Майстер Мартін-бондар та його челядники - Сторінка 11

Але я йому вибачаю, проте не вимагайте від мене, щоб я змінив свою тверду постанову. Про Розу ніякої мови тепер не може бути.

Тієї миті до кімнати зайшла сама Роза, бліда як смерть, із заплаканими очима, й мовчки поставила на стіл келихи та вино.

— Ну тоді,— почав пан Гольцшуер,— тоді я мушу послухатися Фрідріха й відпустити його, бо він хоче назавжди покинути батьківщину. У мене він виконав одну гарну річ і бажає, коли ви, дорогий майстре, дозволите, подарувати її вашій Розі на спомин. Ось гляньте.

І майстер Гольцшуер вийняв надзвичайно майстерно зроблений невеличкий срібний келих і подав майстрові Мартіну. Той узяв його й почав задоволено оглядати з усіх боків, бо дуже любив коштовні речі.

Справді-таки, чи й можна було де знайти кращу срібну річ, як той невеличкий келих. Ніжні китиці виноградного листя спліталися навколо з трояндами, з троянд, з їхніх ледь розпуклих пуп'янків, виглядали чарівні ангели, а всередині, на позолоченому дні, викарбувані були ангели, що ніжно сплелись руками. Коли ж у келих наливали чистого вина, то здавалось, ніби ангели, мило граючись, пірнали то вниз, то вгору.

— Келих,— сказав майстер Мартін,— келих таки справді зроблено прегарно, і я б охоче взяв його, якби Фрідріх віддав за подвійну ціну щирим золотом.

Сказавши так, майстер Мартін наповнив келих і підніс його до вуст.

Нараз тихо відчинились двері, і ввійшов Фрідріх. На його смертельно блідому обличчі застиг вираз невимовного страждання, що його наклало передчуття вічної розлуки з найкоханішою в світі. [139]

Коли Роза побачила його, то скрикнула нестямним голосом:

— О мій найдорожчий Фрідріху! — і майже непритомна впала йому на груди.

Майстер Мартін поставив келих і, побачивши Розу в Фрідріхових обіймах, витріщив очі, ніби вгледів примару. Тоді мовчки знову взяв келиха й подивився всередину. А потім схопився зі стільця й вигукнув:

— Розо, Розо, чи ти кохаєш Фрідріха?

— Ах,— прошепотіла Роза,— ах, я не можу більше критися з моїм коханням, я люблю його, як своє життя, серце в мене мало не розірвалося, коли ви його вигнали.

— Ну, то обійми свою наречену, Фрідріху! Так, так, свою наречену! — вигукнув майстер Мартін.

Паумгартнер і Гольщпуер вражено перезирнулися, а майстер Мартін повів далі, тримаючи келих у руках:

— О боже святий, хіба ж не так усе сталося, як напророчила стара? "Блискучу хатку принесе він, в ній буде хвиль іскристих вир, і світлі ангели у грі веселій втішатимуть твій зір... А хто ту хатку в золотій оздобі до тебе принесе, то знай, тобі він стане до вподоби, його до серця пригортай, про волю батькову не дбай,— це твій коханий буде, наречений". Ох же я дурень заплішений! Хіба ж це не блискуча хатка, не ангели й жених? Гай-гай, панове, тепер усе гаразд, усе гаразд, жениха знайдено!

Якщо кому снився коли поганий сон, начебто він лежить у глибокій темній могилі, аж раптом прокидається, а навкруги ясний, весняний день, повний пахощів, сонця й співу, і до нього приходить найкоханіша в світі, і обіймає його, і він дивиться в небо її блакитних очей,— якщо з ким траплялось таке, той може зрозуміти, що почував тієї миті Фрідріх, той може збагнути його неймовірне блаженство. Неспроможний сказати й слова, він міцно держав Розу в обіймах, наче ніколи не хотів її пустити, аж поки вона сама тихенько не звільнилась і не підвела йогодо батька.

І тоді Фрідріх сказав:

— О мій дорогий майстре! Невже це правда? Ви віддаєте за мене Розу, і я можу вернутися до свого мистецтва?

— Так, так,— сказав майстер Мартін,— повір мені!1 Хіба ж я можу інакше вчинити, коли в тобі здійснюється пророцтво старої бабусі? Кидай тепер свою зразкову бочку. [140]

Тоді Фрідріх замислився, увесь прояснівши зі щастя, і сказав:

— Ні, дорогий майстре, коли вам цього хотілося б, то я радо візьмусь тепер до бочки, закінчу свою останню бондарську роботу і вернуся назад до ливарної печі.

— О мій добрий, любий сину! — вигукнув Мартін, і очі його засвітилися з радості.— То виконай свою зразкову роботу, а там і весілля буде.

Фрідріх чесно додержав слова. Він закінчив свою дво-фудерну бочку, і всі майстри визнали, що кращу нелегко зробити. Майстер Мартін у душі був дуже радий і подумав, що й зятя кращого бог не міг би йому послати.

Нарешті настав і день весілля. Фрідріхова зразкова бочка, наповнена благородним вином і прикрашена квітами, стояла в сінях. Прийшли зі своїми дружинами всі майстри бондарського цеху, на чолі з радником Якубом Паумгартнером, а за ними слідом і золотар. Весільний поїзд мав саме рушати до церкви святого Зебальда, де молоді повинні були брати шлюб, коли це засурмили сурми і перед Мартіновим домом заіржали й затупотіли коні. Майстер Мартін поспішив до наріжного вікна. Перед будинком зупинився пан Гайнріх фон Шпангенберг у розкішних святкових шатах, а за кілька ступнів позад нього на баскому огирі прекрасний лицар із блискучим мечем при боці, з високим барвистим пір'ям на береті. Поруч із лицарем Мартін побачив на диво гарну даму в таких самих розкішних шатах, на білому як сніг коні. А навколо їх юрмилися пажі й служники в строкатім блискучім убранні.

Сурми замовкли, і старий пан фон Шпангенберг голосно гукнув:

— Агов, майстре Мартіне, не заради вашої винарні, не заради ваших дукатів прийшов я сюди, а прибув на Рози-ве весілля. Чи пустите мене, дорогий майстре?

Майстер Мартін, добре пам'ятаючи свої слова, трохи засоромився й поспішив униз привітати панів. Старий зліз із коня і, вітаючись, увійшов у дім. Підскочили пажі, і на їхніх руках дама злізла з коня, лицар дав їй руку, і вони пішли слідом за старим. Але щойно майстер Мартін глянув на юного лицаря, то аж відсахнувся на три ступні Назад, сплеснув руками й вигукнув:

— Боже-світе! Конрад! Лицар промовив усміхаючись: [141]

— Так, дорогий майстре, це я, ваш челядник Конрад. Пробачте лише мені за рану, яку я вам завдав. Власне, дорогий майстре, я мав би вас убити, ви, мабуть, і самі розумієте, але все вийшло зовсім інакше.

Майстер Мартін, геть збентежений, відповів, що все-таки краще, що його не вбито, а на маленьку подряпину він і зовсім не зважає.

А коли Мартін із новими гостями ввійшов до кімнати^ де 8 весільчанами сиділи молодий і молода, всі здивувалися й потішились, побачивши прекрасну даму, що була викапана молода, наче сестра-близнючка.

Лицар із шляхетною чемністю наблизився до нареченої і промовив:

— Дозвольте, люба Розо, побути Конрадові на вашім весіллі. Сподіваюсь, ви не сердитесь більше на шаленого, несамовитого челядника, який мало не вчинив вам великого горя?

Коли ж тепер молоді і майстер Мартін, украй здивовані й збентежені, ззирнулися один на одного, старий пан фон Шпангенберг промовив:

— Ну, ну, я бачу, треба мені все вам розтлумачити. Це мій син Конрад, а це, як бачите, його люба дружина, що зветься Розою, як і ваша мила наречена. Пригадайте, майстре Мартіне, нашу розмову. Кояи я вас запитав, чи видали б ви за мого сина свою Розу, я мав на це особливі підстави. Хлопець до нестями 8акожався був у вашу Розу: він примусив мене відкинути всі церемонії, і я пішов у свати. Та коли я сказав йому, як зневажливо ви мене спровадили, він проліз до вас у найбезглуздіший спосіб, як бондар, щоб заслужити Розину прихильність і викрасти и у вас. Ну, а ви його вилікували дрюком по спині. Спасибі вам за це, бо він знайшов шляхетну панну, яка, зрештою і була його Розою і яку він від самого початку носив своєму серці.

Дама тим часом мило й лагідно привітала наречену повісила їй на шию багате намисто з перлів як весільний подарунок.

— Дивись, люба Розо,— промовила вона далі, відділяє чи зовсім сухий букетик від свіжих квітів, що ясній в неї на грудях,— дивись, люба Розо, це ті квітки, які ті дала моєму Конрадові в нагороду за перемогу. Він Щ ревно беріг, поки не побачив мене і не подарував їх мені Не сердься на мене за це. '

Роза почервоніла, засоромлено опустила очі й сказала [142]

— Ах, шляхетна пані, як ви можете таке говорити? Хіба ж би міг лицар покохати мене, просту дівчину? Тільки ви були його коханням, і тому, що я також звуся Розою і, як усі кажуть, трохи схожа на вас, він і хотів був свататись до мене, але тільки вас маючи на думці.

Уже вдруге весільний поїзд мав вирушати до церкви, коли увійшов ще один юнак, одягнений на італійський лад у чорний оксамит із прегарним мереживним комірцем, з багатим золотим ланцюжком на шиї.

— О Райнгольде, мій Райнгольде! — вигукнув Фрідріх і кинувся йому на груди.

Наречена і майстер Мартін теж радісно загукали:

— Райнгольд, наш славний Райнгольд приїхав!

— Хіба ж я не казав тобі,— промовив Райнгольд, гаряче обіймаючи Фрідріха,— хіба ж я не казав тобі, мій щирий друже, що для тебе все може скінчитись щасливо? Дозволь мені разом з тобою відсвяткувати твоє весілля: я приїхав здалеку заради цього, а на вічний спомин повісь у своєму домі оцю картину, яку я намалював і привіз для тебе.

Він покликав служників, і ті внесли велику картину в розкішній золотій рамі, де зображені були майстер Мартін у своїй майстерні та його челядники Райнгольд, Фрідріх і Конрад, що працюють над великою бочкою, а прекрасна Роза саме входить до майстерні. Всі дивом дивувалися, як правдиво, якими розкішними барвами був намальований той майстерний твір.

— Ну,— сказав Фрідріх усміхаючись,— оце, мабуть, і є твій найвищий взірець бондарського ремесла? Мій стоїть там, у сінях, але незабаром і я створю щось інше.

— Я знаю все,— сказав Райнгольд,— і вважаю, що ти щасливий. Міцно тримайся свого мистецтва, яке набагато легше можна поєднати з домашнім життям, ніж моє.

На весільній учті Фрідріх сидів між двома Розами, а Напроти нього майстер Мартін між Райнгольдом і Конрадом. Тоді пан Паумгартнер наповнив Фрідріхів келих по вінця благородним вином і випив за здоров'я майстра Мартіна та його славних челядників. Потім келих пішов по Колу. Перший випив шляхетний юнкер Гайнріх фон Шпангенберг, а тоді вже і всі шановні майстри, що сиділи За столом, випивали за здоров'я майстра Мартіна та його славних челядників.