Люби ближнього твого - Сторінка 41

Пробути день у Базелі і з'явитись лише ввечері — не великий ризик. Зате в списках Біндера були й базельські адреси. Хоча цьому місту емігранти надокучали, як жодному іншому в Швейцарії, він, проте, вирішив спробувати продати що-небудь.

Почав із пасторів, бо тут була майже цілковита певність, що його не викажуть. У першого його одразу ж виставили за двері; у другого дали бутерброд: у третього — п'ять франків. Керн трудився далі, і йому поталанило: до полудня заробив сімнадцять франків. Передусім він прагнув збути решту парфумів та одеколону — на випадок, якщо знову стрінеться з отим Франсуа. У пасторів це не виходило, але пощастило в інших домах, де він мав адреси: пополудні заробив ще двадцять вісім франків. Тоді зайшов до католицької церкви. Вона була відчинена і являла собою найбезпечніше місце для відпочинку. А Керн уже дві ночі не спав.

У напівтемній церкві було порожньо. Пахло ладаном і свічками. Керн сів на лаву й написав листа Беєру. Вклав у той самий конверт листа і гроші для Рут, потім заклеїв його й сховав у кишеню. Він дуже стомився, а тому зсунувся ногами на підколінний стільчик і поклав голову на пюпітр для молитовника, щоб трохи відпочити, та й заснув.

Прокинувшись, не міг збагнути, де він, і лише поступово все пригадав. Тільки почувши чиїсь кроки, прийшов до тями.

Середнім проходом наближалась духовна особа в чорній сутані. Дійшовши до Керна, священик зупинився й поглянув на нього. Про всяк випадок Керн молитовно склав руки.

— Я не хотів вас турбувати, — сказав патер.

— А я вже збирався йти звідси, — відповів Керн.

— Я вас бачив з ризниці. Ви тут уже дві години — певно, молилися за щось дуже важливе?

— Так, отче, — мовив Керн. Від несподіванки він трохи розгубився, але швидко опанував себе.

— Ви не тутешній? — патер поглянув на Кернову валізу.

— Ні, — відповів Керн, підводячи голову. Священик чомусь викликав у нього довіру. — Я емігрант і сьогодні вночі мушу перейти кордон. А тут у валізі маю деякі речі на продаж.

У нього лишилася ще пляшечка одеколону — і раптом сяйнула шалена думка продати її в церкві священикові. Це було неймовірно, але він уже звик до неймовірних речей.

— Є одеколон, — сказав Керн. — Дуже хороший. І дуже дешевий. Я його розпродую. — Він хотів уже розкрити валізу.

Священик махнув рукою.

— Не треба. Я й так вам вірю. Не будемо уподібнюватися міняйлам у храмі. Я радий, що ви так довго молилися. Зайдімо зі мною до ризниці. У нас є невеличкий фонд спеціально для нужденних мирян.

Керн одержав десять франків. Йому було трохи соромно, але недовго: за ті гроші вони з Рут можуть трохи проїхати французькою залізницею. "Здається, смуга невдач минула", — подумав він, повернувся до пюпітра і став уже справді молитись. Кому — і сам не знав: батько його був іудейського віросповідання, сам він протестант — і ось стоїть навколішках у католицькій церкві; проте юнак гадав, що в такі часи, либонь, на небі теж панує безладдя, і тому його молитва якось дійде куди треба.

* * *

Увечері Керн поїхав залізницею до Женеви: несподівано йому спало на думку, що Рут могли й раніше виписати з лікарні. Приїхав туди вранці, здав на зберігання свою валізу й пішов у поліцію. Черговому сказав, що його оце тільки переправили сюди з Франції. А оскільки в нього був при собі наказ про вислання з Швейцарії, виданий два дні тому, то йому й повірили; потримали в себе до вечора, а вночі випровадили через кордон у напрямі Колоньї.

Там він одразу ж заявився до французької митниці.

— Заходьте, — озвався заспаний митник. — Тут уже є один такий. Годині о четвертій ми направимо вас назад.

Керн зайшов до митниці.

— О, Фогт! — здивовано вигукнув він. — Як ви сюди потрапили?

Фогт знизав плечима.

— Знову штурмую швейцарський кордон.

— Це відтоді, як вас привезли на вокзал у Люцерні?

— Атож. — У Фогта був замучений вигляд: він схуд, шкіра на обличчі нагадувала сірий папір. — Не щастить мені, — скаржився він. — Ніяк не вдається потрапити до в'язниці. А тут уже ночі такі холодні, щодалі я не витримаю.

Керн сів коло нього.

— А я вже був у в'язниці, т— почав він, — і радий, що знову на волі. От як воно буває в житті!

Прикордонний жандарм приніс їм по шматку хліба і трохи червоного вина. Мандрівники підкріпились і одразу ж поснули на лаві.

О четвертій годині ранку їх розбудили й повели до кордону. Було ще зовсім темно. На полях обабіч дороги тьмяно біліла паморозь. Фогт тремтів від холоду. Помітивши це, Керн скинув із себе светр.

— Ось візьміть, надіньте. Мені не холодно.

— Справді ні?

— Ні.

— Ви молодий, — сказав Фогт, — тому вам не холодно. — Він натягнув через голову светр. — На кілька годин, поки зійде сонце.

Перед Женевою вони розпрощалися. Фогт мав намір через Лозанну проникнути глибше до Швейцарії. Поки б він блукав поблизу кордону, його просто відіслали б назад, і на тюрму ніякої надії не було б.

— Лишіть собі цей светр, — мовив Керн.

— Ні в якому разі! Це ж така цінність!

— У мене є ще один. Мені подарував тюремний священику Відні. Я лишив його в камері схову в Женеві.

— Це правда?

— Авжеж. Голубий светр із червоною каймою. Тепер вірите?

Фогт усміхнувся і вийняв з кишені маленьку книжечку.

— Ось візьміть за це.

То були поезії Гельдерліна.

— Та вам же самому важко розстатися з ними, — заперечував Керн.

— Нічого. Я майже всі ці вірші знаю напам'ять.

Керн прийшов у Женеву. Дві години поспав у церкві, а о дванадцятій уже стояв біля поштамту. Він знав, що Рут іще не могла приїхати, але прочекав там до другої години. Потім звернувся за порадою до Біндерового списку. Йому пощастило: до вечора він заробив сімнадцять франків і з тим пішов до поліції.

Була субота. Ніч видалась неспокійна. Уже об одинадцятій вечора приволокли двох п'яних як чіп суб'єктів. Вони заблювали всю поліційну вартівню, потім заходилися співати. О першій годині ночі затриманих було вже п'ятеро. А о другій привели Фогта.

— Просто якесь зачароване коло, — меланхолійно скаржився він. — Ну, принаймні ми хоч удвох.

За годину їх повели. Ніч була холодна. Високо в небі мерехтіли зорі. Серп місяця горів, як розжарений метал.

Жандарм зупинився.

— Отут повернете праворуч, а там…

— Я знаю, — перебив його Керн. — Я знаю дорогу.

— Тоді всього найкращого.

Керн із Фогтом пішли далі, через нічийну смужку землі між двома кордонами.

Усупереч звичаю, їх не переправили тієї ж ночі назад. Спершу повели до префектури, там склали протокол, а потім нагодували, і тільки другої ночі їх знову випхнули назад через кордон.

Стало вітряно й хмарно. Фогт уже так виснажився, що ледве говорив і взагалі був близький до розпачу. Віддалившись трохи од кордону, вони зробили привал під копицею сіна. Фогт проспав до ранку як убитий.

Він прокинувся, коли зійшло сонце. Але не ворушився — тільки розплющив очі. У цій висохлій нерухомій постаті під благеньким пальтом, у цій людиноподібній істоті з широко розплющеними, застиглими очима Керн уздрів щось незвичайно зворушливе й трагічне.

Вони лежали на положистому схилі, з якого відкривався вид на вранішнє місто й Женевське озеро. З димарів над будинками звивались у небо пасма диму й будили уявлення про тепло, безпечний затишок, людську постіль і домашній сніданок. Озеро мінилося безліччю крихітних хвильок. Фогт мовчки спостерігав, як зникали, наче випиті сонцем, легенькі, рухливі пасма туману, як із-за рваних хмар поволі виступив білий масив Монблану й засяяв, наче світлі мури небесного Єрусалима.

Близько дев'ятої години ранку вони вирушили в дорогу. Дійшли до Женеви й попрямували по шосе вздовж озера. Через кілька хвилин Фогт зупинився.

— Погляньте он туди! — мовив він.

— Куди?

Фогт показав на пишну будівлю, що височіла над розлогим парком. Величезний будинок сяяв у сонячних променях, як замок безпеки і благополучного життя. Розкішний парк іскрився золотом і пурпуром осіннього листя. Довгі ряди автомашин стояли в просторому дворі, і юрми безтурботних людей снували туди й сюди.

— Чудово, — зауважив Керн. — Таке враження, ніби тут резиденція імператора Швейцарії.

— А ви не знаєте, що це?

Керн похитав головою.

— Оце ж і є палац Ліги Націй, — пояснив Фогт із ноткою смутку й іронії в голосі.

Керн спантеличено дивився на нього. Фогт покивав.

— Оце та установа, де вже чимало років розводять дебати про нашу долю. Усе радяться, чи слід нам видати документи й знову зробити нас людьми, чи так лишити.

Один відкритий "кадилак" виплив із ряду автомашин і покотився до воріт. У ньому сиділи елегантні, ще молоді люди, і серед них вродлива дівчина в норковій шубці. Вони весело сміялися, махали руками до другої машини, домовляючись про сніданок на озері.

— Ось так, — по хвилі мовив Фогт. — Тепер ви розумієте, чому все так довго тягнеться?

— Розумію, — відповів Керн.

— Безнадійна справа, еге ж?

Керн знизав плечима.

— По-моєму, їм нікуди поспішати.

Підійшов воротар і недовірливим поглядом окинув мандрівників.

— Ви тут когось шукаєте?.

Керн похитав головою.

— Чого ж тоді вам тут треба? — спитав воротар.

Фогт багатозначно глянув на Керна. У його очах блиснула іскорка гумору.

— Нічого, — відказав він воротареві. — Ми туристи. Просто мандруємо по землі Господній.

— Тоді вам краще йти собі далі, — порадив воротар, у якого одразу майнула думка про відчайдушних анархістів.

— Правда, — сказав Фогт. — Так, певно, буде краще.

На Рю-де-Монблан вони почали розглядати вітрини крамниць. Біля ювелірної Фогт затримався.

— Тут я з вами хочу попрощатися.

— А куди ви тепёр попрямуєте? — спитав Керн.

— Та недалечко. Зайду ось у цей магазин.

Нічого не розуміючи, Керн позирнув крізь скло на вітрину, де на сірому оксамиті були виставлені діаманти, рубіни й смарагди.

— Гадаю, вам тут не поталанить, — мовив він. — Ювеліри, як відомо, черствий народ. Можливо, тому, що весь час мають справу з камінням. Вони не дають нічого.

— Я нічого й не сподіваюсь від них. Я тільки хочу що-небудь украсти.

— Що? — Керн спантеличено глянув на нього. — Це ви серйозно? З такими силами, як у вас зараз, ви далеко не втечете…

— А я далеко й не збираюсь. Саме тому й хочу це зробити.

— Не розумію, — розвів руками Керн.

— Зараз ви зрозумієте. Я уже все обміркував. Це для мене єдина можливість пережити зиму. За крадіжку мені дадуть щонайменше кілька місяців тюрми.