Майкл, брат Джеррі - Сторінка 5

Знаю я вашу облесливу, влізливу натуру. Так і моститься в серце залізти. Ні, затям собі, у мене серце тверде. Занадто вже воно пивом набрякло. Я тебе вкрав, щоб продати, а не щоб полюбити. Може, колись би я тебе й полюбив, ще поки з пивом не знався. А тепер я віддам тебе за двадцять фунтиків готівкою, тільки-но трапиться нагода. А любити тебе я не збираюсь, отож і не мостися. То що пак я казав, коли ти так нечемно перебив мене своїми лестощами?..

Ту хвилину Квек підніс стюардові відкорковану пляшку, і Доутрі урвав мову, щоб хильнути пива. А тоді зітхнув, утер рукою губи й повів далі:

— Чудне діло виходить, синку, з оцим проклятущим питвом. Он Квек, ота остаркувата мавпа, що шкіриться на нас, — він мій. Я йому хазяїн. Але мені хазяїн — пиво, їй же богу. Скільки я його видудлив — цілі гори пляшок, такі гори, що й пароплава б потопили. Щиро кажу, песику, я тобі заздрю. Як тобі, либонь, гарно, що нутро в тебе не спечене алкоголем. Тепер твій хазяїн я, а скоро буде той, хто дасть мені за тебе двадцять фунтиків, але гора пляшок твоїм хазяїном не буде ніколи. Ви вільніший чоловік, ніж я, пане песику, хоч я й не знаю, як вас звати. Ага, оце ж бо я й хотів…

Він допив пиво, кинув пляшку Квекові й кивнув йому відкоркувати другу.

— Не так легко тебе назвати, як здається. Звісно, ірландське має бути назвисько, але яке? Педді? Хитаєш головою? Твоя правда! Надто по-простацькому. Ти ж не наймит якийсь! Балме-на — вже краще, тільки це дівчаче ім’я, а ти ж таки хлопець. Ага! Стривай-но. Хлопець! Бой! Поміркуймо-но… Банші-бой? Ні, погано. Ерін-бой?

Доутрі схвально кивнув головою й простяг руку по другу пляшку. Хильнув із неї, замислився, знову хильнув.

— Ага, придумав! — урочисто оголосив він. — Кілені — гарне ім’я, і ти будеш Кілені-бой. Ну, як воно вам, мостивий пане? Пишно, гучно, мовби граф який або… або бровар на спочинку.

О, я на своєму віку багатьом їм поміг доробитися маєтку й піти на спочинок!

Він допив і другу пляшку, тоді раптом спіймав Майкла за морду, нахилився, потерся носом об його писок і так само раптово відпустив. Майкл, тарабанячи хвостом по підлозі, втупив жваві, сяйні очі в обличчя своєму богові. Справжня душа, чи то єство, чи то психіка мерехтіла в тих собачих очах, сповнених любові до цього шпакуватого бога, чиї слова були йому незрозумілі, але самі їхні звуки промовляли так солодко до його серця.

— Агов! Квеку!

ІСвек, що сидів долі навпочіпки, облишив вощити черепахового гребінця, якого зробив хазяїн, і звів очі, радий виконати наказ.

— Квеку, ти тепер затям, як звати цей собака. Він звати Кіле-ні-бой. Ти держи у свій голова, як він звати. Коли ти балакай до цей собака, ти кажи він Кілені-бой. Втямив? Як нема втямив, я розбий твій голова. Кілені-бой, втямив? Кілені-бой. Кілені-бой.

Поки Квек роззував та роздягав свого пана, той дивився на Майкла сонними очима.

— Ну, тепер ти в мене в жмені, братку, — сказав стюард, підвівшись і поточившись до койки. — Я знаю, як тебе звати, і натуру твою теж знаю: ти меткий, але розважний. Це я тобі як в око вліпив… Меткий, але розважний, Кілені-бой, ось ти який — меткий, але розважний, — ще варнякав він, коли Квек помагав йому залазити в койку.

Тоді Квек знову заходився коло гребінця. Він заворушив губами, щось шепочучи сам до себе, тоді затнувся, спантеличено наморщив лоба й спитав стюарда:

— Пане, цей собака як він звати?

— Кілені-бой, людожере ти кучерявий, Кілені-бой, Кілені-бой, — сонно промимрив Доутрі. — Квеку, кровопивце чорношкірий, біжи неси один пляшка пиво з льодовник.

— Нема пиво, пане, — тремтячим голосом відмовив тубілець, озираючись, чи хазяїн не пожбурить чим на нього. — Шість пляшка вже кінчай зовсім.

Відповіддю було тільки гучне хропіння.

Тубілець, що мав пальці скорчені проказою й ледь помітний набряк між бровами — ознаку тієї самої хвороби, — знову схилився над гребінцем, і губи його заворушились, шепочучи: "Кі-лені-бой… Кілені-бой…"

РОЗДІЛУ

Кілька днів Майкл не бачив нікого, крім Стюарда й Квека,

бо його не випускали з каюти. Ніхто більше не відав, що він є на судні, і Доутрі, добре знаючи, що вкрадений пес належить якомусь білому, сподівався, що його не викриють і що в сіднейському порту пощастить забрати Майкла на берег теж нишком.

Дуже скоро Доутрі побачив, який здібний Майкл до науки. Годував він собаку щедро, часом приносив і курячі ніжки. Двох уроків, і то зовсім коротеньких, по півхвилини й із проміжком у п’ять хвилин, вистачило, щоб Майкл навчився гризти ті кісточки тільки долі, у кутку біля дверей. Відтоді, одержавши кісточку, він сам ніс її в куток, і нагадувати йому не довелось ні разу.

А чом би й не так? Він мав досить розуму, щоб збагнути, чого хоче від нього Стюард, і радий-радісінький був слухатись його. Стюард був добрий бог, і любив його, і пестив, — говорив та цмокав ласкаво, гладив, обіймав, терся носом об його писок. І Майкл любив його, а хто любить, для того служити — втіха. Якби Стюард наказав йому не гризти вже віднесеної в куток кісточки, він би й не чіпав її. Така-бо натура в собаки — єдиної тварини, що охоче, навіть радісно покине недоїдений шматок, аби побігти за своїм хазяїном чи догодити йому.

А Доутрі майже весь час, вільний від роботи й від сну, перебував з ув’язненим у каюті Майклом. Той дуже хутко навчився не скімлити й не гавкати. І ще багато чого навчився Майкл за ті години в стюардовому товаристві. Доутрі виявив, що він уже розуміє й виконує прості накази — такі, як "іди сюди", "назад", "ляж", "устань", — і почав навчати його складніших — "ляж на койці", "йди під койку", "принеси один черевик", "принеси два черевики". Зовсім легко, майже без зусиль, стюард навчив його за командою качатися, "служити", вдавати неживого, сидіти з люлькою в зубах і з капелюхом на голові й не тільки стояти, а навіть ходити на задніх лапах.

Далі він навчив Майкла наказів "не можна" й "можна". Поклавши на край койки, врівень з Майкловим писком спокусливий, пахучий шматочок м’яса або сиру, Доутрі просто казав: "Не можна". І Майкл не чіпав їжі, поки не дістане дозволу: "Можна". Доутрі міг, не давши дозволу, вийти з каюти на півгодини чи й на кілька годин і, вернувшись, заставав їжу цілою — а Майкл часом навіть спав собі в кутку, у головах у койки, де йому було приділено місце. Раз якось, ще на початку навчання, коли

Доутрі вийшов із каюти, а Майклів писок був за дюйм від заборонених ласощів, Квек, розпустувавшись, простяг до них руку, і Майкл умить позначив її гострими зубами.

Жодної з цих штук, що Майкл так радо робив для свого Стюарда, він не зробив би для Квека, хоча той не був лихий і ніколи його не кривдив. Річ у тому, що Майкла змалечку привча-но розрізняти чорношкірих і білих. Чорношкірі завжди були підлеглі білим — принаймні ті, яких Майкл знав; і завжди вони були підозрілі, завжди готові на всякі каверзи, тому їх треба стерегти. А головний обов’язок кожного собаки — служити своєму білому богові, не спускаючи пильного ока з усіх чорношкірих, що трапляться поблизу.

Усе ж Майкл дозволяв Квекові слугувати йому — годувати, поїти тощо — спочатку лише тоді, коли стюард був на службі, а згодом і будь-коли. Бо він, хоч і не думавши про те, розумів: усе, що робить і дає йому Квек, насправді походить не від Квека, а від Квекового хазяїна, який є і Майкловим хазяїном. Та Квек зовсім не сердився на Майкла. Він сам ревно вболівав за добробут і вигоди свого володаря — того, що колись на острові Короля Вільгельма врятував його від двох прибитих скрухою власників здохлої свині, — і годив Майклові задля нього. Бачивши, як хазяїн дедалі дужче прихиляється серцем до Майкла, Квек і сам щиро вподобав собаку, став божествити його, як божествив усе, що належало стюардові: черевики, що їх він шма-рував ваксою, чи одежу, що її чистив щіткою, чи шість пляшок пива, що їх ставив щодня в льодовник для нього.

Власне, Квек не мав ані крихти панівного у своїй вдачі. Зате з Майкла був природжений аристократ. Майкл міг служити стюардові з любові, але до кучерявого тубільця ставився спогорда. Квекова натура була наскрізь рабська, а в Майклові рабського було не більше, ніж у тих північноамериканських індіанцях, що їх марно намагалися зробити рабами на кубинських плантаціях. Одначе в цьому не було ні Квекової провини, ні Майклової заслуги. Майклові дістались у спадок якості, що їх сторіччями суворо добирали люди в його породі, — лютість і вірність. А лютість і вірність укупі неминуче породжують гордість. А гордість не може існувати без честі, а честь — без самовладання.

Найбільше Майкове досягнення за перші дні науки в Доутрі було те, що він навчився рахувати до п’яти. Правда, незважаючи на його надзвичайну розумову обдарованість, це забрало багато годин. Бо Майкл мусив, по-перше, засвоїти слова — назви чисел; по-друге, навчитися зором і думкою відрізняти один предмет від двох, два від трьох і так далі, до п’яти; і, по-третє, — навчитись ототожнювати кількість предметів із числом, яке вимовляв Стюард.

Для навчання Доутрі вживав скачаних із паперу й зв’язаних ниткою кульок. Він закидав під койку п’ять кульок і наказував Майклові принести три. І Майкл приносив та клав йому в руку не дві, не чотири, а саме три кульки. А коли Доутрі кидав під койку три кульки й наказував принести чотири, Майкл приносив три, довго й марно шукав під койкою четвертої, тоді хвильку крутився й підстрибував перед стюардом, метляюча куцим хвостиком, ніби перепрошував, а нарешті виплигував на постіль і знаходив четверту кульку під подушкою або між укривалами.

Так само він міг рахувати й інші предмети. Він приносив скільки загадано — у межах п’яти — чи то черевиків, чи сорочок, чи подушок. І щодо математики різниця між Майклом та старим тубільцем у Тулагі, який рахував плитки тютюну п’ятірками, була менша, ніж різниця між тим-таки Майклом та Дегом Доутрі, що вмів множити й ділити великі числа. А ще більша відстань розділяла на щаблях математичної ієрархії Дега Доутрі й капітана Данкена, що провадив "Макамбо" за допомогою навігаційних обчислень. Та найбільша відстань була все ж таки між розумом капітана Данкена й розумом астронома, який креслив карти неба, запливав думкою між зорі на тисячі мільйонів миль і кидав окрушини своїх математичних знань капітанові Данкену, даючи йому змогу визначати місце перебування "Макамбо" в океані.

Тільки в одному Квек мав владу над Майклом.