Маленькі дикуни - Сторінка 4

Ян одразу відчув, як защеміли рубці на його тілі, і, ледве пересуваючи ноги, він понуро поплентався додому.

Це було в кінці літа. А скоро настала осінь з короткими днями та холодними вітрами. Ян не міг ходити в свою долину, навіть коли б дуже хотів. Він посилено взявся за навчання. Тепер лише книги стали для нього єдиною втіхою. Він працював більше, як будь-коли, й у школі ним не могли нахвалитися, але вдома на нього, як і раніше, ніхто не звертав уваги.

Вчителі й деякі товариші стали помічати, що Ян худне, марніє. Він і до цього не міг би похвалитися міцним здоров'ям, а тепер виглядав зовсім хворим. Ллє вдома ця переміна нікому не впала в очі. Всі турботи матері були звернені до наймолодшого сина, а Яну вона за два останніх роки не сказала навіть доброго слова. У хлопчика серце боліло від кривди, коли він уранці йшов з дому ніким не помічений, а мати в цей час цілувала й голубила його розпещеного братіка. Зате в школі ролі хлоп’ят мінялися. Ян був гордістю директора. Вік більше не малював карикатур, і вчитель тішився думкою, гадаючи, що це його різка повернула бліденького першого учня на праведну путь.

А Ян усе марнів, усе дужче боліло в нього серце, і, нарешті, під Новий рік він зовсім зліг.

— У нього сухоти, — сказав лікар. — Він не проживе більше двох місяців.

— Ні, він житиме! — з сльозами на очах промовила мати, в якої раптом заговорили покори сумління. — Він повинен вижити, повинен!

Мати зробила все, що було підвладне раптово пробудженій материнській любові.

Досвідчений лікар також доклав усіх своїх знань, щоб врятувати хлопчика, але врятувала його, власне, мати. Вона не відходила від Яна ні вдень ні вночі, вона попереджала всі його бажання й оточила його всебічним піклуванням. Вона молилася в його узголов’ї, благаючи бога, щоб він простив її гріх перед сипом. Ян вперше відчув справжню материнську ласку. То чом же вона досі так довго його не помічала?! Одне слово, мати усвідомила свою жорстоку помилку й робила все від неї залежне, щоб спокутувати свою про-вину перед рідною дитиною.

VIII

ПІНА

З кожним днем Ян усе більше набирався сили. Хвороба зблизила його з матір’ю. Вона силкувалась пройнятися його пориваннями, але в той же час вимагала, щоб і він зацікавився її світом. Це була до хворобливості релігійна жінка. Свою мову вона пересипала текстами із святого письма, яких знала безліч і якими користувалась при кожній можливій і навіть неможливій нагоді.

Побачивши групку молоді, що танцювала та веселилася, вона неодмінно липла до неї з повчанням:

— Діти, невже ви хочете догодити цим богу? Людям треба дбати про спасіння душі, а не займатися дурницями! Гріховодство не доведе до пуття. Пам’ятайте, що за кожне слово чи діло вам доведеться відповідати перед найвищим суддею землі та неба!

Вона щиро вірила в свою правоту і скрізь поводила себе однаково. Тільки під час хвороби сина, за вимогою лікаря, уникала розмов про довічне блаженство й начебто виявляла цікавість до інтересів хлопчика. Саме це і зблизило їх.

Це вперше після зустрічі з отим незнайомцем у поношеному костюмі Ян знайшов людину. якій міг довірити найпотаємнішї свої

думки. Хлопчик часто розповідав матері, кого в лісі він любить і кого боїться. Він змальовував їй ту чи іншу пташку або квітку, сподіваючись, що мати скаже йому їх назви. Але мати лише сплескувала в долоні та дивувалась, як це людина може говорити про будь-що, крім біблії, коли їй треба думати про спасіння душі! І, щоб загладити гріх сина та свій власний, вона квапилась проказати побільше святих текстів. Іноді Ян намагався заперечити матері, але вона завжди відповідала:

— Яка з того користь людині, коли вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?

В міру того, як хлопчик одужував, а особливо коли лікар зняв свою заборону, такі сутички почали повторюватись дедалі частіше й частіше.

Після однієї бурхливої сцени Ян раптом зрозумів, що цікавість матері до його інтересів нещира, удавана. Він довго мовчав, а потім промовив:

— Мамо, ви любите говорити про біблію. Вона вам нібито відкриває все, що ви хочете знати, що ви прагнете вивчити. Ви були б нещасні, коли б не прочитували щодня хоч один-два розділи з неї. Такими ви створені, й тут нічого не поробиш. Мене все життя примушували читати біблію. Кожного дня я прочитував розділ, але не полюбив її. Я читаю її тільки тому, що мене примушують силою. Вона не відкриває мені того, ідо я хотів би знати. Вона не вчить мене любити ближніх, а це ж, по-вашому, важливіше за все… Зате, коли я приходжу в ліс, кожна пташка, кожна квіточка хвилює моє серце. Я не знаю, чому це так, але я їх дуже люблю. Я люблю їх всією душею, і вони для мене кращі за молитовний спів. Вони — моя біблія. Таким створений я, і тут теж нічого не поробиш.

Мати промовчала па це, але Ян здогадався, що вона молилась за його загублену душу.

Через кілька днів вони вийшли вдвох погуляти. Був чудовий весняний ранок. Раптом степовий жайворонок, що сидів на грудці землі й вигрівався на сонечку, тихенько засвистів.

Ян весь зіщулився й не міг відірвати від пташки очей. Потім обережно почав підкрадатись до неї. Жайворонок злетів, і в цей час хлопчик жбурнув у нього палицю, яку ніс у руках. Палиця описала в повітрі коло й ударила пташку. Безпорадно змахнувши крильцятами, вона впала. Ян дико підскочив до неї і схопив її, не звертаючи уваги на те, що мати гукала його назад.

Він повернувся з пташкою, яка не прожила й кількох хвилин. Мати була засмучена й відчувала до сина відразу. Вона сказала:

— Ось вона, твоя велика любов до живих створінь! Не встигла заспівати перша весняна пташка, як тобі вже треба убити її. Такої любові я не розумію. Життя горобця, звичайно, нічого не важить, але ти відповіси перед богом і за його смерть.

Ян зазнав ганебної поразки. Він дивився на мертву пташку і з сльозами на очах плутано пояснював:

— Я не хотів її убивати… Але ж вона була… така гарна!..

Ян був правдивим хлопчиком, та він сам не розумів і через те не міг пояснити, для чого це зробив..

Через кілька тижнів Яну пощастило скористатися пільговим проїздом і вперше в житті побувати на Ніагарському водоспаді. Хлопчик стояв поруч із матір’ю й дивився на бурхливий потік в ущелині трохи нижче водоспаду. Раптом він помітив, що сміття, бульбашки й піна нібито пливуть проти течії.

Він спитав:

— Мамо, вам не здається, що піна пливе проти течії?

— То що?

— Ми знаємо, що це лиш обман зору, що насправді це зовсім не так. Під піною вирує глибокий, нестримний, могутній потік, і мчить він у протилежному напрямку.

— Вірно, синку.

— Знаєте, мамо, коли я вбив жайворонка, то також була піна, що йшла проти течії. Я любив маленьку пташку. Тепер я розумію, чому вбив її. Тому, що вона хотіла втекти від мене. Коли б я міг роздивитись її зблизька, доторкнутись до неї або хоч слухати щодня її спів, то ніколи б не заподіяв їй лиха. Я хотів не убити її, а тільки спіймати. Ви зриваєте квіти через те, що любите їх ставити у себе в кімнаті, а не тому, що хотіли б їх знищити. Коли вони в’януть, ви шкодуєте. Я тільки хотів узяти жайворонка, як ви берете квіти. Він помер, і я був дуже, дуже засмучений.

— Все одно, — заперечила мати, — милосердна людина повинна бути милосердною до всього живого. Бог чув крик маленької пташки перед смертю, і він тобі це колись пригадає.

Від цього часу Ян з матір’ю знову стали ніби чужими.

Частина друга

В Сенгері

І

НОВИЙ ДІМ

Яну сповнилось чотирнадцять років.

Він був худим, довгоногим і непомірно швидко тягнувся угору. Лікар, оглянувши хлопчика, сказав, що йому не завадило б хоча з рік пожити на селі.

Батьки владнали справу: Ян повинен був працювати за харчі та житло на фермі Вільяма Рафтена в Сенгері.

Сенгер належав до нових поселень. Про це свідчило вже те, що він межував з непролазними хащами первобутного лісу, де водилося безліч оленів. До цього лісу підступали вузькі просіки та майже непомітні вирубки. Далі йшло саме поселення, в якому ліс і вирубки займали приміром однакову площу, а оленів не було зовсім. І, нарешті, ще далі починалася орна земля, на якій збереглися тільки невеличкі клаптики лісу.

Тридцять років тому в Сенгері оселилися ірландські вихідці, переважно з заможних селян. Вони принесли з собою стару ворожнечу, яка так довго розділяла Ірландію на два непримиренних табори: католиків, або "доганів" (ніхто не знав, чому їх так називали), і протистантів, або "пратисонів". У католиків кольори були зелений з білим, а в протестантів — оранжовий з блакитним, і їх називали ще "оранжовими".

Ці дві фракції розкололи сенгерське суспільство на дві частини по вертикалі. Поза ними існувало кілька горизонтальних шарів, які, подібно до геологічних пластів, проходили через обидва повздовжні відрізки.

В ті часи, тобто па початку дев’ятнадцятого століття, британський уряд охоче подавав допомогу нечисленним обранцям, які бажали переселитися з Ірландії в Канаду. Допомога ця зводилась до того, що їх безплатно перевозили через океан. Але більшість сімей, які не зуміли добитися ласки уряду, проте мали деякі гроші, їхали разом з ними, заплативши за проїзд п’ятнадцять доларів на загальних підставах. Ніхто не вбачав між першими та другими ніякої різниці, крім них самих. Ті, що заплатили за дорогу, були "пасажирами". Вони вважали себе незрівнянно вищими за тих, що їхали за урядовий кошт, і прозвали їх "емігрантами". Серед жителів Сенгера ця різниця ніколи не забувалась.

Проте існувало ще два соціальних поділи. Кожен дорослий чоловік і навіть кожен підліток у Сенгері майстерно володів сокирою. Ходячий вислів "молодець" мав тут подвійний зміст. Стосовно до поселенця, що брав участь у щосуботніх змаганнях ірландців у сусідньому містечку, він означав, що той неабияк володіє власними кулаками. Та коли йшлося про хазяйнування чи роботу на фермі, цей самий вислів уже означав, що поселенець хороший тесляр. Чоловіка, який не задовольняв цій вимозі, вважали за ніщо.

Поселенці ставили собі рублені хати. Через те вони дуже цінували добрих теслярів. В цій місцевості були відомі дві різновидності будинків: коли по всіх кутах виступали покладені навхрест колоди (такі будинки мали славу "свинюшників") і коли ці виступи були стесані (тоді будинок називався "в’язаним").