Люди навпроти - Сторінка 6

Треба пити перед сном бромовий настій.

— Де його можна придбати?

— Краще випишіть із Москви. А їсти я раджу вам тільки щось легеньке.

— Що в мене не гаразд?

— Нічого… І все потроху…

Лікар рушив до дверей. Аділь-бей пішов услід за ним, голий до пояса. Підтяжки теліпалися десь на стегнах.

— Як ви гадаєте, це небезпечно?

— Цього ніколи не можна сказати. Що ж до брому, то буде краще, якщо вам надішлють його пароплавом. У нас дуже мало ліків.

Аділь-бей хотів запитати, чи не сталося у нього чогось із серцем, але не встиг: лікар уже вийшов із кімнати. Раптом задзвонив телефон, і консулові здалося, що Сонина спина у вікні здригнулася.

— Алло. Так, я.

Це була пані Амар. Вона дзвонила йому майже щодня, але зустрівся з нею Аділь-бей тільки один раз — на пляжі, та й тоді вона пішла до жіночої купальні. Перед тим, як їхати в Росію, Аділь-бей чув, ніби люди тут купаються голі, і уявляв собі, як у воді метушаться оголені засмаглі тіла. Але натомість побачив дві величезні загороди, обнесені колючим дротом. Вони нагадували концтабір. Заплативши 25 копійок, чоловіки йшли в одну загороду, а жінки — в другу.

— Що ж, поблукайте отам, — сказала тоді Нейла Амар неприємним тремтливим голосом.

Сказати правду, він, перше ніж утекти, таки трохи й походив уздовж дроту — з серйозним виглядом, ніби шукаючи її. А тепер, по телефону, вона знов манірилась:

— Вгадайте, яка в мене чудова новина!

— Не знаю.

— Ну вгадайте!

— Мій уряд відкликає мене до Анкари?

— От поганець! Ні, сьогодні вранці мій Амар виїхав до Тегерана. Повернеться не раніш, як за десять днів.

— Гм…

— Оце й усе, що ви можете сказати?

— Не знаю… — Він усе ще стояв роздягнений.

— Ну, коли ви такий, то я не прийду до вас пити чай, хоча й мала намір…

— Ну, чому ж…

— Ви так гадаєте? А я цього не певна… Тим більше, коли є небезпека зустріти там вашого ангела-хранителя…

— Я вам обіцяю…

— Ви обіцяєте, що я з нею не зустрінуся? Тоді, може, й варто прийти…

І він почув якийсь неприємний звук, що, певно, означав поцілунок. Тим часом Колін, майже непомітний у розігрітому повітрі, курив цигарку.

Коли об одинадцятій вечора начальник "морського гепеу" або, іншими словами, портової міліції вернувся додому й відчинив вікно, у консульстві навпроти вікно було теж відчинене, і там виднілася світла постать. Колін знову пірнув на хвильку в темряву кімнати, щоб скинути чоботи, взути капці й дістати з кишені кітеля коробку цигарок.

Аділь-бей стояв нерухомо навпроти. Його огортала тінь; крізь тонку сорочку він відчував вечірню прохолоду. На вулиці нікого не було, але з сусідніх вулиць іще долинали кроки. Інколи навіть чулася музика — її приносив вітер з боку бару для іноземних моряків на самому березі.

Колін припалив цигарку. Аділь-бей зупинив погляд на маленькому тремтливому вогнику. Згодом і грузинка підійшла до чоловіка, вони пошепки про щось заговорили.

Цікаво, чи Соня вже заснула? Аділь-бей знав, що її залізне ліжко стоїть під стіною праворуч. Повітря мало солодкуватий присмак — вітер приносив запах гірських субтропічних рослин. Жінка у вікні притулилася до Коліна. Здавалося, її тіло теж солодке й гаряче після ліжка, з якого вона щойно встала.

Аділь-бей почув за спиною якийсь шурхіт і обернувся. Це Нейла, перевертаючись, відкинула простирадло. Повітря в кімнаті було таке насичене її парфумами, що Аділь-бей подумав, чи не відчувають цього запаху й люди навпроти. Може, персіянка тому й вибирала такі різкі парфуми, що її тіло мало запах дикої тварини.

— Лягай уже, — зітхнула вона крізь сон.

Чи почули це ті люди? Вони ж стояли так близько, вуличка дуже вузька. Колін обіймав дружину за талію. Аділь-беєві зовсім не хотілося спати, тим більше — лягати поруч із палким тілом Нейли. Та про неї він навіть не думав. Він думав про те, чи спить зараз Соня там, у кімнаті навпроти, і чи таке саме нерухоме вві сні її обличчя. Чи здогадалася вона, чому відразу по обіді Аділь-бей сказав, що сьогодні вона може бути вільна? І коли трохи згодом Соня вийшла з дому, перекинувши через руку пляжний халат, то на розі дівчина зіткнулася з пані Амар.

— Йди сюди, Аділю…

— Цить!..

Він страждав від задухи, і зачиняти вікно йому не хотілося. Після того, як лікар поміряв тиск, Аділь-бей весь час відчував биття крові в судинах, і це невпинне пульсування його лякало.

Йому нічого не хотілося їсти. Він почував себе зовсім хворим і сказав про це Нейлі. Кілька хвилин вона погралася в лікаря. Хоч би Нейла погодилася повернутись на ніч додому! Невже її прислуга не розповість про все чоловікові?

— Він ревнивий?

— Як тигр! — сміючись, відповіла вона.

Сміялася Нейла завжди якось нервово, і дуже важко було зрозуміти, чи той сміх був від веселощів, чи від розпачу, чи просто задля кокетства. Чому вона все-таки залишилась? Та й навіщо вона, зрештою, прийшла? Двічі Нейла вмикала світло, й Аділь-беєві не без труднощів вдавалося його вимкнути. Дійшло просто-таки до боротьби, і йому довелося навіть викрутити їй руку.

— Ти боїшся тієї маленької наглядачки? — глузувала вона. — Ти гидка тварюка, але я все ж таки тебе кохаю!

Аділь-бей ненавидів тютюн, але зараз йому хотілося закурити, щоб побачити перед собою червоний вогник — знак звичайної людської насолоди. В повітрі стояла загроза близької бурі, й це передчуття грози надавало самотнім роздумам біля вікна якоїсь романтичності. Аділь-бей не чув рівного дихання Нейли, його ніщо не турбувало, не відвертало від думок. Ніч доходила кінця.

Раптом щось обхопило його за шию, обліпило ззаду з ніг до голови. Він аж підскочив від несподіванки і якийсь час кліпав очима, поки отямився. Це була персіянка. Вона просто-таки приклеїлася до нього — достоту, як навпроти одне до одного оті двоє. Тримаючи в зубах сигарету, Нейла видихнула:

— Припали мені.

У нього не було сірників. Він подумав, чи варто взагалі їх шукати. Сімейство Коліних не подавало ознак життя. Їхніх очей не було видно, але ж вони дивилися! Може, вони розгледіли навіть оголені груди в Нейли! Правда, шкіра у неї темна, наче горіх, а тіло — таке тверде, що груди не змінили форми, навіть коли вона притислася ними до шибки.

— Дай же мені вогню!

Він пішов і приніс сірники. В темряві затанцював такий самий вогник, як і навпроти, і вони так само сперлися на підвіконня. Час минав швидко. У барі на набережній змовкла музика, не чулися вже й кроки.

Так вони простояли біля вікна з годину, аж поки з високості посипалися величезні краплі, гучно розбиваючись об землю. Тоді сімейство Коліних відсахнулося й зачинило вікно. Блискуча крапля впала на Нейлину руку.

— Тебе не смішить думка, що вони — з "гепеу"? — прошепотіла персіянка.

Навпроти виднілася лише темна пляма вікна, на якій блідо проступали фіранки.

4

Йдучи серед безтурботного натовпу, Аділь-бей побачив Соню перший. Вона тримала під руки двох подруг: одну — в білій сукні, другу — в блакитній. Всі дівчата були без панчіх і з розпущеними косима. Мабуть, Соня попередила якимсь непомітним жестом подруг, щоб вони, побачивши Аділь-бея, не сміялися, як це траплялося з іншими. І все ж розглядали дівчата його з перебільшеною цікавістю. Поминувши їх, консул так і не наважився оглянутись. Дощ недавно вщух, і призахідне сонце надавало калюжам золотаво-червоного відтінку. Як завжди ввечері, всі виходили на свіже повітря й неквапно прогулювалися набережною то в один, то в другий бік, отож досить часто траплялися вже знайомі обличчя. Був там і парубок на велосипеді; він снував між парочками з тією самою дівчиною на рамі.

Побачивши Соню з подругами вдруге, Аділь-бей подумав, що вони, мабуть, розмовляють про нього. Консул був іще далеко від дівчат, коли до них підійшов хлопець у розстебнутій сорочці і кожній потис руку. Вчотирьох вони нагадували острівець серед рухливого натовпу. Аділь-бей не міг зупинитися, натовп ніс його далі. Звіддаля він бачив, що "острівець" усе ще стоїть на місці. Хлопець сміявся. Аділь-беєві здалося, що звертається він тільки до Соні, а не до її подруг. Колись Аділь-бей не звернув би на таке уваги, однак цього ранку щось сталося — щось непевне, але значуще.

Коли близько восьмої ранку Нейла прокинулась і поглянула на залите струменями дощу вікно, то лише сказала:

— Зроби мені каву.

Аділь-бей заходився нетерпляче варити каву, з надією позираючи на годинника… Та марно! Рівно о дев'ятій прийшла Соня, а персіянка так і зосталася в кімнаті. Як завжди, секретарка принесла пакунки з їжею і вже хотіла була віднести їх на кухню. Консулові не залишалося нічого іншого, як заступити їй дорогу.

— Дайте мені, я віднесу сам.

Увесь ранок Аділь-бей відчував сором і незручність. Розмовляючи з відвідувачами, він прислухався до шарудіння в кімнаті й шукав приводу, щоб час від часу туди заглянути.

— У тебе є щось почитати?

Гаряча й розніжена, Нейла все ще була в ліжку, наче й не збираючись нікуди йти. А в кабінеті якийсь дивакуватий, весь у рубцях чоловічок палко розповідав свою історію. Його уважно слухала тільки Соня.

Чоловічок справді був турок. Він народивсь у Скутарі, під час війни потрапив у полон до росіян і зрештою опинився аж у Сибіру. Працював у полі, згодом одружився. Дочці вже сімнадцять років. Тепер, прийшовши сюди без грошей і паперів, він стояв перед Аділь-беєм і вперто повторював:

— Я хочу повернутися! Я хочу побачити свою першу дружину й дітей!

Чоловічок не відступав і страшенно лютував, коли йому намагалися пояснити, що виконати його прохання дуже важко, а то й неможливо. Соня слухала його вже з нетерпінням. Кінець кінцем їй пощастило спровадити бідолаху.

А злива не вщухала. У Батумі таке буває часто, це субтропічні дощі. Справжній потік падав на землю, тротуари геть сховались під водою. Та Аділь-бей раз у раз казав Нейлі:

— Вам пора йти.

У нього псувався настрій уже від самої думки, що Нейла все ще лежить у його ліжку.

— Послухайте, я відішлю секретарку в місто, а ви тим часом… Пополудні він сказав Соні:

— Віднесіть на пошту оцього листа.

Мовчки поглянувши на нього, дівчина одягла капелюшка і сховала листа в сумочку. Коли за чверть години вона повернулася, Аділь-бей, вийшовши зі спальні, побачив, що Соня вимокла до нитки. Сукня облипала тіло й нагадувала мокре пташине пір'я. Волосся від дощу зробилося рівним.