Людина, що знайшла своє обличчя - Сторінка 8

Як тільки нам пощастить привести у неї до норми функції придатка мозку, форми її тіла зміняться самі собою.

— Ви хочете сказати, що її кістки знову зменшаться і вона стане схожою на саму себе?

Цорн кивнув головою.

— Хіба це, справді, не здається чудесним? А ви кажете про сталість форм тіла людини. Немає нічого сталого. Все тече, все змінюється.

ГОРМОНИ, ГІПОФІЗИ...

Друга ніч минула для Престо майже так само погано, як і перша. Він довго не міг заснути. Сидячи в глибокому сап'яновому кріслі, він перебирав у пам'яті хвилюючі враження дня. Чарівна жінка, перетворена злою недугою в якусь страшну відьму, карлики, велетні, і серед усіх цих потвор та чудовиськ доктор Цорн, мов чарівник, який збирається зруйнувати злі чари і повернути всім виродкам вигляд нормальних, здорових людей.

Престо починав дрімати, і йому примарилося, що жінка-потвора з величезним підборіддям підводиться із свого крісла, йде до нього і, простягаючи свої величезні руки, каже:

"Я люблю тебе, Тоніо, наречений покинув мене. Але ти мені подобаєшся більше, ніж наречений. Обоє ми потвори. Ми варті одне одного. І ми народимо потвор, яких не бачив світ... Вони будуть такі смішні, що всі люди подохнуть зо сміху. І тоді земля дістанеться в спадщину нашим нащадкам, над ними вже ніхто не сміятиметься, бо всі будуть страшенно потворні. І потворність вважатиметься за красу. І найпотворніший вважатиметься найкрасивішим..."

Тоніо прокинувся в холодному поті.

"Який гидкий сон..." — подумав він. І раптом швидко сів на ліжко і схопився за голову. Одна думка вразила його: "Я втік у сні від страшної міс Веде. А хіба я сам кращий? Так, Гедда Люкс була права, тисячу разів права, що знехтувала мною. Який несправедливо жорстокий я був з нею останнього разу... Що, коли справді Гедда померла зо сміху? Я залишив її непритомною. Може, у неї слабке серце..."

Тоніо скочив з ліжка і почав ходити по кімнаті

"Треба буде телеграфувати Гофману, запитати його. А втім, Гофман, мабуть, уже поїхав... Якщо я справді вбив її сміхом, то почнеться слідство, мене арештують, можливо, обвинуватять у вбивстві й скарають на смерть. І я умру потворою... Ні! Ні! Якщо Гедда вмерла — цього вже не виправиш. Крім Гофмана, ніхто не знає про те, куди я поїхав. Спочатку треба вилікуватися від потворності, а там буде видно... Але як у мене розладналися нерви! Треба взяти себе в руки".

Тоніо примусив себе лягти в ліжко, але до самого ранку не міг заснути. "Потворність — найтяжча хвороба!" повторював він у маренні. Тільки тоді, коли перші ранкові промені освітили верхів'я дерев, Тоніо задрімав, повторюючи у напівсні невідомі хитромудрі слова, що звучали немов заклинання: "Гіпофіз... Гормон... Акромегалія... Гіперфункція..."

— Ні, далебі, від цього можна збожеволіти, — говорив Престо, прокинувшись об одинадцятій годині ранку. — Я повинен знати цілком точно, що воно таке оті гормони і гіпофізи, я повинен знати всю механіку, — тоді туман розвіється, і в голові буде порядок.

Умившись, Престо підійшов до великого дзеркала у ванній кімнаті й уважно розглянув своє обличчя. О, недарма Тоніо був кіноартистом! Він знав кожен міліметр цього обличчя, бридкого і смішного.

— Капловуха, туфленоса потворо! — сказав Престо, звертаючись до свого відображення в дзеркалі. — Скоро тобі буде кінець. Ти згориш, спливеш, зникнеш, а на зміну тобі прийде... хотілося б мені знати, який вигляд я матиму після лікування, — промовив Престо уже іншим тоном.

Швидко одягнувшись, він пішов до доктора Цорна, але той був зайнятий з хворими, і Престо вирушив бродити по парку.

У хазяїна ярмаркового балагана очі розгорілися б, якби він побачив усіх цих потвор. їх було б досить, щоб скласти не одну трупу карликів і велетнів. Престо зустрічав чоловіків і жінок, таких товстих, що вони ледве перевалювались на ногах-тумбах, і худих, мов капітан Фракасс; він бачив чоловіків з жіночим бюстом, бородатих жінок... Усе це були жертви гри невідомих Престо сил, захованих у надрах людського організму.

Ось потвора з величезною головою і короткими ногами. Це кретин. Він уважно оглянув Тоніо і раптом залився сміхом ідіота.

— Джім! Джім! Іди швидше, поглянь на це чудо! Тоніо Престо зіскочив з екрана і завітав до нас. Іди, йди, подивись безплатний кінематограф! — закричав він, звертаючись до іншого хворого.

Престо впізнавали всі, хто тільки бачив його на екрані. А хто ж не був у кіно? Кретини, велетні, приваблені "живим Престо", ішли вслід за ним. Це дратувало його. Тоніо круто повернув на бокову доріжку і несподівано вийшов до тенісного майданчика. Чоловіки й жінки в білих спортивних костюмах захоплено грали в теніс. Вони були цілком нормальні люди. "Мабуть, це ті, що вже одужали", вирішив Престо.

На деякій відстані стояли потвори. Вони жадібно дивилися на людей, які грали в теніс.

Як довідався Престо згодом, між потворами і людьми, що вже повернули собі нормальний вигляд, були своєрідні стосунки. Потвори дуже хотіли бути серед пацієнтів, які вже пройшли курс лікування. Це піднімало настрій потвор, зміцнювало їх надії на те, що й вони незабаром стануть такими ж здоровими, нормальними людьми. Але ті, що видужали, дуже неохоче зустрічалися з потворами, цуралися їх, бо вигляд потвор нагадував їм недавню власну потворність. Вони починали хвилюватися. Деякі жінки виймали навіть дзеркальце, щоб пересвідчитися, що бридка личина спала з їх обличчя. І тому в містечку Цорна завжди існувало кілька громадських кіл, наче в ієрархії суспільних класів. "Плебеї і парії", потвори, в міру того, як вони виліковувались, переходили у "вищий" клас разом із своєю кастою, своїм кланом.

Незабаром Престо помітили й тут. Тоді він заглибився в самісінький кінець містечка-парку. За невисокою стіною він почув дитячі голоси. Там було дитяче відділення.

І знову настирливі погляди хворих, які йому зустрічалися, сміх, приглушені голоси: "Престо! Дивіться, Престо!.."

На жаль, тут він був останнім із паріїв.

Престо повернувся додому і до вечора нікуди не виходив. Тільки тоді, коли стало темно і більшість хворих розійшлись по своїх віллах, Престо знову попрямував до будинку доктора.

Цорна він зустрів напівдорозі.

— Я до вас, — сказав Цорн. — Ходімо погуляємо. Перед сном це корисно. Як ви спали минулої ночі?

— Погано. Я думаю, в цьому винні ваші гіпофізи. Я хочу знати, що воно за звірі, бо інакше мені здаватиметься, що я ходжу оточений злими демонами, як це здавалося моєму далекому предкові.

— Ну що ж, давайте знайомитися з "демонами".

— Якщо можна, докторе, ходімо цією доріжкою.

І Престо показав на крайню глуху доріжку, якою майже ніхто не ходив.

Цорн кивнув головою і почав свої пояснення.

— Залози внутрішньої секреції ви тільки що назвали "демонами". Так ось, одні й ті самі демони можуть бути добрими і лихими. Як? Я зараз вам поясню. Ви, звичайно, знаєте, що людське тіло складається з багатьох мільярдів живих клітин, тобто надзвичайно маленьких грудочок живої речовини. Ці маленькі клітинки, виконуючи різні, властиві їм функції, живуть і діють у дивовижному взаємозв'язку і в цілковитій згоді між собою. Чим більше вивчаєш життя тіла, тим більше дивуєшся цій гармонії частин, цьому порядкові і злагоді, які панують між усіма клітинами та частинами організму. Хто встановлює цей порядок? Питання, яке давно цікавило вчених. У дев'ятнадцятому столітті вчені вважали, що всі частини та клітини організму зв'язані і об'єднані нервовою системою, а мозок становить центр, якому сліпо скоряються всі клітини. Проте виявилося, що це не зовсім так. Для мозку відведено скромніше, хоч і дуже важливе місце. Він є центром передачі збудження з однієї точки тіла на іншу. Така передача зветься рефлексом. Але рефлексами далеко не вичерпуються прояви життя організму, центральна нервова система — не головна система. Нервових систем, по суті, декілька, і мозок не є центром усього тіла. Виявилося, що організм управляється складнішим способом. Клітини виробляють особливі хімічні речовини, які стимулюють роботу залоз і м'язів. М'язи накопичують для клітин поживні продукти і продукти обміну, а залози виробляють особливі речовини, які звуться гормонами. Ці речовини відіграють в організмі роль активних діячів. Саме вони й визначають форму організму. Взаємний обмін гормонів дає гармонію всьому організму. Мільярди клітин живуть, у точно встановленій взаємодії. Деякі органи, наприклад, виділяють тільки гормони. Такі органи звуться залозами внутрішньої секреції, і якщо, скажімо, один із цих органів, залоз, працює занадто активно, то він починає переважати в роботі організму, а кількість інших факторів зменшується, і організм зазнає істотних змін: людина ненормально товстіє або худне, в дитинстві посилено росте або ж ріст затримується; бувають і глибші зміни, які викликають фізичну потворність. Отже, органи внутрішньої секреції, або залози, відіграють роль регуляторів, і їх немало: щитовидна залоза, паращитовидна залоза, зобна залоза, гіпофіз, надниркова залоза та багато інших. До речі, про щитовидну залозу. Ви де народилися?

— В горах Бурчіаду.

— Я так і думав. У місцях, розташованих високо над рівнем моря, в грунті вивітрюються, вилуговуються і вимиваються дощові поживні солі, необхідні для координації дій організму при живленні деяких органів, і щитовидній залозі в цих умовах невистачає матеріалу. Ось тому у ваших місцях так багато хворих зобом. Адже зоб — це ненормальний розвиток захворілої від недостачі живлення щитовидної залози. Ваша хвороба теж походить від порушення діяльності залоз внутрішньої секреції. Але це порушення має у вас трохи незвичайний характер. Справа в тому, що у людей вашого типу звичайно спостерігається уповільнення рухів і всіх процесів духовного життя. Вони мляві, важкодумні, флегматичні, тупі і нагадують собою добродушних тварин. Щоправда, жвавий розум трапляється і в них. Але у вас не тільки жвавий розум, у вас активний, діяльний, творчий розум і підвищена сприйнятливість та вразливість нервів. Скажіть, у вас бувають приступи посиленого серцебиття?

— Бувають, — відповів Престо.

Цорн кинув погляд на його руки.

— Ви чутливий, нервовий, вразливий. Ви легко збуджуєтесь, у вашому організмі немовби діють дві взаємно протилежні сили.