Маленька господиня великого будинку - Сторінка 10

О, я знаю про життя і про людей такі речі, добрі й погані, великі й дрібні, аж часом мені самому не віриться, що то правда. Але я їх знаю. Від сьогодні я не буду гнати вперед стрімголов. Я надолужив згаяне, а далі піду неквапом. Аби тільки переходити, як усі, з курсу на курс, і в двадцять один рік я закінчу університет. Відтепер мені не треба буде стільки грошей на навчання — я ж не платитиму вже репетиторам, — зате більше йтиме на розваги.

Містер Девідсон нашорошився:

— А на які це розваги?

— Ну, всякі там студентські товариства, футбол тощо — треба ж бути не гіршому за людей. А крім того, мене цікавлять бензинові двигуни. Я хочу збудувати першу в світі океанську яхту з бензиновим мотором…

— Дограєшся, що вибухне та розірве, — занепокоївся містер Крокет. — Це дурне діло, просто схибнулися всі на тому бензині.

— Нічого, я подбаю про безпеку, — відповів Дік, — а для цього потрібні спроби, а для спроб потрібні гроші; отож відкрийте мені знов солідний рахунок — як і перше, на ім’я всіх чотирьох.

РОЗДІЛ VI

В університеті Дік Форест нічим надзвичайним не відзначався, хіба тим, що пропускав на першому курсі більше лекцій, ніж будь-хто. Він просто знав, що ті лекції йому не потрібні. Адже репетитори, готувавши його до вступних іспитів, пройшли з ним і мало не всю програму першого курсу. Між іншим, він зібрав футбольну команду першокурсників — справжшю "зелену команду", як їх називають в університетах, її побивали навіть усі команди середніх шкіл та училищ.

Та Дік усе ж учився, хоча того й не було видно. Він багато й серйозно читав поза програмами, а вирушаючи в перший літній рейс на своїй океанській моторовій яхті, взяв із собою не веселу компанію молоді. Ні, він запросив у подорож професорів літератури, історії, права й філософії, разом з родинами. В університеті опісля довго згадували те "інтелектуальне" плавання. Професори, вернувшись, хвалилися, що чудово відпочили. А Дік за подорож краще обізнався з предметом кожного професора, ніж якби слухав його лекції кілька років. А вигравши таким робом час, він міг і далі не ходити на лекції, зате більше працювати в лабораторіях.

Студентських розваг він теж не цурався. Всі кокетки в Берклі упадали за ним, студентки закохувалися в нього, на танцях Дік не знав утоми. Він не пропускав жодного товариського диспуту, вечірки з пивом чи спортивних змагань, а з гуртком банджистів і мандоліністів об’їхав усе Тихоокеанське узбережжя.

І все-таки нічим надзвичайним він не відзначався, видатного хисту не виявив ні до чого. З півдесятка його товаришів краще за нього грали на банджо чи мандоліні, а з десяток — краще танцювали. Як футболіст — а він уже на другому курсі попав до збірної університету — Дік був добрий, надійний гравець, але не більше. Йому ніколи не щастило перехопити м’яча й провести його через усе поле, щоб уболівальники "голубих із золотом" аж переривалися з захвату. Зате у вирішальному матчі, після майже півторагодинної виснажливої мотанини в грязюці, під дощем, з нічийним рахунком, під самий кінець другого тайму, коли стенфордці вишикувалися "стіною" перед своїми ворітьми, уболівальники-берклійці всі як один підвелися й хором закричали, щоб штрафного бив Форест.

Він ні в чому не досяг виняткових успіхів. Здоровило Чарлі Еверсон на вечірках перепивав його. Гаррісон Джексон кидав молота на добрих двадцять футів далі. Керазес побивав його в боксі, хоча й тільки по очках. Енсон Бердж клав його на лопатки два рази з трьох — щоправда, лише добряче нагрівши чуприну. З англійської мови п’ята частина курсу мала кращі оцінки. Ейдлін, єврей з Росії, переміг його в дискусії на тему "власність — це крадіж". Шульц і Дебре випереджали його й увесь курс у вищій математиці, а японець Оцукі був незрівнянно сильніший за нього в хімії.

Та хоч Дік і не відзначався нічим, він ніде й не відставав. Не виявляючи себе ні в чому надзвичайно здібним, він не був і нездарним чи дуже слабким ні в чому. Опікуни, бачивши його взірцеву поведінку протягом такого довгого часу, вже мріяли, що з нього вийде великий учений; та якось, коли вони його спитали, ким він хоче стати, Дік відповів:

— Ніким. Тобто всім потроху. Самі розумієте: нащо мені бути фахівцем? Я ж не мушу заробляти на себе — батько зоставив мені мільйони. А крім того, я й не зміг би бути вузьким фахівцем, якби навіть схотів. Не така моя вдача.

Він так ясно визначив свою натуру, бо сама вона була ясна. Його но поривало ні до чого зокрема. Він належав до рідкісного типу кругом нормальних, урівноважених, всебічних людей — "всього потроху".

Коли якось містер Девідсон при своїх колегах-опікунах висловив задоволення з того, що Дік не витинає більше ніяких дурощів, повернувшись додому, юнак відповів:

— О, я можу стримувати себе, якщо схочу.

Так, — поважно озвався містер Слокем. — Це просто знаменито, що ти так рано передурів і взяв себе в руки.

Дік здивовано поглянув на нього й відказав:

— Е, тієї хлоп’яцької пригоди можна не рахувати. То були ніякі не дурощі. Я ще й не починав дуріти. Та стривайте, ось почну, тоді побачите! Ви знаєте Кіплінгову "Пісню Дієго Вальдеса"?[94] Ось я вам трохи з неї процитую. Розумієте, Дієго Вальдесові, як і мені, щастило в житті. Він так рвався до титулу найвищого адмірала Іспанії, що не мав коли заживати втіх, яких він ледве скуштував. Він був здоровий, повний снаги, але в нього не було ні на що часу за тим пориванням. Та він усе думав, усе дурив себе думкою, що здоров’я й снаги стане йому ще надовго, і коли він зробиться найвищим адміралом, отоді вже надолужить своє. А потім усе згадував:

…в старому братстві

Отих нових морів,

Де ми колись міняли

Сандал у дикунів,

В далеких водах Півдня

В щасливі ті часи

Не знали ще Вальдеса,

Мене ж то знали всі.

Хто здибав добрі трунки,

То вже їх пив не сам,

Хто знюхав щедру здобич,

То вже казав і нам

В таємних наших бухтах

Аж на краю землі,

Як ми туди спливались

Смолити кораблі.

Ладнали вбогі шатра —

Вітрило на веслі,

Коло багать сиділи,

Закурені, в смолі,

І знов летіли далі

За покликом жадань

Так хутко, мов той якір,

Що пада в водну хлань.

Де ми скидали зброю

Й під пальмами в шинку

В яку палючу спеку

Шукали холодку?

О джерело в пустелі.

Де, спраглі, ми пили,

І хліб, що не доїли,

Й вино, що розлили!

Юнак, жагу спізнавши,

Вдова в тяжкій журі,

Знудьговані за шлюбом

Дівчата на порі —

Усі, кого жадання

Невтолені печуть,

Збагнуть мою гризоту,

Що днів тих не вернуть!

Зрозумійте його, ви, літні люди! Зрозумійте його так, як я, молодий, зрозумів! Ось що він каже далі:

Я думав — пізня втіха

Пишніше розквіта,

І задля тої втіхи

Промарнував літа,

Аж поки, всім на заздрість,

Але й собі на жаль,

Зробивсь я дон Дієго,

Найвищий адмірал!

— Слухайте, опікуни мої! — вигукнув Дік, і обличчя його палало пристрастю. — Ви думавте, що мене не печуть невтолені жадання? Ні, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, ніби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжі, мов такий собі статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий і повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чіпляюсь на перший-ліпший гачок. Я ще тільки готуюся. Але втіх своїх я не прогавлю. Не розіллю свого вина. І не нарікатиму потім, як Дісго Вальдес:

Вже не навіє вітер,

Не вихлюпне бурун

Ватаг довкола вогнищ

По берегах лагун,

І джерела в пустелі,

Де, спраглі, ми пили,

І хліба, що не з’їли,

Й вина, що розлили…

Чуєте, опікуни? Ви знаєте, як то воно вдарити ворога, вдарити у захваті бою, просто в щелепу, і звалити його собі під ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цілувати, і важити собою, і шаліти з надміру здоров’я та снаги. Я хочу спіймати свою долю. Хочу мати власну ватагу біля вогнищ — і то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся — щоб потім, коли попущу собі віжки, бути добре підкутому. Тоді вже моя доля не втече від мене! О, повірте мені, я не завжди сплю спокійно!

— Справді? — запитав містер Крокет.

— А ви ж як думали? Ні, я ще не починав дуріти, але як почну, отоді побачите!

— А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?

Дивовижний юнак похитав головою.

— Ні, після диплома я ще піду принаймні на рік до сільськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починає захоплювати сільське господарство. Я хочу щось зробити в ньому… Щось створити. Бо мій батько, можна сказати, не творив нічого. І ви, панове, так само. Ви прийшли зі Сходу, захопили новий край і почали збирати гроші, як матроси витрушують самородки з дерну, наткнувшись на незаймане родовище.

— Голубе мій, я, здається, маю трохи досвіду в каліфорнійському сільському господарстві,— ображено перебив містер Крокет.

— Певне, що маєте, але ви нічого не створили. Ви… від правди не втечеш: ви тільки нищили. У сільському господарстві ви були ловцем фортуни, як золотошукачі. Що ви зробили? Взяли сорок тисяч акрів найкращої землі в долині Сакраменто і рік у рік сіяли на ній пшеницю. Сівозміни були вам і не в голові. Солому ви палили. Перегній виснажували. Орали міленько, на чотири дюйми, а підгрунтя тільки втрамбували плугами, наче цементовий хідник. І так виснажили ту чотиридюймову плівку, що вона вже й насіння не вертає. Кажу вам, ви нищили. І мій батько так само. І всі. А я ось візьму батькові гроші й почну творити. Скуплю за безцінь оту покинуту землю після пшениці й заходжуся коло неї — переорю глибоко й доб’юся, що вона у мене родитиме краще, ніж родила у вас із самого початку.

Під кінець передостаннього курсу містер Крокет знову спитав Діка, коли ж той почне "дуріти", як нахвалявся.

— Я ж казав — як відбуду ще рік у сільськогосподарському, — відповів юнак. — Тоді накуплю землі й заведу господарство — справжнє, таке, як слід. І аж тоді подамся шукати свою "ватагу біля вогнищ".

— І велике господарство хочеш ти завести на почин? — занитав містер Девідсон.

— Може, на п’ятдесят тисяч акрів, а може, й на п’ятсот. Там побачимо. Вже як загрібати дармовий зиск, то чим-більший. Адже Каліфорнія, по суті, ще не заселений край. За п’ятнадцять років та земля, що я тепер можу купити по десять доларів акр, коштуватиме п’ятдесят, а та, що нині коштує п’ятдесят, підскочить до п’ятисот, хоч я для цього й пальцем не ворухну.

— Півмільйона акрів по десять доларів — це п’ять мільйонів доларів, — поважно нагадав містер Крокет.

— А по п’ятдесят це буде двадцять п’ять мільйонів, — засміявся Дік.

А втім, опікуни вже не вірили, що він колись іще почне "дуріти", як нахвалявся.