Люби ближнього твого - Сторінка 57

Лікар серйозно поглянув йому в обличчя, потім сказав:

— Три-чотири дні щонайбільше. Це взагалі якесь чудо, що вона витримує так довго.

— Спасибі.

Штайнер поволі спустився сходами вниз. Зупинився на вулиці під порталом. Раптом перед ним постало місто. Прибувши сюди, він не помічав його, а тепер воно стояло перед ним — чітке й неминуче водночас. Він бачив вулиці, бачив небезпеку, що невидима й мовчазна чатувала на розі кожного кварталу, в кожному підворітті, в кожному обличчі. Він знав, що можливості боронитися в нього обмежені. Місцем, де його могли схопити, як дичину на водопої в джунглях, була ця біла кам'яна будівля позаду нього. Але він знав, що мусить ховатися, аби прийти сюди знову. Всього три-чотири дні. Ніщо і вічність воднораз. Він хвилинку міркував, чи не пошукати когось із друзів, проте вирішив поселитися десь у скромному готелі. Там на нього ніхто не зверне уваги.

* * *

Керн сидів у в'язниці Санте, в одній камері з австрійцем Леопольдом Бруком та вестфальцем Менке. Вони клеїли паперові кульки.

— Хлопці, — сказав після довгої мовчанки Леопольд, — я голодний, як вовк! Оце зараз вилизав би весь клейстер, якби за це не карали.

— Потерпи ще хвилин десять, — відповів Керн. — Ось принесуть вечерю, тоді й наїсися.

— Це мені не допоможе! Після тієї вечері я тільки й відчую справжній голод. — Леопольд надув порожній паперовий кульок і плеснув по ньому долонею, аж ляснуло. — Просто нещастя в наші часи — мати шлунок. Як згадаєш, наприклад, смажену курку, або навіть стіл, накритий скатеркою, — так ладний розбити на друзки всю оцю камеру!

— А я більше думаю про великий кров'яний біфштекс, — заявив Менке. — 3 підсмаженою цибулькою та картопелькою. А до цього Ще — холодного пивця.

— Цить! — простогнав Леопольд. — Давайте думати про щось інше. Про квіти абощо.

— Чому саме про квіти?

— Про що-небудь красиве, хіба ти не розумієш? Про таке, що відвертає увагу.

— Я не захоплююсь квітами.

— Одного разу я бачив грядку троянд, — почав Леопольд, намагаючись зосередити свою думку на квітах. — Це було торік улітку. Перед тюрмою в Палланці. Нас тільки випустили, а тут надвечірнє сонце — і червоні троянди. Такі червоні… такі червоні, як…

— Як сирий біфштекс, — докинув Менке.

— Іди ти під три чорти!

Цієї миті задзеленчали ключі.

— А от і харчі несуть, — мовив Менке.

Двері відчинились, але то був не кальфактор із вечерею, а наглядач.

— Керне, — сказав він. Керн підвівся. — Ходімте зі мною! До вас прийшли.

— Певно, президент республіки з візитом, — зауважив Леопольд.

— Мабуть, Класман. У нього ж є документи. Можливо, навіть приніс чогось попоїсти.

— Масла! — з запалом гукнув Леопольд. — Здоровенний кусень. І жовте, як соняшник!

Менке оскалився в усмішці.

— Ех, Леопольде, ти таки справжній лірик! У такому місці ще й думаєш про соняшники!

* * *

Керн зупинився на порозі, наче його стукнули кийком по голові.

— Рут! — задихаючись, гукнув він. — Як ти сюди потрапила? Тебе теж схопили?

— Ні, ні, Людвігу!

Керн зиркнув у бік наглядача, що байдуже прихилився до стінки в кутку, й рвонувся до Рут.

— Бога ради, зараз же йди звідси, Рут, — прошепотів він німецькою. — Ти ж не уявляєш, чим це може скінчитися! Тебе можуть схопити кожну хвилину, і це означає чотири тижні тюрми, а попадешся вдруге — шість місяців! Отже, марш звідси, мерщій!

— Чотири тижні? — Рут подивилась на нього зляканими очима. — Тобі тут бути чотири тижні?

— Та мені це що! Просто не поталанило! Але ж ти — не можна бути такою легковажною! Кожен стрічний може спитати в тебе документи. На кожному кроці!

— Але ж у мене є документи!

— Що-о?

— У мене є дозвіл на проживання, Людвігу!

Вона дістала з сумочки папірець і подала Кернові. Той витріщився на нього, мов на якесь чудо.

— Святий Ісусе! — вимовив по хвилі Керн. — Реальний факт! Їй-богу! Та це ж однаково, як коли б людина воскресла з мертвих! Отже, поталанило таки ще раз! Хто це домігся? Бюро допомоги біженцям?

— Так. Бюро допомоги і Класман.

— Мсьє наглядачу, — звернувся Керн до тюремника, — чи арештантові дозволено цілуватися з дамою?

Наглядач ліниво підвів голову.

— Про мене, цілуйтеся донесхочу, — відповів він. — Головне, щоб вам при тому не передали потай ножика або напилка!

— Ризикувати чимось подібним заради кількох тижнів не варто.

Наглядач скрутив цигарку й закурив.

— Рут! — схаменувся Керн. — Що-небудь про Штайнера чути?

— Ні, поки що нічого. Проте Мариль каже, що це й неможливо. Він звідти не може писати. Просто повернеться сюди. Несподівано з'явиться, і все тут.

— А Мариль і справді вірить цьому? — спитав Керн.

— Усі ми віримо, Людвігу. Що ж нам іще лишається?

— Це правда, — кивнув Керн. — Що нам тут іще робити? Він же всього тільки тиждень як поїхав. Може, таки проскочить благополучно.

— Повинен проскочити. Чогось іншого я собі й уявити не можу.

— Пора, — сказав наглядач. — На сьогодні годі.

Керн обняв Рут на прощання.

— Повертайся! — шепотіла вона. — Повертайся скоріше! Ти весь час будеш тут, у Санте?

— Ні. Нас одвезуть звідси. До кордону.

— Я ще спробую роздобути дозвіл прийти до тебе! Повертайся! Я люблю тебе. Повертайся скоріше! Я боюся за тебе. Краще б я теж поїхала з тобою.

— Цього тобі не можна. Твій папірець дійсний тільки в Парижі. Я повернуся.

— У мене є з собою гроші. Я їх засунула під бретельку. Візьми їх звідти, цілуючи мене.

— Мені нічого не потрібно. Маю досить при собі. Збережи їх для себе! Мариль про тебе подбає. Можливо, і Штайнер скоро повернеться.

— Пора! — сказав знову наглядач. — Дітки, тут же йдеться не про гільйотину!

— Ну, прощавай! — Рут поцілувала Керна. — Люблю… Повертайся, Людвігу!

Вона озирнулась і взяла з лави пакунок.

— Тут ось трохи їстівного. Уже перевірили там унизу: все в порядку, — сказала Рут наглядачеві. — Ну, будь здоровий, Людвігу!

— Я щасливий, Рут! Царю небесний, я просто щасливий, що в тебе є дозвіл на проживання. Тепер для мене тут — рай!

— Ну, ходімо! — озвався наглядач. — Ходімо назад у рай.

Керн узяв пакунок під руку. Він був важкенький. Наглядач повів

його назад у камеру.

— А знаєте, — замислено мовив наглядач трохи перегодом. — Моїй дружині шістдесят років, і вона трошки горбатенька. Часом я це помічаю.

Коли Керн повернувся, перед їхньою камерою саме стояв кальфактор із бляшаними мисками.

— Керне, — із сумним обличчям зустрів хлопця Леопольд. — Знову картопляна юшка без картоплі.

— Це овочевий суп, — пояснив кальфактор.

— Ти можеш навіть сказати: кава, — огризнувся Леопольд, — я й тоді тобі повірю.

— А що там у тебе в пакунку? — звернувся вестфалець Менке до Керна.

— Якась їжа. Я й сам іще не знаю, що там.

Леопольдове обличчя засяяло, як дароносиця.

— Розгортай! Та швидше!

Керн розв'язав шпагат.

— Масло! — благоговійно мовив Леопольд.

— Жовте, як соняшник! — докинув Менке.

— Білий хліб! Ковбаска! Шоколад! — в екстазі вигукував Леопольд. — Дивись — ціла голова сиру!

— Як соняшник! — повторив Менке.

Леопольд не зважав на його слова. Він випростався і владно скомандував:

— Кальфакторе! Забирайте свою паршиву баланду й…

— Стоп! — перебив його Менке. — Не поспішай поперед батька… Ох, ці мені австріяки! Через вас ми програли війну у вісімнадцятому році! Давайте сюди миски, — звернувся він до кальфактора.

Він забрав миски й поставив на лаву. Тоді порозкладав інші продукти й оглянув імпровізований натюрморт. На стіні, саме над сиром, якийсь попередній в'язень нашкрябав олівцем: "Ніщо не вічне — навіть довічне".

Менке оскалився в усмішці:

— Цю овочеву юшку ми просто назвемо чаєм. А тепер давайте повечеряємо, як годиться інтелігентним людям! Що ти скажеш на це, Керне?

— Амінь, — відповів той.

* * *

— Завтра я прийду знову, Маріє, — сказав Штайнер, схилившись над непорушним обличчям, і підвівся.

Сестра стояла біля дверей. Її прудкі очі шмигляли десь над його головою; на Штайнера вона не дивилась. Склянка з ложечкою в її руці тремтіла і тихо дзенькала.

Штайнер вийшов у коридор.

— Стій! — зненацька пролунав владний голос.

Обабіч дверей стояло двоє людей з уніформі, з револьверами в руках, Штайнер зупинився. Він навіть не злякався.

— Ваше прізвище, ім'я?

— Йоган Губер.

— Ану підійдіть до вікна.

Підступив третій і глянув йому в обличчя.

— Це Штайнер, — сказав він. — Ніяких сумнівів. Я впізнав його. Ти, певно, теж впізнав, га, Штайнере?

— Тебе я не міг забути, Штайнбреннере, — спокійно відказав Штайнер.

— Та тобі нелегко було б забути, — захихикав чоловік. — Ласкаво просимо на батьківщину! Я справді радий побачитися з тобою. Ти ж, певно, побудеш у нас хоч трохи, га? У нас є чудовий новенький табір, з усіма вигодами, хе-хе-хе.

— Не сумніваюсь.

— Наручники! — скомандував Штайнбреннер. — Про всякий випадок, мій любий. Бо якщо ти знову вислизнеш із наших рук, у мене станеться розрив серця.

Рипнули двері, Штайнер озирнувся через плече. То відчинилися двері палати, де лежала його дружина. Сестра висунула голову й хутко сховалась назад.

— Ага, — мовив Штайнер, — ось чому…

— От що значить любов! — хихикав Штайнбреннер. — Найобережніших пройдисвітів тягне до рідного гнізда — звичайно, на благо держави й на радість її друзям.

Штайнер поглянув на вугрувате обличчя з мавп'ячим підборіддям і з синіми тінями під очима. Він дивився на нього спокійно: він знав, що йому обіцяло те обличчя, але все те було десь далеко — так, ніби й не стосувалося його. Штайнбреннер заблимав очима, облизав губи й відступив на крок назад.

— Так досі й не прикупив совісті, Штайнбреннере? — спитав Штайнер.

Той оскалився.

— Совість у мене чиста, мій любий. І з кожним разом чистішає, коли потримаю в шорах кого-небудь з вашого брата. А спиться потім — як у раю. Для тебе я зроблю виняток. Тебе я провідуватиму вночі —для приємної розмови. Ну, ведіть його! — несподівано різко скомандував він.

* * *

Штайнер під конвоєм спускався сходами вниз. Люди, що йшли їм назустріч, ставали до стіни й мовчки давали їм дорогу. І на вулиці панувала така ж мовчанка, коли вони проходили мимо людей.

Штайнера привели на допит. Якийсь літній чиновник ставив запитання і записував відповіді до протоколу.

— Чому ви повернулися до Німеччини? — спитав чиновник.

— Хотів побачити дружину, перш ніж вона помре.

— Кого ви тут зустріли зі своїх однодумців?

— Нікого.

— Вам буде краще, якщо ви скажете про це мені, перш ніж вас викриють у брехні.

— Я вже сказав: нікого.

— Хто вас послав сюди?

— Ніхто мене не посилав.

— До якої політичної організації ви належали за кордоном?

— Ні до якої.

— Аз чого ж ви жили?

— З власного заробітку.