Любий друг - Сторінка 18

Він не зважувався відійти.

Зненацька йому здалося, що він збожеволів; вона голосно сказала йому:

— Добридень, Любий друже. Чи ви не пізнаєте вже мене?

Він хутко обернувся. Вона стояла коло нього, усміхаючись, дивилась на нього весело й привітно. І подала йому руку.

Він взяв її, тремтячи, бо ще боявся якоїсь хитрості й віроломства. Вона приязно додала:

— Що це вам сталося? Ніде вас не видно.

Він бубонів, не здолаючи ще опанувати себе:

— Сила роботи, пані, сила роботи. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, і клопоту від неї багато.

Вона дивилась весь час йому в вічі, і в її погляді він нічого, крім прихильності, не бачив. І відповіла:

— Знаю. Тільки це не причина, щоб забувати друзів.

Далі розмовляти їм перешкодила поява гладкої декольтованої пані з червоними руками й щоками, претензійно вдягненої й зачесаної, яка ступала так важко, що за кожним кроком почувалась вага й грубизна її стегон.

Ставились до неї всі, здавалося, з великою пошаною, тож Дюруа спитав у пані Форестьє:

— Що це за особа?

— Віконтеса де Персемюр, та сама, що підписується "Біла лапка".

Він здивувався й трохи не засміявся:

— Біла лапка! Біла лапка! Я ж думав, що це молода жінка, як ви! Так це Біла лапка? Ну та й гарна вона, ну й гарна!

У дверях з’явився лакей і оповістив:

— Накрито, панове.

Обід був банальний і веселий, той обід, де про все розмовляють і нічого не кажуть. Дюруа сидів між старшою донькою патроновою, бридкою панною Розою, та пані де Марель. Оце сусідство трохи ніяковило його, дарма що вона почувала себе, здавалось, дуже вигідно й балакала, як завжди, дотепно. Спочатку він хвилювався, вагаючись, як той музика, що з тону збився. А втім, певність потроху до нього верталась, і скидаючись раз у раз очима, вони запитували одне одного, поєднували свої погляди якось інтимно, майже чуттєво, як було колись.

Раптом йому здалося, ніби щось торкнулось під столом його ноги.

Він тихо посунув ногу й натрапив на сусідчину, що від цього дотику не поступилась. У цю мить вони не розмовляли, обернувшись до інших сусідів.

Серце Дюруа кинулось, і він посунув, проте, далі своє коліно. Легенький притиск відповів йому. Тоді він зрозумів, що кохання їхнє поновлюється.

Про що ж вони потім розмовляли? Про дріб’язок; але уста їхні тремтіли за кожного погляду.

Тим часом молодик, бажаючи бути ввічливим з дочкою патрона, коли-не-коли озивався до неї. Вона відповідала, як і мати, — ніколи не вагаючись над своїми словами.

Віконтеса де Персемюр сиділа праворуч від пана Вальтера і вдавала з себе принцесу. Дюруа без посмішки не міг на неї дивитись.

— А ви знаєте ту, що підписується "Рожеве доміно"? — тихенько спитав він пані де Марель.

— Звичайно! Баронесу де Лівар?

— Вона теж такого ґатунку?

— Ні. Але теж цікава. Висока, худюща, шістдесят років, кучері фальшиві, зуби штучні, погляди часів Реставрації, й убрання тієї самої доби.

— Звідки ж видряпали таких письменниць?

— Безпритульну шляхту завжди пригріває якийсь вискочень-буржуа.

— Оце й уся причина?

— Всенька.

Потім патрон, обоє депутатів, Норбер де Варен та Жак Ріваль засперечалися про політику, й суперечка тривала аж до десерту.

Коли вернулися до вітальні, Дюруа знову підійшов до пані де Марель і спитав, дивлячись їй у вічі:

— Дозвольте провести вас сьогодні?

— Ні.

— Чому?

— Бо Лярош-Матьє, сусіда мій, завжди завозить мене додому, коли ми обідаємо.

— Коли ж я вас побачу?

— Приходьте завтра снідати.

І розійшлись, нічого вже не сказавши.

Дюруа хутко пішов, бо вечірка здавалась йому нудною. На сходах догнав Норбера де Варена. Старий поет узяв його під руку. Він не боявся вже суперництва в газеті, бо праця їхня надто різна була, й ставився тепер до молодика з прихильністю старшого родича.

— Проведете мене трохи по дорозі? — спитав він.

— Залюбки, дорогий учителю, — відповів Дюруа.

І вони помалу пішли вниз бульваром Мальзерба. Париж був майже пустинний цієї ночі, холодної ночі, тієї ночі, що здається неосяжнішою, ніж звичайно, коли зорі горять ніби вище, а крижані подихи вітру немов несуть щось із надзоряної далечини.

У першу хвилю чоловіки не розмовляли. Потім Дюруа сказав, аби не мовчати:

— А Лярош-Матьє здається дуже розумним і знаючим.

Старий поет буркнув:

— Вам здається?

Молодик здивовано завагався:

— Авжеж; та й у палаті, кажуть, він один з найздібніших.

— Може бути. В сліпому царстві й одноокий цар. Чи бачите, всі вони посередності, бо душа їхня загрузла між двома мурами — грошима та політикою. Це педанти, мій любий, з якими не можна ні про що, ні про що дороге нам розмовляти. Розум їхній замулений, заболочений, як Сена під Аньєром. Ох, як же важко здибати людину, що б мала простір у думках, що коло неї чути було б ті великі подихи, якими дихаєш на березі моря. Знав я кілька таких, та померли.

Норбер де Варен говорив виразним, але стриманим голосом, що залунав би серед нічної тиші, якби він дав йому волю. Сам здавався збудженим і сумним — від того смутку, що обпадає раптом душі й робить їх дзвінкими, як замерзла земля. Він додав:

— А втім, байдуже, чи трохи більше, чи трохи менше в людини розуму, коли для всього кінець один!

І замовк. Дюруа, почуваючи себе весело сьогодні, сказав посміхаючись:

— Не в гуморі ви сьогодні, дорогий учителю.

— Ніколи в ньому не буваю, дитино моя, та й ви не будете через кілька років. Життя — це гора. Поки вгору йдеш, дивишся на верховину й буваєш щасливий; а коли зійдеш, побачиш зненацька схил і кінець, тобто смерть. Нагору сходити поволі, а згори швидко. У ваших літах радієш. Сподіваєшся на багато що, тільки не здійснюється воно ніколи. А в моїх нічого вже не чекаєш… саму смерть.

Дюруа засміявся:

— Чорт, від ваших слів холод боре.

Норбер де Варен відповів:

— Ні, просто не розумієте мене зараз, але пригадаєте колись усе, що я казав. Чи бачите, настає день, і для багатьох дуже швидко, коли годі вже сміятись, мовляв, бо позад усього, що бачиш, постерігаєш смерть. О, та ви навіть слова цього — смерть — не розумієте! У ваші літа це порожній звук! А в мої воно страшне. Так, кожен зрозуміє це відразу, не знати, чому та з якої нагоди, і тоді все на світі змінює свій вигляд. Я вже п’ятнадцять років почуваю, що вона точить мене, так ніби в мені сидить який гризун. Почуваю поволі, місяць у місяць, година в годину, як розхитувала вона мене, мов будинок, що ось-ось завалиться. Вона так глибоко мене змінила, що я сам себе не пізнаю. Нічого вже не лишилось у мене від того, який я радісний, свіжий та міцний був у тридцять років. Я бачив, як вона фарбувала в сивину моє чорне волосся, та ще з якою жорстокістю, вправною повільністю! Забрала в мене тугу шкіру, м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, а мені лишила саму розпачливу душу, та й ту відніме незабаром. Так, знівечила мене, проклята, нишком, зрадницьки, хвилина по хвилині зруйнувала мою істоту. І тепер я почуваю її в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих сприяє її гидкій роботі. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, все те, що ми робимо, це значить умирати. Та, зрештою, жити, значить умирати! О, і ви це дізнаєте! Поміркуйте тільки чверть години — й побачите її. Чого ви сподіваєтесь? Кохання? Ще кілька поцілунків, і ви виснажитесь. Ще чого? Грошей? Навіщо? Щоб жінкам платити? Добре щастя! Щоб жерти, салом обрости та кричати цілі ночі від нападів подагри? А ще чого? Слави? Навіщо вона, коли кохання вже не верне? А ще чого? Завжди смерть, як неминучий кінець. Тепер я так зблизька бачу її, що хочеться іноді руку простягти, щоб її відіпхнути. Вона вкриває землю й виповнює простір. Скрізь її знаходжу. Кузьки, розчавлені на шляху, опалий лист, сива волосина в приятелевій бороді гнітять мені серце й гукають: "Ось вона!" Вона псує мені все, що я роблю, що бачу, їм, п’ю, все, що люблю, — місячне сяйво, світанки, широке море, прекрасні береги й повітря літніх вечорів, яким так легко дихати!

Він ішов тихо, трохи засапавшись, і мріяв уголос, майже забуваючи, що його слухають. Він казав:

— І ніхто ніколи не вернеться, ніколи… Є форми для статуй, є зліпки, що завжди дають ті самі відбитки; але моє тіло, обличчя, мої думки та бажання не воскреснуть уже ніколи. А проте народяться мільйони, мільярди істот, що на кількох квадратових сантиметрах матимуть носа, очі й чоло, як і в мене, тільки чогось навіть подібного на мене не виникне ніколи в безлічі різних створінь, невимовно різних, хоч би й однакових приблизно. За що ж ухопитись? До кого звернути розпачливі зойки? І в що можемо ми вірити? Всі релігії безглузді зі своєю дитячою мораллю, егоїстичними обіцянками, дивовижно дурні. Тільки смерть певна.

Він спинився, взяв Дюруа обома руками за закоти пальта й поволі промовив:

— Думайте про це, юначе, думайте дні, місяці, роки, і ви станете зовсім по-інакшому дивитися на життя. Спробуйте вирватись з усього, що вас обплутує, зробіть надлюдське зусилля, щоб живим відкинутись свого тіла, своїх інтересів, цілої людськості та щось інше спізнати, і зрозумієте тоді, як мало важить змагання романтиків із натуралістами та дискусія про бюджет.

Він хутко пішов далі.

— Але відчуєте й страшний розпач. Безтямно, захлинаючись, пручатиметесь у безнадії. Кричатимете скрізь "рятуйте", і ніхто вам не відповість. Простягатимете руки, благатимете про допомогу, любов, розраду, підтримку, і ніхто не прийде. Чому ж ми так мучимось? Бо народжені ми, мабуть, більше для матеріального, ніж для духовного життя; але маємо здатність мислити, і наш розвинений розум не хоче миритися з косністю буття. Гляньте на пересічних людей — аби тільки наглого нещастя над ними не сталося, от їм і добро, і загальне лихо їм не болить. А тварини й зовсім його не почувають.

Він знову спинився, поміркував хвилинку й промовив стомлено й покірно:

— Я людина пропаща. Немає в мене ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні Бога.

Помовчавши, додав:

— Тільки рима є.

Потім, підвівши голову до неба, де блищало бліде лице повного місяця, продекламував:

На місяць дивлячись на темнім небокраю,

Я рóзгадки життя даремно все шукаю.

Вони мовчки перейшли міст Згоди, поминули Бурбонський палац. Норбер де Варен знову заговорив:

— Одружіться, друже, ви не знаєте, що значить самому жити в мої літа.