Любий друг - Сторінка 32

Вона подала йому руку; він узяв її і потиснув так, мов хотів сказати: "Я вас і досі люблю". Вона на цей потиск відповіла. Він спитав:

— Як ся мали, відколи ми не бачились?

Вона незмушено відповіла:

— Добре, а ви, Любий друже? — І, звернувшись до Мадлени, додала: — Ти дозволяєш мені називати його Любим другом?

— Звичайно, серце, дозволяю тобі все, що хочеш…

У цих словах почувалась якась іронія.

Пані Вальтер говорила про свято, що Жак Ріваль має в своєму парубоцькому помешканні влаштувати, — велике фехтувальне змагання, де будуть світські жінки; вона казала:

— Це буде дуже цікаво. Та, на жаль, нам нема з ким туди піти, бо чоловік мій на той час буде у від’їзді.

Дю Руа зразу запропонував свої послуги. Вона погодилась.

— Будемо вам дуже вдячні, і дочки мої, і я.

Він дивився на молоду панну Вальтер і думав: "А не погана ця Сюзанночка, зовсім не погана". Вона виглядала крихкою білявою лялькою, була дуже мала, але витворна, тонка в стані, в стегнах та грудях, постаттю мініатюрна, на тілі білісінька, гладенька, блискуча, рівна, без плямок та кровинки, з синьо-сірими емалевими очима, мов пензлем намальованими та розцвіченими рукою ретельного й вигадливого художника, з пухким, кучерявим волоссям, що нагадувало майстерний легенький кущ, чарівну хмарку — достоту як у гарної, пишної ляльки, яку іноді бачиш на руках у дівчаток, багато менших проти своїх цяцьок.

Старша сестра, Роза, була бридка, худа, непомітна, — належала до тих дівчат, на яких не зважають, з якими не розмовляють і про яких не говорять.

Мати підвелася й сказала Жоржеві:

— Так я чекаю вас у четвер о другій годині.

Він відповів:

— Прошу, пані.

Коли вона пішла, пані де Марель і собі підвелася.

— До побачення, Любий друже.

Тепер вона міцно й довго тиснула йому руку, і він схвилювався від цього мовчазного признання, знову запалав раптовою жагою до цієї безжурної та свавільної міщаночки, що, може, й справді його любила.

"Завтра піду до неї", — подумав він.

Лишившись з ним на самоті, Мадлена щиро й весело засміялась і сказала, дивлячись йому у вічі:

— Знаєш, пані Вальтер у тебе закохана!

Він недовірливо відповів:

— Та що ти!

— Авжеж, запевняю тебе, вона говорила зі мною про тебе страшенно захоплено. Як це на неї не схоже! Їй хочеться знайти своїм донькам таких чоловіків, як ти. На щастя, все це для неї самої вже зовсім безпечно.

Він не зрозумів, що вона хоче сказати:

— Як це — безпечно?

Вона відповіла переконано, як жінка, що своїх висновків певна:

— О! Пані Вальтер належить до тих, про кого ніколи не шепчуться, знаєш, ніколи, ніколи. Вона неприступна всіма сторонами. Чоловіка її ти знаєш так само, як і я. Але вона — інша річ. Хоч вона й дуже мучилась, що віддалась за єврея, але була йому вірна. Це чесна жінка.

Дю Руа здивувався:

— Я думав, що вона теж єврейка.

— Вона? Аж ніяк. Вона дама-патронеса всіх благодійних закладів при церкві Мадлени. Вона навіть вінчалась. Не знаю вже, чи патрон вихрестився, чи церква на це крізь пальці подивилась.

Жорж прошепотів:

— А! Так… вона… в мене закохана?

— Напевно й цілком. Коли б ти вільний був, я б порадила тобі просити руку… Сюзанни, певно ж що не Рози?

Він відповів, покручуючи вуса:

— Еге! Та й мати ще не підтоптана.

Але Мадлена обурилась:

— Спробуй, любенький. Але я не боюся. Не в її літа вперше грішити. Треба було їй раніше про це подумати.

Жорж гадав: "Хіба й справді я міг би одружитись із Сюзанною?" Потім знизав плечима: "Чи б!.. Це нісенітниця!.. Батько ніколи не погодився б".

Проте вирішив надалі уважніше стежити за пані Вальтер, не думаючи про те, яка йому може бути з цього користь.

Цілий вечір його непокоїли спогади про кохання з Клотільдою, спогади ніжні й разом чуттєві. Він пригадував її жарти, вигадки, їхні походеньки. І приказував собі: "Вона таки справді дуже мила. Конче піду до неї завтра".

Другого дня, поснідавши, він справді подався на вулицю де Верней. Та сама покоївка відчинила йому двері й спитала фамільярно, як звичайно прислуга в міщанських домах:

— Як ся маєте, пане?

Він відповів:

— Гаразд, голубко.

Він зайшов до вітальні, де чиясь невправна рука грала гами на піано. Це була Лоріна. Він гадав, що вона зараз кинеться йому на шию. Вона поважно підвелася, церемонно привіталась, як доросла, й гордовито вийшла.

Вона поводилася як ображена жінка, аж він здивувався. Ввійшла мати. Він поцілував їй руку.

— Як часто я вас згадував, — сказав він.

— Я теж, — сказала вона.

Вони сіли. Посміхались, дивились одне одному в вічі, обом хотілося поцілуватись.

— Моя маленька, люба Кло, я люблю вас.

— І я теж.

— Так… так… ти на мене не дуже гніваєшся?

— Так і ні… Мені було болісно, але я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала сама собі: "Чи ба, він колись до мене вернеться".

— Я не зважувався прийти; думав — як же мене зустрінуть? Не зважувався, але страшенно хотів. До речі, що з Лоріною? Вона зі мною ледве привіталась і гнівно вийшла.

— Не знаю. Але їй не можна про тебе й нагадувати, відколи ти одружився. Мені справді здається, що вона ревнує.

— Та що ти!

— Так, любий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а називає паном Форестьє.

Дю Руа почервонів, потім схилився до молодої жінки:

— Дай твої губки.

Вона вволила його бажання.

— Де ми можемо побачитись? — сказав він.

— Та на Константинопольській вулиці.

— А! Так помешкання не найнято?

— Ні… Я зберегла його!

— Ти зберегла?

— Так, я думала, що ти таки вернешся.

Горді радощі зайнялись йому в грудях. Так, вона любила його справжньою, постійною, глибокою любов’ю! Він шепнув:

— Божествлю тебе.

Потім спитав:

— Як ся має твій чоловік?

— Дуже добре. Він пробув тут місяць і позавчора поїхав.

Дю Руа не втримався від сміху:

— Як доречно!

Вона наївно відповіла:

— А так, дуже доречно. Та коли й тут він, то не дуже мені заважає. Ти ж знаєш?

— Це правда. Власне, він добра душа.

— А ти, — спитала вона, — як почуваєш себе в новому житті?

— Ні добре, ні зле. Дружина мені товаришка, спільниця.

— Та й усе?

— Та й усе… Що ж до серця…

— Розумію. Проте вона мила.

— Так, але не хвилює мене.

Він схилився до Клотільди й прошепотів:

— Коли ми побачимось?

— Та… завтра, коли хочеш.

— Гаразд. Завтра о другій годині?

— О другій годині.

Він підвівся й пробубонів трохи ніяково:

— Знаєш, я думаю на себе взяти помешкання на Константинопольській вулиці. Так я хочу. Бракувало ще, щоб ти за нього платила.

Вона в захваті поцілувала йому руки й прошепотіла:

— Роби, як знаєш. З мене годі й того, що я зберегла його для наших побачень.

І Дю Руа пішов, глибоко в душі задоволений.

Коли проходив повз вітрину фотографа, портрет якоїсь огрядної жінки з великими очима нагадав йому про пані Вальтер. "Байдуже, — подумав він, — вона ще, певно, непогана. Як це я раніше на неї не зважав! Побачимо, що вона в четвер заспіває".

Ідучи він потирав руки з глибоких радощів, радощів на думку про те, що йому всюди таланить, егоїстичних радощів спритного щасливого чоловіка, з гострих радощів полещеної пихи та задоволеної чуттєвості, яку дає жіноче кохання.

У четвер він спитав Мадлену:

— То поїдеш на змагання до Ріваля?

— О ні! Мені це не цікаво. Поїду в палату депутатів.

Він заїхав до пані Вальтер відкритим ландо, бо година стояла чудова.

Побачивши її, він здивувався — така видалась вона йому вродлива й молода. Вона була у світлому вбранні, де в розрізаному корсажі під білим мереживом почувалось гладке колихання грудей. Ніколи ще вона не здавалась йому такою свіжою. Він справді за принадну її визнав. Виглядала вона спокійною, стриманою, поводилась так, як матері личить, тим-то й була непомітна для грайливих поглядів чоловіків. Та й розмову провадила тільки про відоме, пристойне та помірковане, бо й думки мала обережні, нехапливі, впорядковані, від жодного надміру застережені.

Дочка її Сюзанна нагадувала в рожевому вбранні свіжоналакований малюнок Ватто;{28} а старша її сестра здавалась вихователькою, якій доручено супроводити цю гарненьку ляльку.

Коло Рівалевого ґанку низкою стояли карети. Дю Руа запропонував пані Вальтер руку, і вони ввійшли.

Змагання влаштовано на користь сиротам шостої паризької округи під проводом жінок сенаторів та депутатів, зв’язаних з "Французьким життям".

Пані Вальтер пообіцяла прийти з дочками, відмовившись бути за патронесу, бо давала своє ім’я тільки в справах, передбачених від духовенства, — не тому, що дуже святобожною була, але шлюб з іудеєм, гадала вона, покладав на неї певні релігійні обов’язки, а свято, затіяне журналістом, набувало якоїсь республіканської закраски й могло здаватись антиклерикальним.

У газетах всіх напрямків уже три тижні писалось:

"Нашому видатному колезі Жакові Рівалю спала й дотепна, і великодушна думка влаштувати на користь сиротам шостої паризької округи велике змагання у своїй чудовій фехтувальній залі, що належить до його парубоцького помешкання.

Запрошувати на свято мають пані Лялуань, Роментель, Рісолен, дружини сенаторів, та пан Лярош-Матьє, Персероль, Фірмен, дружини відомих депутатів. Збиратимуться пожертвування в антракті, і кошти буде негайно передано до рук мерові шостої округи або його представникові".

Це була дивовижна реклама, що спритний журналіст вигадав собі на користь.

Жак Ріваль зустрічав гостей у передпокої, де було влаштовано буфет, — видатки на нього малось покрити із збору.

Потім ласкавим жестом він показував на вузькі сходи, що провадили до льоху, де були фехтувальна зала й тир, і казав:

— Вниз, панове, униз. Змагання відбудеться в підземеллі.

Він кинувся назустріч дружині свого директора, потім, потискаючи руку Дю Руа, сказав:

— Добридень, Любий друже.

Той здивувався.

— Хто вам сказав, що…

Ріваль урвав його:

— Пані Вальтер, тут присутня, — це, на її думку, дуже миле прізвисько.

Пані Вальтер зчервоніла:

— Так, признаюсь, що, коли б краще вас знала, то й сама зробила б, як Лоріна, — теж називала б вас Любим другом. Це вам дуже личить.

Дю Руа сміявся:

— То прошу, пані, називайте!

Вона опустила очі.

— Ні. Ми ще не такі знайомі.

Він прошепотів:

— Дозвольте сподіватись, що ми познайомимось краще?

— Ну, тоді побачимо, — сказала вона.

Він уступився коло вузьких сходів, освітлених газовим ріжком; щось сумовите було в раптовому переходові з денного світла в цей жовтий блиск.