Маленький лорд Фонтлерой - Сторінка 20

Ото трохи спирайтеся на стремена, то буде легше.

– Аллле я вввесь час спиррраюся на них, – вимовив Фонтлерой.

Він і справді то підводився, то опускався у сідлі, спираючись на стремена, а що часто губив ритм, то й кидало ним, немов м'ячем. Хлопчик геть засапався, личко зачервонілося від напруження, проте він ані не думав відступати, старався з усіх сил, щоразу випрямляючи спину. Граф уважно усе спостерігав. Ось вершники виїхали з-за дерев і наблизилися до вікна. Фонтлерой був без капелюха, щоки палали, хлопчик хапав ротом повітря, проте й далі тримався рівненько у сідлі, спрямовуючи свого коника до дідуся.

– Зачекай хвильку! – зупинив його граф, коли Фонтлерой опинився під вікном. – А де твій капелюх?

Вілкінс торкнувся пальцями свого кашкета, віддаючи честь господарю.

– Та злетів з нього, ваша світлосте, – доповів із явним задоволенням Вілкінс. – І не було й мови, аби ся спинити і того капелюха підняти – гнав вперед хоч би що.

– Не боязкий, значить, вдався? – сухо завважив граф.

– Та який там боязкий, ваша світлосте! – вигукнув Вілкінс. – Здає'ся, він не знає, що то таке – страх. Знаєте, я багатьох юних джентельменів вчив верхової їзди, але такого ще не видів. Ніби в сідлі вродився!

– Ну що, стомився? – звернувся граф до внука. – Хочеш перепочити?

– Правду кажучи, я не чекав, що буде так трясти! – захоплено вигукнув юний лорд. – Звичайно, то трохи стомлює, але я ще не хочу злазити з сідла. Хочу спробувати ще раз. Ото зараз трохи відсапаюся – і поїдемо за моїм капелюхом.

Якби хтось хотів навчити Фонтлероя, як сподобатися старому графові (який ото ані на хвильку не спускав погляду з онука), то напевно не міг би вигадати ліпшої поради. Тільки-но поні із юним лордом рушив по парковій алеї, на суворому зморшкуватому обличчі графа – о диво! – проступив рум'янець, а у погляді з-під кошлатих брів явно світилася втіха, яку цей гордовитий вельможа вже й не сподівався відчути. Граф сидів у своєму кріслі і ледве міг дочекатися, коли то вершники повернуть до нього знову. І ось за кілька хвилин до бібліотеки долинуло цокання копит – на цей раз коні гнали доволі швидко. Капелюх Фонтлероя тримав Вілкінс – хлопець пустив свого коника у галоп і гнав уперед. Волосся розмаялося, лице аж пашіло від швидкої їзди – хлопець увесь віддавався новому відчуттю.

– Дивіться, я пустив коня у галоп! – сапаючи, вимовив він. – Я проїхався галопом! Звичайно, я ще не вмію так добре галопувати, як той хлопчик з П'ятої авеню, але у сідлі таки втримався, о!

Уже після першого уроку верхової їзди Седрик відразу подружився і з поні, і з Вілкінсом. Тепер не минало і дня, аби люди не бачили їх верхи на сільській дорозі чи на паркових алеях. Діти з цікавістю вибігали на вулицю, аби подивитися на гордовитого гнідого поні та на маленького вершника, який так ґраційно тримався у сідлі. Юний лорд при цьому знімав капелюха, вимахував ним і гукав: "Привіт! Доброго ранку!" Звісно, це мало нагадувало аристократичні манери, зате звучало дуже щиро. Часом Фонтлерой зупинявся, аби просто поговорити з дітьми. А потім Вілкінс знову мав що розповідати, бо Фонтлерой наполіг, аби вони зупинилися побіля сільської школи, тому що побачив там хлопчика, який кульгав на одну ногу і мав стомлений вигляд. Отож Фонтлерой поступився місцем у сідлі цьому хлопчикові, аби той доїхав додому.

– Чесне слово, – оповідав Вілкінс цю історію на стайні, – чесне слово, я ще такого не видів! Чуєте, мені він не дав злізти з коня, бо тому хлопчині, каже, буде зависоко, а на поні якраз. Каже: "Вілкінсе, дивіться, хлопчик кульгає, а я ні. Та й розмовляти нам так буде ліпше". І що собі гадаєте, таки довелося тому хлопчині сісти на поні, а наш лорд йде собі збоку, руки в кишені, капелюх на потилиці, ще й насвистує – і хоч би що! А коли ото до дому того малого добралися, то його мати відразу на порозі стала. А наш лорд капелюха зняв і каже їй: "Я привіз вашого сина, пані (чуєте?) – бо в нього нога болить, а з тим ціпком йому ходити важко – спиратися незручно. Попрошу дідуся, аби йому милиці якісь зробили". Чуєте, та жінка мало не впала від здивування, та й мені самому мову відібрало. Отаке-то!

Почувши усю цю історію, граф анітрохи не розсердився (бо саме цього побоювався Вілкінс), а лише засміявся. Далі попросив Вілкінса повторити усе від початку – і знову зайшовся сміхом. Мало того, за кілька днів карета графа Доринкурта рушила до хатинки, у якій жив той кульгавий хлопчина. Тільки-но карета зупинилася, як з неї вистрибнув Фонтлерой, схопив на плече пару міцних, проте легких милиць, що вилискували на сонці, ніби новенька рушниця, і вручив їх місіс Гартл (бо саме так звали матір хлопчика).

– Це мій дідусь передає вам поклін і вітання. Візьміть, будь ласка. Це для вашого сина. Сподіваюся, так йому буде зручніше ходити.

– Я передав вітання від вас, – сказав він дідусеві, сівши у карету. – Ви мені цього не казали, але я подумав, що ви, певно, просто забули, правда?

Граф знову засміявся, але заперечувати не став. Річ у тім, що у Фонтлероя з кожним днем спілкування міцніло переконання у щедрості і шляхетності його дідуся. Справді, хлопчик не мав ані найменшого сумніву у тому, що його дідусь – це найдобріша і найщедріша людина у цілому світі. Звісно, а що іще залишалося думати юному лорду Фонтлерою, коли злива подарунків не припинялася ані на мить – ледве встигав вимовити, як тут-таки отримував бажане. Часом це навіть розгублювало хлопчика. А граф послідовно дотримувався свого плану, згідно з яким його внук мав отримувати все чого душа забажає і робити що заманеться. Ясна річ, таку поведінку зі ще зовсім малою дитиною годі назвати мудрою, проте Седрик на диво добре давав собі раду. Хтозна, може, він і піддався би спокусі – навіть попри свою добру і щиру вдачу, якби не мав змоги по кілька годин проводити з матусею у Курт-Лоджі. Якраз матуся, його "найліпший друг", дуже делікатно й обережно допомагала йому знайти якісь орієнтири. Вони багато розмовляли, отож повертаючись до замку, Седрик забирав зі собою не тільки матусині поцілунки, але і її щирі прості поради, які так легко закарбовувалися у пам'яті.

Проте була одна річ, яка викликала здивування хлопця – та він нікому у цьому не признавався. Навіть матуся не знала, що турбує її сина. А граф тим більше ні про що не здогадувався – і це тривало доволі довго. Отож: будучи від природи доволі спостережливим, Седрик не міг не завважити, що його матуся і дідусь ніколи не перетинаються, ніколи не зустрічаються. Скажімо, коли карета Доринкуртів зупинялася перед Курт-Лоджем, то граф просто з неї не виходив. А у ті нечасті неділі, коли граф вибирався до церкви, то після літургії Фонтлероя залишали у присінку, щоб міг поговорити з матір'ю, або ж хлопчик просто з церкви їхав з нею до Курт-Лоджа. Проте кожного дня місіс Ерол отримувала із замку квіти і фрукти із Доринкуртських оранжерей. А після тих перших відвідин церкви, коли місіс Ерол довелося самій повертатися пішки додому, граф здійснив учинок, який в очах Седрика підняв дідуся просто на недосяжні висоти. Властиво десь тиждень потому, коли Седрик саме збирався навідати матусю, то перед дверима на нього замість карети чекав прегарний двомісний візок, запряжений гнідим коником.

– Це буде твій подарунок для матері, – коротко повідомив граф. – Не пасує їй ходити пішки. Отож візок для неї. Кучер буде його пильнувати. Це подарунок від тебе, зрозумів?

Фонтлерой був на сьомому небі від щастя. Йому навіть годі було щось сказати – такий був захоплений. Він ледве дочекався, доки вони доїхали до Лоджа. Матуся саме поралася з трояндами у городці. Хлопчик кулею вискочив з візка і кинувся до неї.

– Матусю, мила! – вигукнув він. – Чи ти собі уявляєш? Це тобі! Дідусь сказав, що це тобі від мене подарунок. Це твій візок – можеш їздити на ньому куди завгодно!

Седрик був такий щасливий, що місіс Ерол просто не знала що сказати. Жінка розгубилася. Вона, зрозуміло, ніяк не могла зіпсувати цієї дитячої радости, відмовившись від подарунка від особи, яка її саму трактувала наче ворога. Отож місіс Ерол довелося просто з городця сісти у візок (з оберемком зрізаних троянд у руках) і Седрик повіз її на прогулянку, захоплено розповідаючи про добре і щедре серце дідуся. У тих розповідях було стільки дитячої щирости і віри, що місіс Ерол не могла стримати теплого сміху. Вона лише обіймала свого хлопчика, притуляла до себе і тішилася, що він зумів побачити лише добре у людині, яка ніколи не мала жодних друзів.

Через кілька днів після цих подій Фонтлерой написав до містера Гобса. Лист вийшов довгенький, проте перший варіянт Седрик приніс до дідуся – аби той перевірив.

– Знаєте, з правописом у мене не дуже, – мовив він. – Тому якщо ви помітите якісь помилки – скажіть мені і я перепишу начисто.

У листі Седрик повідомляв:

Дорогий містире гобсе я хочу вам розказати про свого дідуся він є найліпший зі всіх графів і взагалі то помилка думати ніби всі графи є терани я дуже хочу аби ви зним зазнайомилися і подружилися впевнений що ви зним подружитеся він слабує на подагру і в нього болить нога але він дуже терплячий і з кожним днем я все більше його люблю та і як можна не любити такого доброго графа який робить усім добро шкода що ви не можете зним поговорити він все-все на світі знає можете що завгодно в нього спитати все відповість але в бейсбол йому ще не випадало грати а ще дідусь подарував мені поні з візком і ще чудовий візок для моєї матусі я маю три кімнати і цілу купу всяких забавок вам би напевно сподобався і замок і парк а замок такий великий що вньому можна заблудитися так каже вілкінс вілкінс то мій конюх він мені сказав що під замком є темниця а парки тут такі гарні що ви просто здивуєтеся величезні дерева олені кролики у парках і всяка дичина у лісах мій дідусь дуже багатий але він тим зовсім не пишається як ви собі гадали мені зним добре і люди тут добрі і привітні чоловіки при зустрічі знімають капелюха а жінки кланяються і часом кажуть най Господь вас благословить а я вже вмію їздити верхи хоча спершу мене добряче теліпало у сідлі коли ото попробував пустити коника риссю а мій дідусь допоміг одному чоловікові дозволив йому залишитися на фермі коли той не мав з чого заплатити оренду місіс мелон ще занесла їм вина і харчів для дітей бо вони слабували я би хотів вас побачити і ще хотів би аби матуся жила зі мною у замку взагалі я дуже щасливий коли не сумую за нею я люблю свого дідуся його всі люблять будьласка напишіть мені я буду чекати

Злюбовю ваш давній друг

Седрик Ерол

пс у темниці нікого нема мій дідусь ніколи нікого туди не запроторював

пс він дуже добрий граф його всі люблять і він нагадує мені вас

– А ти дуже сумуєш за своєю мамою? – спитав граф, дочитавши листа.

– Так, – відповів Фонтлерой, – я завжди за нею сумую.

Він підійшов до графа, поклав йому руку на коліно, поглянув на дідуся і спитав:

– А ви також за нею сумуєте, правда?

– Я не знайомий з нею, – сухо відповів граф.

– Так, знаю, – проказав Фонтлерой, – і це мене дивує.