Майкл, брат Джеррі - Сторінка 11

Доутрі здалося, що кухар, який назвався А-Моєм, трохи незадоволений з такого розміщення, однак він не дуже на те зважав, тільки здивувався на мить: чи ти ба, китаєць, а гребує спати в одному приміщенні із собакою.

За півгодини, прибравши в кают-компанії, стюард вернувся гукнути Квека, щоб приніс пляшку пива, і побачив, що А-Мой переніс свою постіль до третьої койки з правого борту, за Майк-ловою. Тепер по лівому борті зостався сам Квек. У стюарді знов ожила цікавість.

— ’Кий біс хоче той китаяга? — спитав він у Квека. — Він не хоче ти лежи один бік із ним. Чого? Далебі! ’Кий біс? Цей китаяга роби мій дуже-дуже злий!

— Може, цей китаяга бійся — я його кай-кай, — оскірився Квек, що зрідка міг і пожартувати.

— Гаразд, — вирішив стюард. — Зараз побачимо. Ти ходи на мій койка, я ходи на койка, де був китаяга.

Перемістилися так, що А-Мой, Майкл і Квек зосталися всі з правого борту, а Доутрі сам із лівого; тоді стюард пішов на корму за своїм ділом. А коли вернувся, А-Мой уже перебравсь назад на лівий борт, але в крайню від корми койку.

— Залюбився в мене цей злидень, чи що, — осміхнувся сам до себе стюард. Однак він не помітив, що А-Мой, перебираючись, щоразу тікає від Квека.

— Я міняй-міняй, — пояснив маленький літній кухар, боязко й запобігливо дивлячись в очі стюардові, коли той спитав його навпростець. — Я весь час люблю отак міняй-міняй, часто міняй-міняй. Тямиш?

Доутрі не втямив нічого й тільки похитав головою. А в А-Мо-євих очах не видно було того остраху, з яким він потай поглядав на два скорчені пальці Квекової лівої руки та на Квеків лоб, де між бровами з’явилася ледь темніша цятка згрубілої шкіри й уже почали прорізатися три коротенькі зморшки, надаючи папуасо-вому обличчю схожості з левом — "левине обличчя", кажуть лі-карі-фахівці з цієї жахливої хвороби.

І дальшими днями стюард час від часу розважався тим, що після п’ятої за день кварти пива мінявся з Квеком койками. І щоразу А-Мой теж перебирався на іншу койку, одначе Доутрі не завважував, що він ні разу не зайняв койки, на якій уже спав Квек. Не запідозрив він нічого й тоді, коли Квек уже побував

по черзі на всіх койках, а А-Мой зробив собі парусинового гамака, підвісив його під стелею й відтак уже спав у ньому спокійно.

Доутрі вирішив, що то просто вибрики химерної китайської натури, і перестав про те думати. Однак він помітив, що кухар ніколи не пускає Квека до камбуза. І ще одне помітив стюард, а саме ось що, кажучи його власними словами: "Зроду не бачив такого охайного китайця. Скрізь у нього чисто, і в камбузі, і в кубрику. Одно миє тарілки окропом, як не миється сам чи не пере одежі або постелі. Далебі, він і укривала свої щотижня виварює!"

Правда, стюарда вже цікавило зовсім інше. Обізнатися ближче з п’ятьма людьми в каютах на кормі та з’ясувати їхні характери і взаємини — це забрало чимало часу. Далі йому цікаво було, яким шляхом пливе "Мері Тернер". Нема у світі такого старого мореплавця, щоб не хотів знати, яким курсом пливе його судно і до якого порту прямує.

"Схоже на те, що наш курс проляга десь на північ від Нової Зеландії", — здогадався Доутрі, коли разів зо сто позирнув нишком на компас. Але більш нічого про курс судна він не зумів вивідати, бо спостереження й обчислення капітан Доун робив потай навіть від помічника, а карту й журнал замикав на ключ. Доутрі знав, що в кают-компанії часто ведуться запальні суперечки, раз по раз згадуються якісь широти та довготи; проте знов же він не міг підслухати нічого певного, бо йому дуже скоро дано взнаки, що його присутність у кают-компанії під час таких нарад небажана. Він тільки дійшов висновку, що на тих нарадах розгоряються справжні битви, і містери Доун, Нішіканта й Грімшо горлають один на одного та грюкають кулаками по столу, якщо тільки не розпитують чемно й терпляче Старого Моряка.

"Вони в нього на гачку", — досить скоро вирішив стюард, та хоч як намагався, сам спіймати на гачок Старого Моряка не зміг.

Звали Старого Моряка Чарлз Стоу Грінліф. Про це Доутрі дізнався від нього самого, але більш нічого, крім маячного мурмотіння про спеку в баркасі та скарб, закопаний на сажень у піску, домогтися не зумів.

— Хтось тут у нас грає комедію, а хтось дивиться й нишком сміється, — якось був закинув вудку стюард. — Я певен, що дивлюся на цікавішу виставу. І що довше дивлюся, то дужче тішуся.

Старий Моряк відповів йому порожнім, невидющим поглядом затягнених мрійною плівкою очей.

— А на "Пильному" всі стюарди були молоді, зовсім юнаки, — промурмотів він.

— Авжеж, сер, — чемно відмовив Доутрі. — Як послухати вас, то "Пильний" зі своєю молодою командою був таки справді нічогеньке суденце. Не те що наше старе кодло на оцьому-о кориті. Та навряд щоб ті молоді хлопці вміли так хитро грати комедію, як її грають тут. Я дивлюся, сер, і тішуся від щирого серця, так воно тонко виходить.

— Я вам щось скажу, — озвався Старий Моряк із таким таємничим виглядом, що Доутрі аж нахилив до нього вухо. — Жоден стюард на "Пильному" не зумів би так змішати коктейля, як ви. Правда, коктейлів ми тоді ще не знали, зате в нас були херес і гіркі настоянки. Теж добра штука для апетиту, дуже добра… Я й ще щось вам скажу, — мовив він за хвильку, коли Доутрі вже вирішив, що він скінчив, і хотів був утретє спробувати щось випитати про справжню його роль на "Мері Тернер". — Ось-ось уже п’ять, склянок, і я вельми охоче випив би перед обідом вашого чудового коктейля.

Після цієї розмови Доутрі став придивлятися до старого ще підозріливіше. Та з часом він дедалі дужче впевнювався, що Чарлз Стоу Грінліф — здитинілий старий дід і сам щиро вірить у скарб, закопаний на якомусь острові у Південних морях.

Якось, начищаючи мідяні оздоби на поруччі трапу кают-ком-панії, Доутрі підслухав, як старий пояснював Грімшо та вірменському євреєві, звідки у нього такий страшний шрам на обличчі й де він позбувся пальців на одній руці. Розмовники підпоювали його з надією випитати точніші відомості про скарб.

— Це сталося в баркасі, — чув Доутрі на трапі старечий голос. — Одинадцятого дня вибухнув бунт. Ми на кормі стояли разом проти решти. То було просто божевілля. Хоч як ми виголодніли, але найдужче терпіли від безвіддя. Через воду й почалося все. Бо ми, розумієте, облизували росу з весел, планширів, банок та бортів баркаса всередині. І в кожного була своя площинка, з якої він злизував росу. Ось, скажімо, румпель, головка стерна й пів правої половини корми припали другому помічникові. І ми всі шанували його власність. Третій помічник був зовсім юнак, ві-сімнадцятиліток, таке чарівне й відважне хлоп’я. Вони з другим помічником поділили праву половину корми. Провели межову лінію, і жоден, коли злизував скупу вологу вночі, ані подумав порушити ту межу. Вони були занадто чесні для цього.

Але матроси були не такі. Вони гризлися між собою за площинки, і лиш за день перед бунтом одного зарізано, бо заліз на чуже. А тієї ночі я, дожидаючи, поки буде рясніша роса, зачув, що хтось плямкає й сунеться до корми по планширу лівого борту — там якраз була моя площинка від задньої банки до самої корми. Я прокинувся з марення про кришталеві струмки та повноводі річки й злякався, що він залізе на моє.

Він підповзав чимраз ближче до межі, і я чув, як він аж стогне потихеньку, лижучи мокре дерево. Наче якась тварина на луці, що пасеться і підходить ближче й ближче.

У мене в руці була підніжка від банки — я ладнався злизувати росу й із неї. Я не знав, хто то лізе, та коли він пересунувся через межу й став, охкаючи, злизувати мої коштовні краплини, я вдарив його підніжкою і влучив просто по носі. То був боцман. Отак і почався бунт. Боцманів ніж розпоров мені обличчя й відтяв пальці. Третій помічник, той вісімнадцятиліток, став мені до помочі й урятував мене — перш ніж я зомлів, ми вдвох зіпхнули боцманового трупа за борт.

У кают-компанії зарипіли стільці, зачовгали підошви, і Доутрі знов кинувся начищати поруччя, про яке на хвильку забув. Тручи мідь, він мурмотів сам до себе:

— Старе луб’я, напевне, справді було в тій халепі. Такі речі трапляються.

— Ні, — провадив Старий Моряк тоненьким фальцетом у відповідь на чиєсь запитання. — Я не від ран зомлів. Я знесилився в бійці. Я був занадто кволий. Ні, у мене в жилах було так мало вологи, що кров майже не текла. А що найдивніше — рани дуже швидко загоїлися. Другий помічник уранці позашивав їх голкою з кістяної шпички чистити зуби, й нитками, насмиканими з брезенту.

— А дозвольте спитати, містере Грінліфе, на відтятих пальцях теж були персні? — почув Доутрі Нішікантин голос.

— Атож, і один прегарний. Я його потім підібрав на дні баркаса й подарував тому скупникові сандалу, що мене врятував. У ньому був великий діамант. Я купив його в Барбадосі в матро-са-англійця за сто вісімдесят гіней. Він його віддав запівдарма,

бо перстень, звісно, був крадений. Прегарний камінь. Той скупник мало що врятував мене, так ще й витратив добрих сто фунтів, щоб мене вдягти й оплатити мій провіз від острова Четверга до Шанхаю.

— Від отих перснів, що він носить, нікуди не дінешся, — почув іншим разом Дег Доутрі, як Саймон Нішіканта казав увечері під ютом фермерові. — Таких тепер не побачиш. Це справді старовинні персні. Не те що теперішні чоловічі, а справжні, як колись казали, "панські". Такі колись носили справжні пани — великі пани тобто. Я б не від того, щоб такі застави потрапляли до моїх позичкових кас. Вони варті великих грошей.

— Мушу тобі сказати, Кілені-бой, — може, я ще й пошкодую, що найнявся на платню, а не зажадав пайки в скарбі, — признався Доутрі Майклові того вечора, коли Квек уже роззував його, а він допивав шосту кварту. — Повір мені, Кілені, цей старий добродій знає, про що балакає, і він був колись добрим зухом. Так собі, нізащо, людям пальців не відбатовують і пик не розпанахують. І перснів таких, що в юдея-лихваря аж слинка тече, теж абихто не носить.

РОЗДІЛ XI

Ще плавання "Мері Тернер" не дійшло до кінця, як Дег Доутрі, сидячи в трюмі між рядами барил з питною водою й душачись зі сміху, перейменував шхуну на Корабель Дурнів. Але це сталось лиш за кілька тижнів. А тим часом він виконував свої обов’язки так, що навіть капітан Доун не мав до чого присікатись.

Особливо догоджав стюард Старому Морякові, якого дуже вподобав, щоб не сказати полюбив.