Любий друг - Сторінка 14

Увійшов швейцар, що стеріг контору.

Дюруа нервово порпався в кишенях і сказав хапливо:

— Чи бачите, Фукаре, забув удома гаманця, а мав їхати обідати до Люксембурзького саду. Позичте мені п’ятдесят су на візника.

Швейцар добув з жилета три франки й спитав:

— Панові Дюруа більше не треба?

— Ні, ні, досить. Дуже дякую.

І схопивши білі монети, Дюруа збіг по сходах та й пішов обідати в шинок, де рятувався під час злиднів.

О дев’ятій годині він чекав коханку біля коминка в невеличкій вітальні.

Вона прийшла дуже жвава, дуже весела, збуджена холодним вуличним повітрям.

— Хочеш, — сказала вона, — підемо спочатку гуляти, потім вернемось сюди об одинадцятій. Розкіш, як гарно надворі.

Він пробурчав:

— Нащо ходити? Й тут дуже добре.

Вона провадила, не скидаючи капелюха:

— Коли б ти знав, як місяць чудово світить. Просто втіха погуляти такого вечора.

— Може бути, але гуляти мені не хочеться.

Він злостиво глипнув. Клотільда була здивована й ображена.

— Що тобі? — спитала вона. — Що означає цей тон? Мені хочеться погуляти — не знаю, чому ти гніваєшся.

Він розпачливо підвівся.

— Не гніваюсь. Просто обридло.

Вона була з тих, кого опір дратує, а неввічливість обурює.

Сказала зневажливо, з холодним гнівом:

— Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли. Тоді сама піду, прощай!

Він зрозумів, що тут не жарт, кинувся до неї, взяв її за руки й прошепотів, цілуючи:

— Прости мене, люба, прости, я дуже нервовий сьогодні, дуже дратівливий. Бо неприємності в мене, турботи, знаєш, діла.

Вона відповіла трохи м’якше, але ще не заспокоївшись:

— Мене це не обходить; я не хочу, щоб ви зганяли на мені злість.

Він обійняв її і повів до канапи.

— Слухай, ясочко, я зовсім не хотів тебе образити, не думав навіть про те, що казав.

Присилував її сісти й сам став перед нею навколішки:

— Простила мене? Скажи, що простила.

Вона холодно прошепотіла:

— Хай, тільки годі вже.

І, підвівшись, додала:

— Тепер ходімо гуляти.

Він стояв навколішках, оповиваючи її ноги, й шепотів:

— Прошу тебе, лишімось. Благаю тебе. Зроби ради мене. Так хочеться побути цей вечір з тобою, самому, тут, коло вогню. Скажи "так", благаю тебе, скажи "так".

Вона виразно й суворо відповіла:

— Ні. Хочу гуляти і твоїм примхам не поступлюся.

Він обстоював:

— Благаю тебе, в мене є причина, серйозна причина…

Вона знову сказала:

— Ні. А коли не хочеш іти зі мною, сама піду. Прощай.

Вона випручнулась і підійшла до дверей. Він підбіг і знову обійняв її.

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, слухай, поступися мені.

Вона мовчки хитала головою й ухилялась від поцілунків, визволяючись із обіймів, щоб піти.

Він бубонів:

— Кло, моя маленька Кло, є причина…

Вона спинилась і глянула йому в вічі:

— Неправда… Яка?

Він почервонів, не знаючи, що казати. І вона обурено сказала:

— Сам же бачиш, що неправда… негідник…

І гнівно вирвалась із слізьми на очах. Він знову схопив її за плечі і в розпуці, ладний до всього признатись, аби уникнути розриву, розпачливо промовив:

— Та в мене ні шага немає… От що.

Вона раптом спинилась і перепитала, зазираючи йому в вічі, щоб прочитати правду:

— Що ти кажеш?

Він почервонів до волосся.

— Кажу, що ні шага немає. Розумієш? Ні франка, ні півфранка, нема чим платити за чарку смородинівки в кафе, де ми підемо. Ти примушуєш мене казати ганебні речі. Не міг же я йти з тобою, а потім уже, коло столу, спокійно признатись, що не можу платити…

Вона все дивилась йому в вічі:

— Так… це правда?.. Правда?

Він вивернув в одну мить усі свої кишені в штанях, жилеті та піджаці й пробурмотів:

— Ну… задовольнилась… тепер?

Зненацька вона простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.

— О, мій бідненький… бідненький… коли б я знала була! Як же це сталося?

Посадовила його, сама сіла йому на коліна, оповила руками йому шию, цілуючи раз у раз, цілуючи його вуста, очі, й примусила розповісти, звідки таке нещастя взялося.

Він вигадав зворушливу історію. Йому треба було допомогти батькові, що в скруту трапив. Дав йому не тільки всі свої заощадження, але й напозичався чимало.

Він додав:

— Найменше з півроку голодуватиму, бо всі кошти вичерпав. Дарма, в житті буває усяко. Гроші, зрештою, не варті клопоту.

Вона шепнула йому на вухо:

— Я позичу тобі, хочеш?

Він гордо відповів:

— Ти дуже люба, ясочко, але не говорімо про це, прошу тебе. Ти ображаєш мене.

Вона замовкла; потім стиснула йому руку й прошепотіла:

— Ти й не знаєш, як я тебе люблю.

Це був один з найкращих вечорів їхнього кохання.

Збираючись іти, вона сказала усміхаючись:

— Ех, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуту монету, що залізла в підбивку.

Він щиро відповів:

— А звичайно.

Додому вона хотіла йти пішки через те, що місяць чудовий, і весь час на нього захоплено дивилась.

Стояла холодна й ясна ніч на початку зими. Ясний мороз підганяв перехожих і коней. Закаблуки дзвонили по пішоходах.

Прощаючись, вона спитала:

— Хочеш, побачимось позавтра?

— Безперечно.

— У той самий час?

— У той самий.

— Прощай, любенький.

І ніжно поцілувались.

Додому він ішов швидко, міркуючи, що починати завтра, щоб зарадити справі. Відімкнувши двері до кімнати, понишпорив у жилетній кишені, шукаючи сірники, і спинився від дива, бо відчув під пучками монету.

Засвітивши світло, схопив ту монету, щоб роздивитись. Золотий!

Подумав, що збожеволів.

Крутив її в руці, міркуючи, з якого дива опинились там гроші. Не з неба ж вони в його кишеню впали.

Потім відразу догадався й спалахнув благородним гнівом. Коханка справді казала йому про гроші, які добре знайти в скруту за підбивкою. Це вона подала йому цю милостиню. Який сором!

Він побожився:

— Ну, прийде ж вона позавтра! Покажу я їй!

І ліг спати, хвилюючись від гніву та приниження.

Прокинувся пізно. Голодний. Хотів знову заснути, щоб устати тільки о другій. Потім подумав: "Це не допоможе мені, треба ж нарешті грошей роздобути". І пішов, сподіваючись, що на вулиці щось добере.

Не добрав він нічого, але коло кожного ресторану йому рот сповняла голодна слина.

О дванадцятій, знову-таки нічого не вигадавши, раптом зважився: "Чи ба, поснідаю на Клотільдині гроші, це ж не перешкодить мені завтра віддати їх".

Отож він поснідав у пивниці за два з половиною франки. У редакції він віддав ще три франки швейцарові:

— Маєте, Фукаре, ось гроші, що вчора позичали мені на візника.

Працював він до сьомої. Потім пішов обідати й знову взяв три франки з тих грошей. Дві шклянки пива ввечері піднесли його денні видатки до дев’яти франків тридцяти сантимів.

Але ж не міг він за добу поновити свого кредиту або знайти нові джерела і другого дня позичив ще шість франків п’ятдесят із тих двадцяти франків, що мусив віддати ввечері, — отже, прийшов на призначене побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.

Настрій у нього був, як у скаженого собаки, і він намірявся відразу викласти все навпростець. Він скаже коханці: "Знаєш, я знайшов двадцять франків, що ти поклала мені тоді в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо становище моє не змінилось, та й часу не було клопотатись грошовою справою. Але віддам першого ж разу, як ми побачимось".

Вона прийшла ніжна, ласкава, побоюючись. Як він зустріне її? І міцно поцілувала його, щоб уникнути розмови в першу хвилину.

Він і собі думав: "Матиму ще час торкнутись цієї справи. Почекаю нагоди".

Нагоди не дочекався й нічого не сказав, не зважаючись підступити до такої делікатної теми.

Вона вже не згадувала за прогулянку й була з ним чарівна.

Розійшлись вони опівночі, призначивши побачення аж у середу на тому тижні, бо пані де Марель мала кілька запрошень на обіди.

Другого дня, коли платив за сніданок і шукав чотири монети, що мали в нього лишитись, Дюруа знайшов п’ять, з них одну золоту.

Спочатку він подумав, що вчора через недогляд дали золотого з рештою, потім зрозумів, і серце йому принижено затремтіло від цієї настирливої милостині.

Як шкодував він, що змовчав! Коли б сказав різко, цього не було б.

Чотири дні уперто й марно бився він, щоб розжитись на п’ять луї, та й другого Клотільдиного золотого проїв.

Вона примудрилась — хоч він і сказав їй обурено: "Знаєш, покинь свої жарти, бо я гніватимусь", — на першому ж побаченні знову втрутити йому двадцять франків у кишеню в штани.

Знайшовши їх, він закляв: "Сто чортів" — і переклав гроші в жилет, щоб мати їх напохваті, бо в нього не водилось і сантима.

Сумління своє заспокоїв таким міркуванням: "Віддам їй усі заразом. Зрештою, це ж тільки позичені гроші".

Нарешті касир у редакції згодився, після його розпачливих прохань, видавати йому по п’ять франків щодня, цього якраз ставало йому на їжу, але замало було, щоб повернути шістдесят франків.

А коли Клотільду знову взяла жадоба на вночішні походеньки по непевних паризьких притулках, він перестав зрештою надміру дратуватись, коли після тих блукань знаходив золотого десь у кишені — одного разу навіть у черевику, другого — у футлярі від годинника.

Якщо в неї були бажання, яких він не міг уволити, то чи ж не природно, що вона сама за них і платила, аби від них не відмовлятись?

До того ж він провадив рахунок її грошей, сподіваючись колись віддати.

Якось увечері вона сказала:

— Знаєш, я ніколи не була у Фолі-Бержер. Поведеш мене?

Він вагався, боячись здибатись із Рашеллю. Але подумав: "Та не жонатий же я врешті-решт. Коли ж і побачить мене, то зрозуміє, в чому річ, і не забалакає. До того ж візьмемо ложу".

Ще одна причина схилила його до згоди. При цій оказії дуже легко було дістати для пані де Марель ложу задурно і таким способом трохи віддячити їй.

Спочатку він покинув Клотільду в кареті й по квитка пішов сам, щоб вона не знала, як його одержано, потім забрав її, і вона пройшла повз контролерів, що їм уклонились.

У фойє було повнісінько. Вони насилу пройшли крізь натовп чоловіків та жінок. Нарешті добились до ложі й сіли в ній між безмовним партером та галасливою гальоркою.

Але пані де Марель і не дивилась на сцену й пильно спостерігала повій, що походжали за її спиною; і раз у раз на них озиралась з бажанням доторкнутись до них, помацати їм корсаж, щоки та волосся, щоб дізнатись, як же ці істоти створені.

Зненацька промовила:

— Он там повна чорнявка весь час на нас поглядає. Мені навіть здалося, що вона хоче заговорити.