Мальвіль - Сторінка 53

Коли підводжуся, відчуваю, що в мене затерпло ліве стегно й починаються і ревматичні болі в шиї. Обережно, щоб не розбудити Евеліну, кладу її горілиць у ліжку, розв'язую мотузочок, яким зв'язав був волосся. Під очима в неї синці, обличчя бліде, змарніле, й коли б дівчина не дихала, можна було б подумати, що вона мертва.

Об одинадцятій годині, принісши їй на маленькій таці кухоль спряженого молока з цукром і скибку пирога з маслом, буджу її. Примусити її щось з'їсти дуже важко. Та зрештою я майже досягаю мети, вдаючись то до улесливих умовлянь, то до погроз. Погроза полягає в тому, що я кажу їй: сьогодні ж увечері, якщо вона не їстиме, знову переселю її на третій поверх. Завдяки цьому вона ковтнула два чи три шматки. Та враз з небаченою енергійністю обертає шантаж проти мене. Рішуче відмовляється їсти, якщо я не пообіцяю залишити її в своїй кімнаті. Зрештою, ми йдемо на компроміс. Кожним ковтком молока вона заробляє один день. Кожним куснем хліба з маслом — другий. Після багатьох неохочих пощипувань хліба й сьорбків молока ми доходимо згоди.

Коли Евеліна скінчила снідати, вона заробила в мене двадцять днів для мешкання в моїй кімнаті. Я побоююсь, що зостанусь зовсім обеззброєним у майбутньому, тому залишаю за собою право відбирати в неї дні, якщо вона не поїдатиме свою пайку під час наступних обідав. Вона вигукує: "Бач, який хитрунчик, а що, коли ти накладатимеш якомога більше в мою тарілку?" Я обіцяю, що не робитиму цього. Мабуть, Евеліна має в своєму крихкому тільці чималі запаси енергії, бо після важкої ночі вона моторна й весела впродовж усієї цієї сценки. Лише наприкінці втома дається взнаки. Вона навіть хоче підвестися, але я забороняю. Евеліна має спати до полудня, а ополудні я прийду по неї. "Обіцяєш прийти, Емманюелю?" Я обіцяю, а коли прямую до дверей, вона супроводжує мене поглядом.

Коли спускаюся вниз з порожнім кухлем на таці, у дворі перед головною баштою бачу невеликий гурт людей. Тома, Пейссу, Колен — вони тримають руки в кишенях, і М'єтта, яка, здається, чекає на мене. А насправді ж, лише побачивши мене, вона забирає в мене тацю, круто обертається на каблуках і прямує до будиночка, навіть не глянувши на мене.

— Ну ось, — озивається Пейссу, — ми хотіли сказати тобі, Емманюелю, що вже поскладали Коленове залізяччя. А тепер нудимося.

— А де Мейссоньє?

— Мейссоньє має роботу, — мовить Пейссу. — Він майструє лука, якого ти йому замовив. Жаке й Момо доглядають тварин. А нам, що робити нам? Милуватись тим, як росте пшениця?

— Еге ж, — на Коленовому обличчі розпливається широка усмішка, — ми могли б сказати жінкам, щоб уранці вони не вставали, ми подаватимемо сніданки їм у ліжко.

Сміх.

— Колене, — кажу я, — хочеш одержати від мене потиличника?

— Та все ж це правда, — підхоплює Тома, — неробство пригнічує.

Я дивлюсь на нього. Тома не виглядає пригніченим, скорше сонним. Я звертаюся до них:

— Ви добре зробили, що прийшли мені це сказати, Я маю цілу програму. Перше: уроки верхової їзди для всіх. Друге: уроки стрільби. Третє: підняти фортечні стіни, на які можна тепер видертись за допомогою драбини.

— Уроки стрільби? — перепитує Колен. — Ми станемо марно витрачати набої — їх не так багато в нас.

— Зовсім ні. Пам'ятаєш мій невеличкий пневматичний карабін, що його подарував мені дядько? Я знайшов його на горищі. Є чимало кульок. Цього вистачить для тренування.

Пейссу вже думає про фортечні стіни. Його тато буд мулярем, він також добре мурував і тепер не виступає проти моєї пропозиції підняти мур. Тим наче, що в нас є цемент, ми його привезли з трофеями зі "Ставка". Не бракує ні піску, ні каміння. Він уже все обміркував. Та все ж...

— Та все ж, — озивається Пейссу, — не варто б псувати загальний вигляд. Якщо піднімеш мур, не видно буде зубців. Воно якось негарно без зубців. Одразу впадає в око, що чогось бракує.

— Ти щось придумаєш, — кажу я. — Мабуть, слід якось поєднати загальний вигляд і безпеку.

Він незадоволено кривиться, мовби висловлює сумнів, і суворо похитує головою. Однак я знаю Пейссу, він уже захопився. Він обмірковуватиме день і ніч, як добудувати мури. Креслитиме. Творитиме. А коли мури будуть добудовані, щоразу, повертаючись із поля, наближатиметься до надбрамної башти й, ніколи нікому не кажучи й слова, думатиме: "Це я, Пейссу, домурував ці стіни".

— Тома, — кажу я, — покажи їм, як треба сідлати коней. Візьми трьох кобил, тільки Любоньку не бери. Я прийду до вас у "Материнство".

Я заходжу до будиночка й у глибині великої зали бачу чотирьох дуже заклопотаних жінок — двох бабусь і двох молодиць. Родина Фальвінів має тепер велику перевагу: троє проти однієї. Але Мену спроможна захиститися. Коли я відчинив двері, вона якраз сварилася на Фальвіну. Обидві молодиці мовчали, одна тому, що німа, а друга — просто обережна.

— М'єтто, можна тебе на хвилинку?

М'єтта підбігає. Я веду її із зали й причиняю за собою двері. Вона босоніж стоїть у короткій латаній спідничці й блузочці з короткими рукавами, але все це чистеньке. М'єтта щойно мила кахлеву підлогу в будиночку й не встигла взутися. Я дивлюсь на її босі ноги на бруківці в дворі, потім на чудове чорне волосся й, врешті, на очі, що лагідністю своєю схожі па кінські очі. Потім я знов переводжу погляд на її ноги. Не знаю чому, але вони зворушують мене, хоч в них нема нічого особливого — просто великі й міцні. Мабуть, тому, що ті босі ноги довершують образ дикої дитини, якою побачив М'єтту сьогодні вранці. Мені спало на думку, що вона — Єва кам'яного віку, яка прийшла до мене з глибин століть. Думка нікчемна. Тома сказав би: завищена оцінка. Ніби він тепер не завищує оцінок.

— М'єтто, ти розгнівалася на мене?

Вона хитає головою: вона не розгнівалася.

— Що з тобою?

Знову ж хитає головою: нічого з нею не трапилося.

— Та ні, М'єтто, ти щойно якось дивно подивилася на мене.

Вона стоїть переді мною покірна й замкнута.

— Ну ж бо, М'єтто, розмовляй зі мною, скажи, що в тебе не гаразд?

Її очі втупилися в мене і, здається, в чомусь докоряють мені.

— Таж розкажи, М'єтто, що скоїлося?

Вона дивиться на мене, опустивши руки. Вона подвійно німа.

— М'єтто, ти мала б розповісти мені, якщо щось не гаразд. Ти ж знаєш, що я дуже люблю тебе.

М'єтта поважно киває головою: вона знає про це.

— Ну?

Цілковита байдужість.

— М'єтто?

Я беру її за плечі, наближаю до себе й цілую в щоку. Тоді раптом вона обіймає мене руками, щосили стискає, але не цілує й, звільнившись з моїх обіймів, біжить до будиночка.

Все це відбулося так швидко, що я ще на якусь хвилину прикипаю очима до важких дубових дверей, які вона не причинила за собою.

Коли я думаю про два наступні місяці після того ранку, то мене найбільше дивує те, що вони надто вже повільно спливали. Звичайно, нам не бракувало роботи. Стріляли, їздили верхи, добудовували мури першої огорожі (тут цілком підлягали дебелому Пейссу), а я, крім того, давав уроки гімнастики Евеліні, а також уроки орфографії та арифметики.

Ми дуже зайняті, проте не поспішаємо. У нас багато вільного часу. Ритм життя вповільнився. Дивна річ: тривалість дня не змінилася, але тепер дні здаються нам нескінченно довгими. По суті, всі ті машини, що були покликані полегшити нашу працю, — авто, телефон, трактор, бензопилка, млинок, циркулярка, — справді її полегшували. Однак вони також прискорювали плин часу. Хотілося зробити багато й дуже швидко. Й машини завжди наступали нам на п'яти, квапили нас.

Скажімо, раніше, щоб поїхати до Ла-Рока сказати Фюльберові, що Каті й Тома одружилися — припустімо, що я не хотів би скористатися телефоном, — я витратив би на автомобілі дев'ять з половиною хвилин, і це так багато тому, що довелося б долати численні повороти. Тепер я вирушив туди на коні з Коленом, який погодився поїхати зі мною, безперечно, через Аньєсу, й ми потратили цілу годину. Вручивши листа Фабрелятрові, бо Фюльбер ще спав, ми не могли одразу ж поїхати назад, адже після п'ятнадцятикілометрового шляху коням треба було перепочити. До того ж, не бажаючи гнати їх щебеневим шляхом, ми поїхали додому навпростець лісовим путівцем, на який нападало чимало обгорілих дерев, і ми витратили ще більше часу. Коротше кажучи, вирушивши з дому вдосвіта, повернулися назад ополудні, стомлені, але задоволені — Колен погомонів з Аньєсою, а я бачив подекуди зелену прорість трави, що пробивалася із землі, й навіть листочки на деревах, які, здавалося, всохли.

Впадає в око, що наші рухи теж помітно уповільнилися. Вони відповідають ритмові нашого життя. Ми не злазимо з коня так, як колись виходили з автомобіля. Не треба грюкати дверцятами й щодуху мчати сходами до телефону, який дзеленчить. В'їхавши до двору, я встаю з коня, повільним кроком веду Бурку до стійла, скидаю з неї сідло, пещу її і чекаю, коли вона прохолоне, щоб дозволити їй попити води. І на все це йде з півгодини.

Цілком імовірно, що, оскільки медицина зникла, життя в людей буде коротшим. Однак, якщо ми живемо повільніше, якщо дні й роки не пролітають перед нашим носом із запаморочливою швидкістю, якщо ми встигнемо нажитися, то, зрештою, я запитую себе: що ж ми втратили?

Навіть взаємини між людьми відчутно збагатилися через оцю життєву млявість. Та ось я наведу приклад. Візьмімо хоча б мого сердегу Жермена, який у день події помер на наших очах. Хоч упродовж багатьох років він був моїм найближчим помічником, я, власне, не знав його, або, ще гірше, знав лише настільки, щоб використовувати. Жахливе це слово "використовувати", коли йдеться про людину. Отож я, як і всі, квапився. Завжди отой телефон, пошта, авто, щорічні торги верховими кіньми у великих містах, паперовий мотлох. Коли живеш таким ритмом, людські взаємини зникають.

На початку серпня до нас завітав старий Пужес, який вирушив велосипедом з Ла-Рока на свою щоденну прогулянку й прикотив аж до Мальвіля. Я схиляюся перед спортивним досягненням цього сімдесятип'ятирічного чоловіка: тридцять кілометрів поганої дороги долає він задля того, щоб випити дві склянки вина. Я вважаю, що старий Пужес цілком заслужив ці дві склянки. Однак Мену не дуже тепло зустрічає його. Я беру в неї пляшку з вином і посилаю її назад до будиночка.

— Чим я її скривдив? — жалібно питає старий Пужес і підкручує собі вуса.

Нічим! — відповідаю я.