Маленькі дикуни - Сторінка 22

Мама відпустить мене, ось тільки б тато…

— Тато, тато! Скажи своєму татові, що ми тебе не приймаємо, і він дозволить. Або ще краще, скажи, що старий Рафтен потав тебе в шию з своєї землі, і він сам тебе сюди приведе.

— На цьому ліжку вистачить місця й для трьох, — зауважив Третій Воєнний Вождь.

— Е, ні, на це не розраховуй, — попередив Дятел. — Ми — проти, бо Третій Вождь одержав у школі перший приз за свою неохайність. Постав собі окреме ліжко — по той бік вогнища.

— Я не вмію.

— Ми навчимо, тільки раніше збігай додому за ковдрою та харчами.

Хлопчики змайстрували друге ліжко, а Гай усе ще не йшов додому. Він добре знав (та й хлопці про це догадувались), що вдруге сьогодні йому не пощастить вибратись на бівуак. Після заходу сонця Гай знову обмотав ганчір'ям ногу й пошкутильгав до своєї садиби, мляво промовивши:

— Я зараз повернусь.

Та Ян і Сем чудово розуміли, то цього не станеться.

Повечерявши, друзі посідали біля вогню й почали гадати, чи повторяться знову нічні страхи. Десь на деревах "ухнула" сова. В її крикові було щось приємне, романтичне. Хлопчики не шкодували хмизу до десятої години, а потім стомились і полягали, з рішучим наміром більше не лякатись. Та не встигли вони скліпити очей, як у лісі, десь зовсім близько від них, щось жахливо завило, "мов зголоднілий вовк", і враз почулись одчайдушні людські зойки. Хлоп’ята злякано посхоплювалися з ліжка. Біля їхнього житла неначе точився справжній бій, раз у раз лунав переляканий голос: "ой, ой, ой, Сем!", хтось ломився у двері. Вони з тріском розчинились, і в тіпі влетів захеканий Гай. На ньому лиця не було. Коли запалили вогонь, Гілка трохи отямився і розповів, що тато відіслав його спати, одначе, коли все в домі затихло, він згріб жужмом постільну білизну та ковдру і вислизнув у вікно. Вже підійшовши зовсім близько до бівуаку, він вирішив полякати хлопців і завив вовком. Та коли у відповідь з дерев пролунало страхітливе виття, Гай сам перелякався мало не до смерті. Кинувши на землю своє манаття, Воєнний Вождь чкурнув шодуху до тіпі з криками про допомогу.

Хлопчики взяли смолоскипи і з острахом в душі пішли розшукувати загублену ковдру та простирадла. Нарешті Гаю було послано, і за годину всі троє вже спали.

Вранці Сем підхопився першим і вискочив з тіпі розім’ятись. Дійшовши до стежки, що вела додому, він раптом закричав:

— Ян, а йди-но сюди!

— Ти мене гукаєш? — спитав Маленький Бобер з неабиякою поважністю.

— Тебе, Великий Вождь! Мерщій гайда сюди! Я зробив відкриття. Можеш пізнати, хто провідував нас уночі, поки ми спали?

І він показав на "книгу відвідувачів".

— Недаремно я чистив щотижня їхнє взуття сажею з денця горщиків! Тепер мені ясно, що один слід тут від татових черевиків, а другий — від маминих. Але погляньмо, чи далеко вони йдуть? Треба спершу подивитись біля тіпі.

Друзі повернулися назад і, хоч сліди були майже затерті їх власними ногами, все ж таки змогли переконатись, що батько з матір’ю вночі або, вірніше, пізно ввечері потай відвідали їх. Очевидно, переконавшись, що в таборі все гаразд, що хлоп’ята сплять глибоким, здоровим сном, вони не стали їх турбувати й задоволені пішли додому.

— Бачите, хлопці, тобто Великі Вожді, нам таки треба придбати собаку. Бо якоїсь ночі отак підкрадуться злодії та й покрадуть наші зуби з роззявлених ротів. А ми навіть не знатимемо про це, поки вони не прийдуть по наші язики. Я не мислю собі індійського табору без собак!

Наступного ранку Велика Рада наказала Третьому Воєнному Вождю: по-перше, чисто вмитися, по-друге, цілий день виконувати обов’язки куховара.

Умившись, Гай пробурчав:

— І для чого таке вигадувати? Все одно за хвилину замурзаюсь.

І слід сказати, що тут він говорив щиру правду.

Зате за куховарство Гай взявся з великим запалом, якого вистачило майже на цілу годину. Після цього "кухня" йому надокучила, і він, як і його друзі, почав розуміти, як багато для них робилося вдома. Під час обіду Гілка подав брудні тарілки, пояснивши при цьому, що оскільки в кожного своя, то це не має значення. Нога його теж дуже мучила. Він запевняв, що від тупцювання на одному місці вона страшенно розболілась. Проте після обіду, коли всі пішли з луками в ліс, Гай відчув себе цілком здоровим.

— Диви, червона пташка! — закричав він, уздрівши кардинала, що сів низенько на гілку, сяючи яскравим пір’ям. — Зараз я вцілю її з одного маху!

І Гай пустив стрілу.

— Гей, ти, зеленоголовий! — гримнув на нього Сем. — Не смій чіпати маленьких пташок! Це суперечить правилам і до добра не приведе. Крім того, ти накличеш на себе біду — велику біду. Можеш мені повірити, що немає більшої біди, як татова різка. Я це чудово знаю.

— Для чого ж тоді гратися в індійців, коли не можна стріляти? — запротестував Гай.

— Стріляй ворон, сойок, а коли хочеш, то й бабаків.

— Я знаю, де живе один бабак завбільшки з ведмедя!

— Ого! А який завбільшки ведмідь?

— Який, який!.. Смійтеся скільки завгодно! А в нього нора на нашій конюшині. Вона така велика, що туди провалилась косарка і потягла за собою тата, — мабуть, як звідси до річки.

— А як же звідти вибралися коні?

— Гм! Косарка зламалась, і послухали б ви, як лаявся тато. Ото звірина! Тато обіцяв мені четвертак, якщо я вб’ю цього старого злодюгу. Я ставив капкан у нору, але він кожного разу риє хід попід ним або збоку. Мабуть, немає хитрішого звіра, ніж старий бабак!

— Він і зараз там? — спитав Другий Вождь.

— А де ж йому бути? Він уже підгриз півакра конюшини.

— Давайте підемо на нього облавою, — . запропонував Ян. — Можна його знайти?

— Аякже, звісно, можна! Я, коли проходжу, завжди його бачу. Він більший за теля, і такий злющий та старий, що в нього вся голова посивіла.

— Прикінчимо його? — запропонував Дятел. — Справа нібито варта заходу. Може, твій тато видасть кожному з нас по четвертаку.

Гай пирхнув.

— Ви мого тата не знаєте, — сказав він і поважно пустив з носа бульбашки.

Коли всі три вожді підійшли до засіву конюшини, Сем запитав:

— Де ж твій бабак?

— Тут.

— Не бачу.

— Але ж він завжди тут!

— Тільки зараз немає.

— Це вперше, що я прийшов сюди, а його немає. А він же, як гора! Куди більший за оцей пеньок!

— Принаймні, ось його слід, — проголосив Дятел, показуючи на кілька відбитків, які він щойно і непомітно для друзів зробив своєю власною широкою долонею.

— Бачиш! — торжествував Гілка. — Чистий тобі відьмак!

— Атож! А худобу він у вас не тягає? Дивуюсь, як ви не боїтеся тут жити!

IV

НАПАД НА БІЛОЧОЛИХ

— Друзі, я знаю, де є зрубана береза. Кому потрібна кора?

— Мені потрібна, — відповів Маленький Бобер.

— Тільки не зараз. Треба почекати. Вона з самого краєчку лісу, а тато ще на городі.

— Краще давайте вчинимо напад на поселення білочолих у верхів’ї ріки, — сказав Старший Вождь, — та добудемо молока. Своє ми вже випили, а мені цікаво поглянути, що там у них новенького.

Хлопчики поховали луки, стріли, головні убори й, зовсім забувши взяти з собою цеберко, вирушили "індійським ключем" по міченій стежці. Вони старанно вивертали п’яти, ступаючи тільки на кінчики пальців, і мовчки показували на дорогу, виражаючи знаками, що на них чатує велика небезпека.

Ховаючись за однією з численних у господарстві Рафтена огорож, вони проповзли до стодоли й заглянули на подвір’я. Всі двері були навстіж розчинені, а люди були зайняті своєю роботою. Із загороди вийшла свиня й тицьнулась до комори. Хлопчики почули якесь борюкання. Свиня заверещала й вискочила назад. Слідом за цим пролунав голос Рафтена:

— Кляті свині! Слід би хлоп’ятам повернутись, щоб наглядати за ними.

Ці слова неабияк стривожили та налякали воїнів. Вони шмигнули у великий льох і відкрили там воєнну Раду.

— Слухайте мене, о Великі Вожді Сенгера! — сказав Ян. — Я візьму три соломинки: довга буде для Великого Дятла, середня — для Маленького Бобра, а коротка й товста, з вузликом на кінці та тріщиною вгорі — для Гілки. Я візьму їх всі разом у руку, а потім кину. Куди вони впадуть, туди ми й повинні йти. Це — велике чаклунство.

І вони впали: соломинка Сема показувала на його власний дім; соломинка Яна — трохи південніше; а соломинка Гая — туди, звідки він щойно прийшов.

— Ага, Гілко, ти мусиш повернутися назад! Так велить соломинка.

— Не вірю я вашим дурним витівкам!

— Ти накличеш біду!

— Все одно я не піду звідси! — вперто сказав Гай.

— Моя соломинка велить мені йти просто в дім, очевидно, на розшуки молока.

Яну припадало йти в сад, а Гаю — повернутись у володіння шановного містера Бернса.

— Не хочу! — заверещав Гай. — І не піду! Я прийшов у ваш сад по вишні. ї думаєте вперше?

— Пропоную зустрітися всім під липою, де починається мічена стежка. Кожен принесе туди свою здобич, — сказав Перший Вождь і гулькнув у кущі.

Сем обминув коріння живоплоту, а потім поповз між кропивою та купами гною до північної частини подвір’я і зупинився біля повітки з дровами, що тулилась до стіни будинку. Він знав, де зараз працюють наймити, і міркував, де в цю хвилину мати. Його непокоїв тільки собака. Старий Кеп міг лежати біля парадного ходу, але міг вештатися й десь поблизу, загрожуючи зірвати весь хитромудрий задум Дятла. За повіткою з дровами була кухня. А молоко стояло в льоху, єдине віконце якого виходило в темний закуток повітки. Сем легко підняв його і забрався в льох. Там було вогко і прохолодно. На полицях довгими рядами стояли глечики з молоком. Сем зняв покришку з крайнього, сьорбнув на повний рот, злизнув з губів вершки і тільки аж тоді згадав, що не приніс цеберка. А втім, він знав, де взяти інше. Сем обережно піднявся по східцях, про всяк випадок переступивши через першу та сьому сходинки, бо пам’ятав, що вони страшенно риплять. Двері в будинок з боку кухні були защепнуті зсередини. Сем просунув лезо складаного ножика в щілинку й відкинув защіпку. Кілька хвилин він насторожено прислухався, але з кухні не долинало пі звуку. Тоді розвідник наважився тихенько прочинити старі скрипучі двері. В кімнаті він не знайшов нікого, за винятком маленької дівчинки, що міцно спала в колисці. Вхідні парадні двері були навстіж розчинені, але собака, всупереч своїй звичці, не лежав на ганку. Над кухнею містилось горище, куди лазили по драбині й через відкидні дверцята. Драбина була приставлена й дверцята відкинуті, але на горищі нічого ані шелеснуло.