Люди навпроти - Сторінка 20

Нарешті чиновник підвівся, якусь мить дививсь у вікно, тоді закурив цигарку й мовив:

— Що ж, ходімо?

Чому саме у цю хвилину? Адже йому ніхто не дзвонив, не подавав сигналу? І на годинника чиновник не дивився… Отже, він змушував консула чекати просто так, аби лиш той почекав!

У сусідньому кабінеті самотньо сидів невеличкий єврей в окулярах із залізною оправою на носі. У нього була маленька борідка й брудні нігті.

— Вам буде зручніше говорити по-французькому?

Досі йому нав'язували думку, що в Батумі по-французькому ніхто не розмовляє! Цей день дарував Аділь-беєві відкриття за відкриттям. Однак консул не мав часу над цим замислюватись. Він одразу випалив:

— Я хочу знати, що сталося з моєю секретаркою! Сьогодні вранці вона зникла!

— А чому ви хочете про це знати?

Окуляри надміру збільшували очі, й це надавало їм удавано-наївного виразу.

— Тому що… Вона моя секретарка…

— А мені сказали, нібито ви від'їжджаєте — чи то сьогодні ввечері, чи то завтра.

— Я хотів би…

— А повертатися не збираєтесь?

Аділь-беєві раптом стало страшно; величезні очі уважно стежили за ним.

— Так, я їду назовсім.

— Тоді секретарка вам не потрібна. Якщо тільки ви не хочете взяти її з собою… Але в такому разі нам треба з вами поговорити…

— Запевняю вас… Ідеться зовсім не про те, щоб вивезти її!..

— Отже, все чудово? Більше я нічим не можу бути вам корисним?

їм донесли, сумніву немає! До того ж начальник іноземного відділу весь час стояв у дверях і прислухався до розмови, хоч вони розмовляли по-французькому.

— До речі, на якому судні ви відпливаєте?

— Ще не знаю.

— Сподіваюся, ми ще матимемо приємну нагоду бачити вас у Батумі? Ці жахливо наївні величезні очі! Вони нагадували очі якоїсь тварини.

Рабінович сидів з одного боку, поголений чиновник — із другого. Озирнувшись Аділь-бей побачив, що в кабінеті був і третій чоловік. На мить в Аділь-бея промайнула божевільна думка, що вони оточили його й уже не дадуть йому вийти звідси…

— До побачення, мосьє!

— Щасливої дороги!

Вони дали йому вийти, ніхто його не супроводжував. Отже, всі троє залишилися в кабінеті, щоб поговорити про нього! На сходах Аділь-бей заходився розштовхувати людей, які навіть не протестували. Він ішов усе швидше й швидше, намагаючись скоріше вибратись на вулицю, повернутись додому й переконатися: Соня так і не з'явилась. Вікна навпроти були зачинені. Аділь-бей відчував, як у всьому тілі в нього розливається біль. Такий біль з'являється уві сні, коли марно намагаєшся наздогнати поїзд або спускаєшся по драбині й не можеш дотягтися до щаблів…

Якщо Соня в консульстві й він зараз її побачить, то чи встигнуть вони приготуватися до від'їзду? Так, їхати треба неодмінно! В цій ситуації залишатися в Батумі не можна, особливо після розмови у Рабіновича! Аділь-бей поводився, немов злочинець, хоча й не зробив нічого поганого. Отже, треба приймати рішення. До від'їзду ще є трохи часу, треба його використати.

Аділь-бей знову подався до порту. Чалапаючи по калюжах, він обійшов причали й нарешті, засапавшись, дістався до контори "Стандарду".

— Пан Джон у себе?

— Він обідає, поверхом вище.

Аділь-бей ніколи б і не подумав, що в Джона така розкішна вітальня. Навіть більше — обід подавав слуга в білій куртці і з накрохмаленою манишкою. А сам Джон, закасавши рукави сорочки, сидів із відсутнім поглядом за столом.

Американець простяг гостеві руку.

— То як?

— Соня зникла.

— Ще один прибор, — кинув Джон до слуги.

— Я не голодний і поспішаю.

— Це не має значення.

— Мені конче потрібно дізнатися, що з нею сталось. Вам я можу сказати правду. Цієї ночі вона була в мене. Вранці, йдучи додому, Соня пообіцяла повернутись о дев'ятій. У тій, відомій вам, конторі мене прийняли якось незвичайно. Вони, по суті, глузували з мене, навіть погрожували!

Аділь-бей говорив так швидко, що почав аж задихатись, а Джон тим часом їв собі далі. Потім він із напханим ротом устав, підвів консула до вікна й показав на незабруковане подвір'я за високим муром, поверх якого тяглися три ряди колючого дроту.

— Що це?

На подвір'ї, оточеному кількома кам'яними будівлями, нікого не було. Аділь-бей спочатку нічого не розумів, потім раптом пригадав провідника-горянина.

— То це тут?!

Консул стояв приголомшений, хоч і не настільки, як можна було сподіватися. Справді, причиною його біганини від самого ранку була Соня. Заради неї він гасав цілий день! Однак, цієї хвилини Аділь-бей, дивлячись на те жахливе подвір'я, марно силкувався пригадати її обличчя. Виявляється, він не в змозі відновити його в пам'яті! Лише якісь розпливчасті, невиразні риси… Здавалося, ця російська дівчина була тепер від нього далеко, дуже далеко…

— Невже її могли розстріляти?

— Сьогодні вранці я не чув пострілів. Бачите оту невеличку будівлю ліворуч? Це відбувається там.

У тьмяному світлі все це нагадувало якусь декорацію або знімок у журналі. Аділь-бей пригадав фотокартку, яку сам зробив під час війни: вирви від снарядів, морок, а на передньому плані — взуті в чоботи ноги вбитого.

— Що ж тепер робити?

— Поки що їжте.

Джон підійшов до столу, взяв із тарілки шматок холодного біфштекса й, жуючи його, підійшов до телефону. Американець назвав незнайомий Аділь-беєві номер і довго розмовляв чистою, доброю російською мовою.

Досі він ніколи не казав, що знає російську! Джон говорив ввічливо, усміхаючись — певно, цікавився здоров'ям свого співрозмовника. Слухаючи відповідь, налив собі віскі. Та помалу він ставав дедалі серйознішим, навіть спохмурнів. Час від часу американець хитав головою, повторюючи:

— Так, так…

Поклавши трубку, Джон став неквапно пити віскі.

— Кому ви телефонували?

— Начальникові "гепеу". Високому начальникові!

— І що він сказав?

— Чому ви не їсте? Він порадив мені не втручатися в цю справу. Я наполягав, просив його сказати правду…

— І що?

— І нічого. На його думку, найкраще, що ви можете зробити, — це сісти сьогодні увечері на судно.

— Отже, вони її таки вбили?

— Не думаю. Я не помітив сьогодні нічого підозрілого на тому подвір'ї.

— Скажіть, Джоне, тільки відверто: я можу щось зробити для неї? Я ладен на все…

Аділь-беєм керували почуття, й американець на кожне його запитання доливав йому віскі.

— Краще випийте!

— Я не можу її залишити! Я скажу вам правду: вона — моя коханка, ось уже кілька місяців…

— Пийте.

Спершись ліктями на стіл і втупившись поглядом у візерунок на скатертині, Джон їв мармелад.

— Це ж буде боягузтво — поїхати без неї! Ви повинні мене зрозуміти! Принаймні я мушу переконатися, що…

Аділь-бей багато разів казав про те саме різними словами. Непомітно для самого себе він почав їсти. Чи слухає його Джон? Аділь-бей усе говорив і говорив — адже у радянській установі він такої можливості не мав. Інколи консул позирав на годинника, але до півночі було ще дуже далеко.

— От якби ви дізналися, до кого я можу звернутися…

Джон закурив сигарету, ще раз наповнив Аділь-беєву склянку й відкинувся на стільці.

Нарешті Аділь-бей спинив свій словесний потік. Джон, глянувши на його спітніле чоло й сповнені благання очі, промовив:

— Вам треба зробити ось що. Повернетесь додому й спакуєте валізи. Потім відішлете їх на судно і подбаєте про митний огляд. Судно відходить опівночі. Близько десятої я вже сидітиму з капітаном у барі, там нас і знайдете. Якщо я тим часом дізнаюся про щось нове, то сповіщу вас.

— Ви сподіваєтеся про щось дізнатись?

— Я ні на що не сподіваюсь. Але зроблю все можливе.

— Але як? До кого ви звернетесь?

— Про це не турбуйтеся. — І Джон простяг йому коробку сигарет.

Крізь туман Аділь-бей побачив вогні бару. Почувши звуки музики, з полегкістю уповільнив ходу, як плавець, що наближається до берега.

Аділь-бей був на межі нервового зриву — він уже аж тремтів од хвилювання й нетерплячки. Він знову почував себе в цьому місті геть самотнім, втратив упевненість. Адже навіть Джон визнав, що йому загрожує небезпека! Мало того, що не повернулася Соня, — ні з сього ні з того зникла й служниця, а вікна будинку навпроти були цілий день зачинені. Все довкола спорожніло й завмерло. Або, наприклад, така дрібниця, як носильник. Шукаючи його, Аділь-бей довго блукав під дощем, але допомогти йому піднести валізи ніхто не погоджувався.

Довелося тягти речі самому. Особливо важко було на сходах. Хтось із сусідів міг би допомогти, але весь будинок наче вимер. Аділь-бей став край тротуару, не знаючи, що робити з валізами далі. Не було ні таксі, ні якоїсь іншої машини. Його оточили порожнечею — його ніби хотіли задушити цією безмежною порожнечею!

Кінець кінцем він знайшов на будівництві неподалік якусь тачку, поскладав на неї речі й сам — блідий як мрець — довго котив її, поки дістався пристані.

Уникнути митного огляду не можна було, але й залишатися в місті до ранку було також ризиковано. Аділь-бей проминув із тачкою бронзового Леніна, потім — будинок профспілок, що в цей час стояв також безлюдний. Аділь-бей спробував пригадати Соню в одному з вікон, де він колись її бачив, але образ дівчини так і не постав у його уяві. Так, треба дуже багато чого обміркувати…

Його відсилали від митника до митника, і ніхто не хотів йому допомогти. Аділь-бей прагнув тільки одного: якнайшвидше опинитися в порту, ближче до судна. Він зовсім не мав бажання знову блукати цими промоклими вулицями, повз будинки з мовчазними тінями та кабінетами, де панують чиновники із загрозливими посмішками…

Нарешті його блуканню та біганині настав край. Аділь-бей входив у світ музики. Біля естради, де розташувалися джазисти, швейцар забрав у нього капелюха й плаща. За столиком сиділо троє: з одного боку — Джон, з другого — капітан, а посередині, спиною до зали, — Нейла!

— Віскі? — спитав Джон і одразу ж додав, щоб уникнути прикрої розмови: — Я не дізнався нічого нового.

Годинник над естрадою показував десяту. Вигляд у Нейли був знервовано-веселий.

— Я чула, ви від'їжджаєте? — спитала вона, обертаючись до Аділь-бея.

— Я ще не знаю.

— Як це?! Адже ваші речі вже на судні! — Вона промовисто подивилася на капітана, потім — на Джона.

Американець підвівся і, рушивши до вбиральні, зробив консулові знак іти за ним.

— Гадаєте, вже нічого не можна зробити? — спитав Аділь-бей, коли вони залишилися самі.

— Нічого!

— А згодом? Завтра, післязавтра?

— Нічого.

— Звідки ви це знаєте?

— Пополудні приїздив фургончик.

— Який фургончик? — Аділь-бей ще нічого не зрозумів, але відчув, що це — щось жахливе.

— Такий собі невеличкий фургон, критий толем, з дірочками для вентиляції…

Консул бачив ту машину в місті двічі чи тричі.