Майкл, брат Джеррі - Сторінка 30

Він міг тільки їжачитись та надривати голосники в горлі лютим гарчанням. А для Колінза то була картина звична й зовсім не цікава. Він навіть озирнувся в інший бік, перевіряючи, що там роблять з ведмедями.

— Ох ти ж, чистокровний! — глузливо кинув він, знов обернувшись до Майкла. — Ану, відпустіть його!

Тільки-но Майкла звільнили, він стрибнув на Колінза. Але той, досвідченим оком вимірявши відстань, влучно вдарив його носаком під щелепу, і Майкл, перевернувшись у повітрі, ще раз гепнувся спиною на поміст.

— Тримайте його! — скомандував Колінз. — Розтягніть!

Двоє юнаків потягли в різні боки за ланцюжок і шворку,

і Майкл знов опинився в цілковитій безпорадності.

Колінз оглянувся до входу на арену, де саме показалися два запряги могутніх тяглових коней; за ними йшла молода жінка в аж занадто модному та елегантному костюмі.

— Я гадаю, цей пес ніколи й не нюхав сальто, — сказав він, на хвильку вертаючись до питання про Майкла. — Скинь із нього попругу, Джиммі, і йди помагай Смітові. А ти, Джонні, відведи його отуди вбік, тільки бережи свої ноги. Он іде міс Марі на першу репетицію, і той телепень, її чоловік, не дасть їй ради.

Майкл, звичайно, не міг зрозуміти сцени, яку довелося побачити і йому, бо юнак, що привів його, рушив із ним якраз у той бік, аби самому подивитися, що робитиме жінка з чотирма кіньми. Одначе з жінчиної поведінки Майкл здогадався, що вона теж не вільна й зазнає кривди. І справді, її саму примусом навчали виконувати номер. Вона трималася бадьоро аж до тої хвилини, коли мала початися страшна спроба, та як поглянула на дві пари коней, уже поставлені обабіч неї, й уявила, що це зараз вона муситиме тримати руками штельваги, а коні тягтимуть у різні боки, — мужність зрадила її, і вона відступила назад, згорбившись і сховавши обличчя в долоні.

— Ні, ні, Біллі, я не можу, — благально звернулася вона до чоловіка — ще молодого, але вже опасистого. — Я боюся, боюся!

— Пусте, шановна пані! — втрутився Колінз. — Цей номер абсолютно безпечний. А водночас дуже ефектний і добре оплачується. Ось випростайтесь. — Він руками обмацав їй крізь жакет плечі й спину. — Пристрій на місці, — тоді провів долонями вниз по її руках. — Ну, випускайте гачки, — він труснув їй обидві руки, й із пишних мереживних манжет у неї випали два залізні гачки, прикріплені на кінцях тонкого сталевого тросика, що ховався в рукавах. — Та не так! Щоб не видно! Втягніть назад. Спробуйте ще раз. Треба ховати їх у долонях. Ось так. Розумієте? О, гаразд. Дуже добре.

Опанувавши себе, жінка виконувала все, що їй казано, одначе раз у раз благально поглядала на свого Біллі, що стояв, сердито насуплений, осторонь.

Погоничі обох запрягів підняли штельваги, щоб жінка могла вхопитися за їхні кільця. Вона спробувала те зробити, але знов їй не стало духу.

— Адже як щось зламається, мені повідриває руки! — запротестувала вона.

— Та що ви! — заспокоїв її Колінз. — Вам може хіба що жакета порвати. У найгіршому разі — секрет фокуса розкриється, і публіка посміється з вас. Але пристрій не зламається. Ось слухайте ще раз. Коні не тягтимуть вас за руки. Вони тягтимуть одні одних. А глядачі гадатимуть, ніби це ви їх тримаєте. Ну, спробуймо знову. Беріться за кільця, і в ту ж мить випустіть гачки з рукавів і зачепіть їх. Ну! — скомандував він різко.

Жінка витрусила з рукавів гачки, але вхопитися за штельваги знову побоялась. Колінз нічим не виказав роздратування. Він навіть відвернувся в той бік, де вже відводили з арени обох поні — того, що цілувався з дресирувальником, і того, що падав навколішки. Зате чоловік визвірився на неї:

— Ти що, Джуліє, підвести мене хочеш?

— Я спробую, Біллі! — жалібно відмовила жінка. — Не сердься! Я спробую. Ось диви! Я вже не боюся.

Вона простягла руки й ухопилася за штельваги. Колінз, із ледь помітною посмішкою на устах, оглянув її зціплені кулаки, щоб пересвідчитися, чи добре сховано гачки.

— А тепер напружтеся! Розставте ширше ноги. І не горбтеся. — Своїми руками він направив їй як слід руки й плечі. — Пам’ятайте — коли коні потягнуть, щоб ваші руки були випростані. Потім ви вже й не зможете зігнути їх, хоч би й захотіли. Але як вони будуть зігнуті в першу мить, трос обдере з них шкіру. Не забувайте ж — руки повинні бути підняті й випростані в одну пряму лінію з плечима й спиною… О, отак. Починаймо.

— Ой, зачекайте, — попросила жінка, знов опустивши руки. — Я все зроблю, їй же богу, зроблю, тільки поцілуй мене, Біллі, а тоді нехай хоч і руки відриває.

Смаглявий юнак, що тримав Майкла на ланцюжку, і всі, хто стояв та дивився, вишкірились. А Колінз, стримавши усмішку, сказав:

— Ми зачекаємо, скільки ви хочете, пані. Головне — щоб за першим разом усе вийшло гаразд. А потім ви вже не боятиметеся. Біле, справді, приголубте її, підбадьорте.

І Біллі, сердитий, невдоволений, прикро збентежений, послухався — обняв дружину й поцілував її, хоч і не надто ласкаво. Вона була дуже принадна, зовсім молода, років двадцяти, з милим дитинним личком, тонким станом, але пишним тілом, фунтів із сто сорок вагою.

Чоловікові обійми й поцілунок таки підбадьорили її. Коли Біл відійшов, вона випросталася, напружилася, стиснула губи й шепнула:

— Готово.

— Марш! — скомандував Колінз.

Погоничі вйокнули, і четверо коней знехотя налягли на хомути.

— Батога! — уривчасто гукнув Колінз, дивлячись на жінчині плечі — чи добре лежить під жакетом тросик.

Батоги впали коням на крижі, і вони рвонулися вперед, аж пригинаючись і здоровезними, як тарілка, підковами збиваючи хмару тирси.

Гнів Біллі враз де й дівся. Картина була така страшна, що на виду йому відбилася щира тривога за дружину. А по її обличчі перебіг цілий калейдоскоп почуттів. Спершу воно було напружене й злякане, мов у християнської мучениці перед левами на римській арені або в спійманої злочинниці. Та вмить той вираз змінився подивом і полегкістю, що їй зовсім не боляче. І нарешті воно розцвіло щасливою, переможною усмішкою. Жінка обернулася до свого Біллі, показуючи, яка вона рада й горда, що догодила йому, і як вона його любить. Біллі теж, заспокоєний, відповів їй ніжною й гордою усмішкою. Та Колінз відразу втрутився:

— Усмішки тут ні до чого! Не всміхайтеся. Треба, щоб публіка думала, ніби ви справді самі тримаєте коней. Переконуйте ж її, що. так воно й є. Напружуйте обличчя якомога більше. Вдавайте рішучість, силу волі. І велику натугу. Ноги розставте ширше. Напружте м’язи, щоб аж випиналися крізь спідницю. Подавайтеся трохи то в один бік, то в другий. Ширше ноги, ще ширше! А обличчя кривіть так, ніби вас роздирає на шматки, і ви держитесь самою силою волі… О, оце так! Оце добре!.. Який номер, Біле! Безпрограшний. Ще, ще батога їм! Хай рвуться! Хай аж до землі припадають, хай тягнуть жили одні з одних!

Свиснули батоги, і могутні огирі знов шарпонулися вперед, ніби хотіли втекти від жалючого болю. Те видовище справді могло захопити циркову публіку. Кожен кінь важив фунтів із тисячу вісімсот; отже, глядачам мусило здаватись, ніби сім тисяч двісті фунтів напружених кінських м’язів розривають ніжну, струнку, фунтів на сто сорок жінку в модному костюмі. Глядачки під час таких номерів зойкають із жаху й відвертаються.

— Годі! — гукнув Колінз погоничам. — Пані перемогла, — оголоссив він, ніби на справжній цирковій арені. — Біле, це не номер, а золота жила. Відчіпляйтесь же, пані, відчіпляйтесь!

Марі відчепилася від штельваг і, забувши сховати гачки, що звисали їй з-під манжет, підбігла до свого Біла. Упала йому на груди, обняла за шию й вигукнула, цілуючи його:

— Біллі, я знала, я весь час знала, що зумію! Добре вийшло, правда?

— Ви виказали себе, — сухо урвав її Колінз. — Уся публіка побачила гачки. Ту ж мить, як відчепитесь, треба сховати їх у рукави. Спробуймо знов. І ще одне. Не хизуйтесь після номера. Не показуйте, що вам було легко. Вдавайте, ніби це чортзна-як важко. Ніби ви зовсім знесилилися з натуги й ось-ось упадете. Хай вам коліна підгинаються, а плечі обвисають. Ваш партнер ступить крок, щоб вас підхопити, поки ви не зомліли. І тоді ви знов покажіть себе. Не дозвольте йому підтримувати вас. Зберіть усю снагу, останнім зусиллям волі випростайтесь — адже сила волі, мужність тут уся принада, — пошліть публіці повітряний поцілунок і кволо, жалісно всміхніться. Немовби ви зовсім надсадились і вас з арени повезуть у лікарню, але якраз у таку мить ваша мужність, і усмішка, і цілунок укинуть публіку в захват. Ви мене зрозуміли, пані? Біле, запам’ятайте й нагадуйте їй. Ну, ще раз. На коней поглядайте трохи з острахом… О, гаразд! Щоб ніхто не здогадався, як ви зачіпляєте гачки. Випростайтесь! Марш!

І знову три тисячі шістсот фунтів кінських м’язів з одного боку й із другого стали неначе розривати Марі надвоє.

Вправу повторили ще й ще раз, а Колінз тим часом послав одного хлопця до контори по дель Марову телеграму. Коли її принесли, він, збираючись узятися знову до Майкла, сказав Білові:

— Спробуйте ще самі з нею. Разів із шість. І затямте: як котрий вахлай-фермер почне хвалитися, що його запряг перетягне вашого, зразу ж пропонуйте йому забитись навзаклад. Звісно, трохи втратитесь на рекламу, на контрамарки, але воно оплатиться. Погоничі вам трохи підіграють, і наші коні перетягнуть. Я б сам радісінько подався гастролювати з цим номером, якби був молодший та вільніший.

Поглядаючи на Майкла, Колінз перечитав дель Марову телеграму з Сієтла:

"Спродайте моїх собак. Ви самі знаєте, що вони вміють і скільки варті. Мені вони не потрібні. Вирахуйте за утримання, скільки належить, решту грошей заберу, як приїду. Я знайшов не пса — диво. Усі мої дотеперішні номери ніщо проти цього. Це козирний туз. Самі побачите".

Відійшовши на другий край арени, де було спокійніше, він ще раз обдивився Майкла.

— Дель Мар сам був козирний туз, — сказав він до Джонні, що тримав тер’єра за ланцюжок. — Коли він телеграфував мені спродати собак, це означає, що він підготував кращий номер. І ось прибув один-єдиний пес, та ще й чистокровний упертюх, хай йому чорт. Він тут пише, ніби це якесь диво. Так воно, мабуть, і є, але що він, у бога, вміє? Сальто він ніколи зроду не робив навіть простого, не те що подвійного. Як ти гадаєш, Джонні? Ану, помізкуй.