Майкл, брат Джеррі - Сторінка 42

Глядачі, що бачать на сцені трагічну пародію на людину, чомусь сприймали й сприймають її як "вельми повчальне" видовище.

Другий випадок, із Сент-Еліасом, був ще тяжчий, і Малкечі зазнав невдачі, що з ним траплялося вельми рідко. Правда, усі визнали, що та невдача була неминуча. Сент-Еліас, здоровезний аляскинський ведмедище, був досить сумирний і навіть по-ведмежому веселий та грайливий. Однак він мав тверду волю, відповідну до свого велетенського зросту. Його можна було вмовити щось зробити, але не примусити. А на цирковій арені, де номери повинні йти один за одним до хвилини точно, нема часу на вмовляння. Кожна тварина мусить виконувати свій номер за першим наказом. Глядачі не згодні нудитися, поки дресирувальник умовлятиме норовистого чи пустотливого звіра зробити те, що вони хочуть побачити за свої гроші.

Отож Сент-Еліас дістав перший урок примусу. Той урок був і останній; відбувся він навіть не на арені, а у ведмедевій клітці.

Сент-Еліаса, як звичайно, зашморгнули мотузками за всі чотири лапи, підтягли до фат, надягли нашийника, а тоді зробили йому "манікюр", тобто поспилювали пазурі врівні з м’ясом. Це зробили люди ззовні клітки. А потім Малкечі, зайшовши всередину, проколов йому носа. То була не така легка операція, як може здатися: він застромив спеціальні кліщі в широку ведмежу ніздрю й витнув з неї рівненький кружечок живого м’яса. Малкечі знав, як приборкувати ведмедів. Щоб примусити невчено-го ведмедя до послуху, треба тримати його за якесь чутливе на біль місце. Найчутливіші місця — це вуха, ніздрі й очі, та очей, звісно, чіпати не можна; тому лишаються тільки ніздрі та вуха.

Крізь вирізаний отвір Малкечі відразу просилив залізне кільце, а до нього прив’язав довгу мотузку-лонжу. Віднині людина, що тримала в руці ту лонжу, могла вмить спинити кожен свавільний Сент-Еліасів рух. Ведмедеву долю визначено назавжди. Він мав стати довічним бранцем і рабом мотузки, прив’язаної до кільця в його ніздрі.

Постягавши зашморги з лап, Сент-Еліасові повернули волю — у межах клітки, звісно, — щоб він ознайомився з кільцем. Зіп’явшись дибки й гучно рикаючи, він став обмацувати могутніми передніми лапами носа. Кільце було річчю не дуже приємною. У свіжій рані пекло, мов вогнем, і ведмідь дряпав писок лапами, як тоді, коли його жалили бджоли з пограбованого дупла. Врешті він вирвав кільце геть, роздерши ніздрю й зробивши з круглого отвора велику, ще болючішу рану.

— Чорт йому врадить, — вилаявся Малкечі.

Знов у клітку повкидали зашморги, і знов Сент-Еліасові, сплутаному й підтягненому на боці до ґрат, пробили дірку в носі — вже в другій ніздрі. І справді — йому хіба чорт би врадив. Як і раніше, щойно його відпущено, він із м’ясом видер кільце геть.

Малкечі розсердився.

— Ти порозумнішаєш чи ні, дурню? — налаяв він ведмедя. "Порозумнішати" — означало стерпіти кільце, пронизане вже вище, крізь обидві ніздрі й середню носову хрястку. Та Сент-Елі-ас не хотів розумнішати. У ньому не було, як у Бені-Громі, слабкішої жилки, він не був такий нервовий, такий збудливий, тому й не зломився. Ледве-но звільнений, він видер кільце разом із половиною носа. Малкечі пробив йому праве вухо — Сент-Еліас роздер на клапті й вухо. Малкечі пробив ліве — ведмідь розшматував і те. І Малкечі здався. Мусив здатися. Він жалібно сказав:

— Нічого не вдієш… Нема вже куди чіпляти кільце.

І Сент-Еліаса було приречено просидіти весь вік у клітці звіринцю. А Малкечі потім нарікав:

— Така дурна звірина! Я нічого не міг із ним удіяти. Навіть кільця вчепити не зміг.

РОЗДІЛ XXXIV

Гарлі Кенен, що сидів з дружиною на естрадній виставі в оклендському театрі "Орфей", уже був сягнув під крісло по капелюха, та Вілла спинила його:

— Це не антракт. Буде ще один номер.

— Учений пес, — відповів Гарлі, пояснивши тим усе: він завжди виходив із театру, коли показували дресированих тварин.

Вілла зазирнула в програму.

— Правда, — погодилась вона, однак додала: — Але це пес-співак. Собачий Карузо. І пишуть, що на сцені, крім нього, нікого не буде. Зостаньмося цей раз, я хочу порівняти його з Джеррі.

— Якийсь бідолаха, що виє з-під батога, — буркнув Гарлі.

— Але ж він буде на сцені сам, — наполягала Вілла. — А крім того, як буде дуже неприємно, можна вийти. І я вийду з тобою. Я тільки хочу впевнитись, наскільки краще наш Джеррі співає. Це теж ірландський тер’єр, тут написано.

І Гарлі Кенен залишився. Двоє вмазаних паленим корком клоунів докінчили свій виступ перед завісою, тричі вийшли на біс, а потім завіса піднялася, відкривши порожню сцену. На неї неквапно виступив кошлатий ірландський тер’єр, так само неквапно підійшов до рампи якраз посередині й став навпроти диригента. Як і писалось у програмці, на сцені він був сам.

Оркестр заграв перші такти "Люлі-люлі". Собака позіхнув і сів. Та музики, як їм наказано, виконували початок мелодії раз за разом, поки собака не озветься. За третім разом він розтулив писок і завив. Але то було не звичайне виття. Власне, до нього зовсім не пасувала ця назва, таке воно було дзвінке й приємне. І не тільки тим, що ритмічне — пес правильно, без фальшу відтворював мелодію, тобто співав.

Та Вілла Кенен майже не слухала.

— Ну, нашому Джеррі далеко до цього, — потихеньку сказав їй чоловік.

— Слухай-но, Гарлі, — відповіла юна напруженим шепотом: — А ти ніколи не бачив цього пса?

Чоловік похитав головою.

— Ні, бачив, — переконувала вона. — Глянь на оте зморщене вухо. Подумай! Подумай добре!

Та Гарлі знову похитав головою.

— Згадай Соломонові острови, — наполягала вона. — Згадай "Аріеля". Згадай, як ми з Малейти, де до нас прибився Джеррі, повернулися в Тулагі, і там у нього був брат, що стеріг тубільців на вербівній шхуні.

— І звали його Майкл… Ну, далі, далі.

— У нього було таке саме зморщене вухо, — нагадала Вілла. — 1 кошлата шерсть. Він був рідний брат Джеррі. їхнього батька й матір звали Теренс і Бідці. Вони жили в Мерінджі. А Джеррі — наш Співунчик. І цей пес теж співає. І вухо в нього зморщене. І звати його Майкл.

— Неймовірно, — сказав Гарлі.

— Якраз тоді й цікаво жити, коли неймовірне справджується, — відказала Вілла. — І оце саме така хвилина. Я певна.

Та його твердий по-чоловічому розум ніяк не хотів повірити. А вона по-жіночому наполягала, що це якраз справдилось неймовірне. Тим часом пес на сцені вже співав "Боже, бережи короля".

— Це теж доказ, що я не помиляюся, — провадила Вілла. Жоден американець не подумав би вчити свого собаку британського гімна. Отже, його перший хазяїн був англієць. А Соломонові острови належать Англії.

— Ну, це доказ слабенький, — усміхнувся Гарлі. — А ось вухо мене дужче переконує. Я вже згадав. Я пригадую той день, коли ми були на березі в Тулагі й Джеррі з нами, а його брата привезли вельботом з "Ежені". І в того брата було отаке саме зморщене вухо.

— І це ще не все, — доводила Вілла. — Багато ти бачив співучих собак? Тільки одного — Джеррі. Видно, таке трапляється дуже рідко. То чи не ймовірніше, що вони вродилися від тих самих батька й матері, ніж від різних? Джеррі вродився від Терен-са й Бідці. І цей теж. Це — Майкл.

— Так, він був кошлатий і вухо мав зморщене, — міркував Гарлі. — Я ніби увіч бачу, як він стоїть на прові вельбота, а потім бігає берегом бік у бік із Джеррі.

— А якби завтра вони знов побігли бік у бік, ти б повірив? — спитала вона.

— Еге, така в них була звичка, і в Теренса з Бідці теж, — погодився він. — Але ж це не близький світ! Де Соломонові острови, а де Сполучені Штати.

— А Джеррі ж потрапив сюди? — відказала Вілла. — Якщо Джеррі міг потрапити із Соломонових островів у Каліфорнію, то чом не міг Майкл? І чим це дивніше?.. О, слухай, слухай!

Собака вже співав на біс "Краю рідний, краю". Коли він доспівав до кінця, на сцену під бурю оплесків вийшов Джекоб Гендерсон, щоб разом із псом уклонитися публіці. Вілла й Гарлі хвилинку мовчали. Потім Вілла мовила ніби не до речі:

— Я оце сиджу й дякую своїй долі за одне…

Гарлі мовчки чекав, поки вона докаже.

— За те, що ми так безбожно багаті, — пояснила вона.

— Цебто ти хочеш мати цього собаку, мусиш його мати.

— Бо ти не можеш цього не зробити, — поправила Вілла. — Ти ж знаєш, що це — брат Джеррі. А як і не знаєш, то хоч припускаєш…

— Авжеж, — кивнув головою Гарлі. — Неймовірне справді часом здійснюється, і можливо, що це якраз такий випадок. Навряд чи це Майкл; однак чом би^йому й не виявитись Майклом? Ходімо з’ясуємо.

"Знов діячі з товариства захисту тварин", — подумав Джекоб Гендерсон, коли директор театру завів до його тісної театральної вбиральні якихось чоловіка й жінку. Майкл, що сидів на стільці й куняв, не звернув на них ніякої уваги. Поки Гарлі розмовляв з Гендерсоном, Вілла розглядала пса; він тільки на мить розплющив очі й знов їх заплющив. Колись такий чемний пес, тепер він, сердитий на весь світ, похмурий і дражливий, не хотів і дивитися на чужих людей, що з’являлися казна-звідки, гладили його по голові, говорили якісь дурниці й зникали назавжди.

Вілла Кенен, трохи уражена такою неувагою, відійшла й стала слухати, що розповідає Гендерсон про свого собаку. Вона почула, що дресирувальник Гаррі дель Мар знайшов пса десь на Тихоокеанському узбережжі, найскорше в Сан-Франциско, і повіз його із собою на Схід, одначе сам загинув у Нью-Йорку від нещасливого випадку, не встигши й розказати про нього нікому. Більше Гендерсон не міг повідомити нічого — хіба те, що він заплатив за пса дві тисячі доларів такому собі Гарісові Колінзу й мусить визнати, що ніколи ще не приміщував капіталу так вигідно.

Вілла повернулась до собаки.

— Майкл! — ласкаво покликала вона майже пошепки.

Тер’єр здригнувся, трохи розплющив очі й підвів вуха.

— Майкл! — покликала вона вдруге.

Цього разу Майкл підвів голову, зовсім розплющив очі, і нашорошив вуха, і глянув на неї. Після Тулагі ніхто ні разу не назвав його цим ім’ям. Воно долетіло до нього через роки й моря — і враз, мов електрична іскра, розбудило в його пам’яті все, з ним пов’язане. Майкл ніби наяву побачив капітана Келлара з "Еже-ні", що востаннє назвав його так, і містера Гегіна, Дербі й Боба з плантації Меріндж і, звісно, свого брата Джеррі — не останню серед тих тіней зниклого минулого.

Та чи справді зниклого? Адже ім’я, не чуте стільки років, повернулося до нього.