Любов незнайомця - Сторінка 5

Ми тихо зареєстрували шлюб у графстві Суссекс. Чоловік не хотів страхувати своє життя, але ж, безперечно, щось призначив мені в духівниці. Він любив, аби я своїми руками готувала йому каву, достоту як і той перший.

Елікс зробила паузу й додала просто:

— Я дуже добре вмію варити каву.

Після цього вона повела далі:

— У містечку, де ми жили, я мала кількох друзів. Вони страшенно співчували мені через те, що мій чоловік одного дня після обіду нагло помер від розриву серця. Лікар мені не зовсім сподобався. Не думаю, що він запідозрив мене, але раптова смерть мого чоловіка його явно здивувала. Я не знаю до пуття, чому я знову прибилась до своєї контори. Мабуть, звичка. Другий чоловік залишив мені близько чотирьох тисяч фунтів. Цього разу я не стала грати на біржі, я вклала їх у цінні папери. А потім... як би тобі це сказати...

Тут їй довелось замовкнути. Джералд Мартін, з налитим кров'ю обличчям, задихаючись, вказував на неї тремтячим пальцем і вигукував:

— Кава, боже мій! Кава! Тепер я розумію, чому вона була гірка! Ти диявол! Ти знову взялась за свої витівки!

Його руки вчепилися в бильця крісла. Він був готовий стрибнути на неї.

— Ти отруїла мене!

Елікс відсунулась від нього до каміна. Її знову охопив жах, і вона вже була розтулила губи, щоб заперечити, сказати, що обманює,— і зупинилась. Ще мить — і він кинеться на неї. Вона зібрала всі свої сили. Її очі твердо й владно зустріли його погляд.

— Так,— мовила вона,— я тебе отруїла. Отрута вже діє. Зараз ти не в змозі встати з крісла, не в змозі встати...

Якби їй вдалося втримати його на місці хоч би кілька хвилин!..

Звук кроків на дорозі! Вхідні двері відчиняються!

— Ти не в змозі встати,— повторила вона ще раз.

Потім Елікс прослизнула повз Джералда, вилетіла з кімнати і, зомліваючи, впала в обійми Дікові Уїндіфорду.

— Боже мій, Елікс! — вигукнув Дік.

І звернувся до чоловіка у формі полісмена, що прийшов разом із ним:

— Підіть подивіться, що трапилось у тій кімнаті.

Він обережно поклав Елікс на канапу й схилився над нею.

— Бідна моя дівчинка,— прошепотів він.— Бідна моя дівчинка. Що тут з тобою робили?

Вії в неї затремтіли, а губи пошепки вимовили його ім'я.

Дік випростався, коли полісмен торкнув його за руку.

— Сер, у кімнаті нічого не трапилось, тільки якийсь чоловік сидить у кріслі. У нього такий вигляд, ніби його щось неймовірно налякало, і він...

— Що він?

— Ну, він... мертвий.

Обидва здригнулися, зачувши голос Елікс. Вона заговорила, не розплющуючи очей, наче була в якомусь сні:

— Незабаром,— мовила вона так, ніби читала з книжки,— він помер.