Майже Безпечна - Сторінка 22

Для неї не було дивним майже скрізь куди б вона не пішла носити додаткову вагу або антигравітаційний костюм чи навіть апарат для дихання. Єдиними світами, де вона могла почуватися у своїй тарілці були створені власноручно — віртуальні світи у Електроклубах. Тому їй ніколи не спадало на думку, що в реальному Всесвіті можна десь знайти своє місце.

Навіть тут, на задрипаній Ламюеллі, куди її запроторила мати. Навіть з цим чоловіком, який подарував їй цей чарівний і цінний дар життя, в обмін на краще місце в салоні. Добре, що він виявився добрим і приязним, бо інакше в нього були б неприємності. Справді. В неї в кишені є спеціально загострений камінь, яким вона могла наробити неприємностей кому завгодно.

Небезпечна це справа намагатися поглянути на світ з чужої для тебе точки зору без попередньої підготовки.

Вони сіли на місце, яке особливо полюбляв Артур: на схилі пагорба, зверненому до долини. Сонце заходило над селищем.

Єдине, що дратувало тут Артура, це те, що звідси виднівся маленький шматочок сусідньої долини, де глибока чорна лисина в лісі відзначала місце аварії його лайнера. Але можливо саме це змушувало його повертатися сюди. Звісно, крім цієї точки існувала ще купа місць де можна було оглянути буйну рослинність, малювничі пагорби та долини Ламюелли, але сюди його тягнула якась сила, де погляд притягувала маленька набридлива точка повна болю і жаху.

Відтоді як його витягли з під уламків він жодного разу там не бував.

І не побуває.

Просто не зможе це перенести.

Насправді, на наступний день після катастрофи він намагався повернутися туди, хоча був увесь контужений і не повністю при тямі від шоку. У нього були зламані нога, кілька ребер, кілька важких опіків і він не зовсім розумів, що робить, але наполіг, щоб селяни відвели його туди, і ті неохоче погодилися. Проте вони так і не дісталися до епіцентру трагедії, бо земля там перетворилася у гаряче розплавлене місиво і все-таки вирішили повернутися назад.

Скоро почали поширюватися чутки, що це місце заселене привидами і відтоді ніхто не наважувався туди піти. На планеті і так вистачало прекрасних, соковитих і чарівних місцин, тому ніякого сенсу ходити в ту страшну долину. Нехай минуле вляжеться, а теперішнє рухається вперед до майбутнього.

Рендом обережно повертала годинник в руках так, щоб промені вечірнього сонця грали на численних подряпинах і потертостях товстого годинникового скла. Рух тонесенької секундної стрілки захоплював її. Щоразу, коли вона робила повне коло, довша з двох інших стрілок переміщалася точно на наступну поділку із шістдесяти розташованих на циферблаті. А коли довга стрілка робила повне коло, маленька стрілка й собі переходила на наступну цифру.

— Ти вже годину на них дивишся, — тихо сказав Артур.

— Я знаю, — відповіла вона. — Година це коли велика стрілка пройде ціле коло, так?

— Правильно.

— Тоді вже годину і сімнадцять хвилин.

Загадково посміхнувшись вона трохи посунулася так, що злегка торкнулася ліктем його руки. Артур ледь помітно зітхнув. Це зітхання він стримував вже кілька тижнів. Він хотів обійняти свою дочку за плечі, але відчув, що для цього ще зарано і вона втече від нього. Але це вже щось. Щось всередині неї налаштовувалось. Годинник вніс довгоочікуваний сенс в її досі безглузде життя. Артур ще не був певний, що саме той для неї означав, але відчув глибоке задоволення і полегшення, що хоч щось торкнулося її душі.

— Поясни мені ще раз, — попросила Рендом.

— В ньому нічого особливого немає, — почав Артур. — Завідний механізм було створено стоні років тому...

— Земних років?

— Так. Вони ставали все точнішими і точнішими, складнішими і складнішими. Це дуже хитромудрий і тонкий механізм. Його потрібно зробити дуже маленьким і разом з тим надійним, щоб він працював точно не зважаючи на будь-які падіння.

— Але лише на одній планеті?

— Так, на тій, де його виготовили. Розумієш, ніхто ніколи не сподівався, що він потрапить кудись далі, де будуть інше сонце, місяць, гравітаційне поле і все таке. Але все-таки ця штука працює ідеально, хоча зараз це не грає ніякої ролі в такій даличині від Швейцарії.

— Від чого?

— Швейцарії. Там його виготовили. Це маленька гірська країна. Така акуратна, що аж гидко. Загалом, ті, хто їх виготовляв не знали, що є й інші населені планети.

— Багато ж вони не знали.

— Мабуть, що так.

— А звідки вони родом?

— Вони — це і ми також... ми щось типу виросли там. Ми еволюціонували на Землі. З... я навіть не знаю...з якогось слизу.

— Як цей годинник.

— Хм. Я не думаю, що годинник виріс зі слизу.

— Ти не розумієш! — крикнула Рендом раптом схопившись на ноги. — Ти не розумієш! Ти не розумієш мене, ти не розумієш нічого! Я ненавиджу тебе за те, що ти такий дурний!

Вона побігла вниз схилом все ще стискаючи годинника і продовжуючи кричати, що ненавидть його.

Артур кинувся за нею зляканий і розгублений. Він біг плутаючись у високій траві. Для нього це було важко і болісно. Під час катасрофи він дістав важкий перелом ноги і досі кульгав.

Раптом вона зупинилася і обернулася до нього своїм потемнілим від люті лицем.

— Хіба ти не розумієш, що є місце, якому він належить? — кричала вона, розмахуючи годинником. — Місце, де вони працюють так, як треба? Місце, де вони потрібні?

Вона повернулася і побігла знову. Артур не міг вгнатися за нею — бігала вона добре і ноги в неї не хворі.

Справа не в тому, що він не очікував, що бути батьком настільки важко, а в тому, що він ніколи не розраховував, що стане батько, а тим більше так раптово і на чужій планеті.

Рендом знову повернулася, щоб крикнути йому. Дивна річ, кожен раз він теж зупинявся разом з нею.

— Хто я така, по-твоєму? Квиток в перший клас? Хто я для мами? Квиток у життя, якого у неї немає?

— Я не розумію, про що ти говориш, — прохрипів задиханий Артур.

— Та ти взагалі нічого не розумієш!

— Що? Я не розумію.

— Заткнись! Заткнись! Заткнись!

— Скажи мені! Будь ласка, скажи! Що вона мала на увазі про життя, якого вона не мала?

— Вона хотіла залишитися на Землі! Вона шкодує, що полетіла з цим безмозким йолопом з двома головами Зафодом! Вона думає, що життя могло б обернутися зовсім інакше!

— Але, — зауважив Артур, — вона б тоді була мертвою! Разом з усією планетою, яку підірвали!

— Але це інше життя, чи не так?

— Це...

— Тоді їй би не довелося заводити мене! Вона мене ненавидить!

— Ти не можеш говорити так! Як хтось може ... е.... я хотів сказати...

— Вона завела мене, щоб у неї було хоч щось своє. Така моя роль. Але все вийшло навіть гірше! Ось вона мене і сплавити з рук, а сама живе як і раніше своїм дурним життя.

— Що дурного в її житті? Вона ж фантастично успішна, хіба ні? Вона в усіх часах і просторах, по всій Суб-Ета ТБ мережі...

— Ідіот! Ідіот! Ідіот! Ідіот!

Рендом знову повернулася і почала бігти Артур не міг тримати її темп, а тому все ж таки був вимушений присісти і почекати поки в нозі не вщухне біль. Каша в його голові ніяк не допомагала йому вирішити, що робити з усим цим.

Через годину він пришкутильгав до села. Вечоріло. Зустрічні привітно віталися з ним, але в повітрі висіла якась нервозність і невизначеність. Старий Трешберг сидів дивлячись на місяць і закусивши бороду більш звичайного, що теж не віщувало нічого доброго.

Артур зайшов у свою хатину.

Рендом сиділа зіщулившись біля столу.

— Вибач, — промовила вона. — Мені дуже шкода.

— Нічого, все в порядку, — сказав Артур на стільки м'яко, на скільки міг. — Іноді корисно, хм... трохи поговорити. Нам треба ще стільки всього дізнатися одне про одного, а життя воно таке... це не лише чай і сендвічі...

— Мені дуже шкода, — повторила вона, схлипуючи.

Артур підійшов до неї і обійняв. Вона не пручалася і не тікала. Потім він побачив, за що ж їй шкода.

У плямі світла від ламюелланьського ліхтаря лежав Артурів годинник. Рендом відкрутили його задню кришку за допомогою ножа для масла і всі шестерні, пружинки і важелі безладно валялися на столі.

— Я просто хотіла побачити як він працює, — схлипнула Рендом, — як вони всі припасовані. Мені так шкода! Я не можу скласти їх назад. Вибач, вибач, вибач. Я не знаю, що робити. Я все полагоджу! Справді! Я все полагоджу!

Наступного дня Трешберг ходив по всьому селу і розпинався про Боба і його заповіді. Він спробував навести спокій на Рендом дозволивши її розуму поринути у неісповідиму містерію гігантської щипавки, на що Рендом відповіла, що ніякої гіганстької щипавки не існує, таким чином образивши Трешберга, який раптом став дуже холодним і мовчазним, і сказав, що її викинуть у зовнішню темряву. Рендом відповіла, що нехай, вона якраз там народилася, а наступного дня прибула посилка.

Надто багато подій за такий короткий час, чи не так?

Насправді, посилку доставив якийсь дрон, що впав з неба видаючи різні скрипучі звуки. Із собою він також приніс відчуття, яке поступово поширюватися усім селищем, що це мабуть уже занадто.

В цьому не було вини дрона. Все що йому було потрібно це підпис Артура Дента чи відбиток його пальця, чи кілька лусочок шкіри із шиї і все, він повернеться далі до своєї роботи. Він висів у повітрі в очікуванні, не впевнений чи варто спускатися, коли знизу таке обурення. Тим часом Кірп зловив ще одну рибину з головами на обох кінця, яка при детальному огляді виявилася двома рибинами розрізаними навпіл і зшитими разом, до того ж доволі неакуратно, тому Кірпу не тільки не вдалося відродити інтерес до двоголових риб, він ще й значно підірвав довіру щодо автентичності першої. Лише пікка, здавалося, не сумнівалися в тому, що все ворядку.

Робот нарешті отримав підпис Артур і втік подалі звідси. Артур відніс посилку до хатини, сів і втупився на неї.

— Давай відкриємо! — запропонувала Рендом, чий настрій цього ранку значно покращився через те, що навколо запанувало звичне сум'яття, але Артур похитав головою.

— Чому ні?

— Вона адресована не мені.

— Та ні, тобі.

— Та ні, не мені. Вона адресовна...хм, так, взагалі-то мені, але не мені, а для

передачі Форду Префекту.

— Форду Префекту? Тому самому, який...

— Так, — перервав її Артур.

— Я чула про нього.

— Ще б пак.

— Давай все одно її відкриємо. І так нічим зайнятись.

— Навіть не знаю, — сказав Артур, який справді не знав.

Сьогодні зранку, як тільки світало він відніс свої покривлені ножі до кузні, де Стріндер пообіцяв, що зробить все можливе.

Вони спробували зайнятися своїми звичними справами: махати повільними розсікаючими рухами у повітрі, визначати точку балансу, гнучкість і тому подібне, але радість цих занять кудись ділась і Артур з гіркотою відчув, що славні сендвічні деньки підійшли до кінця.

Він схилив голову.

Наступна поява абсолютно нормальних буйволів скоро почнеться, але Артур відчував, що звична святковість полювання і бенкетування будуть цього разу приглушеними і невиразними.