. Біндер сів на стілець і запалив сигарету. Потім вийняв із кишені якогось листа.

— Ось її останній лист. Був у цій картонці. Прочитайте — і тоді зрозумієте, яка це для мене мука.

Лист був написаний на блідо-голубому папері, м'яким, похилим почерком, наче дівочою рукою. "Леополвде, любий синочку! Вчора я одержала твого листа і так зраділа, що спершу мусила сісти й почекати, поки заспокоюся. Потім розпечатала й почала читати. Після всіх тих тривог серце моє вже не таке здорове, як було колись; ти, певно, можеш це зрозуміти. Яка я рада, що ти, зрештою, знайшов собі роботу! Навіть коли ти й заробляєш малувато, не вдавайся в розпач: як будеш старатися, то все піде на лад. А там, дивись, і знову підеш учитися до університету. Любий Леопольде, ти ж пильнуй і за Георгом — він такий легковажний і необачний. Та поки ти там з ним, я спокійна. Сьогодні вранці я спекла тобі торт, адже ти завжди їх так любив. Посилаю з надією, що він не зачерствіє. А втім, пісочний торт не страшно й сухуватим їсти, тому я й спекла його, а то б послала тобі франкфуртський — ти ж його найбільше любиш. Але той би зіпсувався в дорозі. Любий Леопольде, пиши мені, тільки-но випаде вільна хвилина. Я так хвилююся весь час. Чи немає в тебе нової фотокартки? Будемо сподіватися, що скоро знову зберемося всі разом. Не забувай же мене — твою добру матір. Вітай Георга".

Керн поклав листа на стіл. Не віддав Біндеру в руки, а поклав біля нього на стіл.

— Фотокартку… — повторив Біндер. — Де ж мені дістати його фотокартку?

— Це вона лиш тепер одержала останнього листа від нього?

Біндер похитав головою.

— Він застрелився рік тому. Відтоді їй пишу я. Що два тижні. Почерком брата. Спеціально навчився підробляти його. Вона не повинна нічого знати. Цього не можна допустити. Ви як гадаєте — адже вона не повинна знати?.. — він благально дивився Кернові в очі: — Скажіть же, як на вашу думку?

— Так. По-моєму, теж, так краще.

— Їй уже шістдесят років. Шістдесят, і серце в неї зовсім слабеньке. Довго вона вже не проживе.