Мальвіль - Сторінка 75

Мене це зовсім не влаштовує. Без Фюльбера контрпроцес відбутися не може, і я голосно кричу йому вслід:

— Ти, бачу, боїшся вже навіть мого голосу!

Фюльбер зупиняється і повертає до мене обличчя.

— Зараз чверть на шосту, — веду я далі. — Вільмен сказав, що буде тут о пів на шосту. Отже, мені лишилося якихось п'ятнадцять хвилин, а ти боїшся мене, жалюгідний страхопуде, і хочеш заховатися під ліжко й дочекатися там свого хазяїна! Так, під ліжко! Не в ліжку, а під ліжком!

Поведінка Ерве викликала в Фюльбера занепокоєння. Почувши, що Вільмен прибуде сюди за чверть години, він заспокоюється. Тим паче, що не хоче виглядати в очах своїх людей боягузом. Як я й сподівався, він збирається відповісти на моє підбурювання викликом. Блідий, тремтячий, з запалими щоками й гарячковим блиском в очах, Фюльбер зупиняється й погордливо мовить:

— Можеш говорити! На мене всі ці дурниці не діють. Але пам'ятай, що часу в тебе лишилося небагато.

Я зразу ж веду далі:

— Я зараз відкину всі твої звинувачення. Передусім щодо Каті. Я не обдурив її, як ти сказав, і не викрадав її. Це чистісінька вигадка. З власної волі й за згодою дядька ("Це правда!" — вигукує раптом Марсель, якого я вже не боюсь скомпрометувати) вона поїхала провідати свою бабусю в Мальвілі, а там закохалась у Тома й одружилася з ним. Це тобі, Фюльбере, дуже не сподобалось, бо ти xoтів узяти її до себе в покоївки.

— Неправда! — кричить Фюльбер.

— О, даруйте, — підводиться раптом низенька на зріст огрядна жінка років п'ятдесяти.

Це Жозефа, покоївка з замку. Загалом її тут не дуже люблять за португальське походження (ларокці — расисти), але поважають за те, що за словом у кишеню Жозефа не лізе й "говорить все у вічі, якщо має щось на серці".

Вродливою назвати її не можна. Вона належить до тих, хто, здається, боїться води й мила. До того ж вона присадкувата, товстощока й повногруда. Але її білі зуби, кругле тверде підборіддя, жваві чорні очі й густе волоссі свідчать про міцне здоров'я.

— Даруйте! — провадить Жозефа з різким акцентом. Навіщо казати, що це неправда, коли це правда! Правда й те, що пан не хотів більше мене, він хотів крихітку Каті! Хоч вона й не дуже беручка до роботи, — додає Жозефа зі справжньою чи вдаваною, — не берусь сказати, — наївністю.

Вона сідає. В каплиці лунають сміх і грубі жарти. Я помічаю, що Фюльбер уникає вступати в суперечку з Жозефою. Либонь, він добре знав її гострий язик, тому воліє не зачіпати її.

— Не розумію, що ти виграв, спрямувавши ці плітки проти свого епіскопа! — з погрозою звертається він до мене.

— Ти не мій епіскоп! О ні! А я виграв те, що викрив твою брехню! А зараз я викрию ще одну твою брехню. Ти сказав, що я примусив наймитів обрати мене абатом. Насамперед я хочу довести до твого відома, що наймитів у мене немає. У мене є друзі й рівні в правах зі мною люди. На відміну од Ла-Рока, в Мальвілі кожну важливу справу ми обговорюємо гуртом. Тебе дивує, що мене обрали абатом? Зараз я тобі скажу чому. Ти дуже прагнув нав'язати нам на цю посаду в Мальвілі пана Газеля, а ми його не хотіли. Гадаю, що, почувши про це, він не гніватиметься на нас. Ось чому мої друзі обрали мене абатом. Щодо того, яким я був абатом — добрим чи поганим, я й сам не відаю. Намагаюсь робити все якнайкраще. Коли нема змоги орати конем, запрягають у плуг осла. Не думаю, що я гірший за пана Газеля й не міг би бути кращим за тебе (сміх і оплески).

— Це промовляє твоя пиха! — горлає Фюльбер. — Ти ж несправжній абат! Поганий абат! І ти це знаєш! Я не кажу вже про твоє особисте життя...

— А я про твоє.

Він не йде на відвертість. Мабуть, злякавшись, що я розповім про М'єтту.

— Ти можеш навести тільки один приклад, — з люттю провадить Фюльбер. — До того ж ти дотримуєшся єретичного розуміння сповіді!

— Не знаю, — стримано відповідаю я, — чи є в цьому якась єресь. Я недостатньо обізнаний у релігійних питаннях, щоб судити про це. Можу сказати тільки одне: я й справді ставлюсь з деякою недовірою до сповіді, бо дехто із священиків використовує її зі шпигунською метою.

— Ви маєте слушність, пане Конт! — вигукує голосно Жюдіта. — Саме так розумів сповідь цей есесівець!

— Замовкніть! — кричить Фюльбер, обертаючись до неї.— Ви божевільна, бунтівниця і єретичка!

— Як вам не соромно, — вигукує Марсель, нахиляючись і обома могутніми руками хапаючи спинку свого стільця, — розмовляти отак з жінкою, набагато освіченішою за вас? Вона навіть колись поправила вас, коли говорили дурниці про братів і сестер Ісуса.

— Поправила! — репетує Фюльбер, підводячи руки. Вона сама нічогісінько не розуміє в євангелії! Брати й сестри — це помилка в перекладі: йдеться про двоюрідних братів і сестер.

Тим часом, коли починається таке дивне тлумачення євангелія, я шепочу Морісові:

— Йди по наших, скажи, хай приходять під каплицю й зачекають, поки я оголошу про загибель Вільмена, а тоді хай входять.

Спритний, наче кіт, Моріс зникає, і я перебиваю Жюдіту, яка, забувши про все на світі, почала сперечатися з Фюльбером про Ісусову рідню.

— Хвилинку! — мовлю я. — Я хотів би скінчити!

Западає тиша, й Жюдіта винувато зиркає на мене. Спокійним голосом я проваджу далі:

— Переходжу до останнього злочину, який приписує мені Фюльбер. Він каже, ніби я написав йому листа, в якому вимагав сюзеренних прав на Ла-Рок і повідомляв про свій намір силоміць захопити місто. Шкода, що Фюльбер не зачитав цього листа, тоді всі побачили б, що в ньому зовсім не про це йшлося. Та припустімо на хвилину, що я справді повідомляв про свій намір напасти Ла-Рок. Виникає запитання: чи вчинив я це? Чи проник з настанням ночі до Ла-Рока й перерізав горло вартовому? Чи пограбував запаси ваших харчів, поневолив вас і згвалтував жінок? Невже я здатний на таке? Може, я повбивав усіх до єдиного курсежакців? Однак того, хто вчинив це, Фюльбер вважає своїм другом! А мене засуджує на смерть за те, що я тільки, як він каже, збирався це вчинити! Ось яка його справедливість: смерть — невинному й дружба зі злочинцем!

Сонце на хвилину зазирає в віконце за моєю спиною.

— Послухай, ти! Раджу тобі трохи ввічливіше розмовляти зі старшими! — удавано гримає на мене Ерве, але на цьому його роль кінчається.

— Не заважай, Ерве. Жарт скінчився, — перебиваю його.

Почувши ці слова, Фюльбер люто підстрибує, а ларокці витріщують на мене очі. Я випростовуюсь. Твердо стаю на ноги. З насолодою підставляю обличчя під сонячне проміння, що ллється з віконця. Очі мої широко розплющуються, я полегшено зітхаю під теплим дотиком сонця.

Починаю говорити, намагаючись погамувати тремтіння свого голосу. Хочу, щоб мене було чути в усіх куточках каплиці.

— Ти покрив Армана, коли він убив Пімона після спроби згвалтувати його дружину. Коли Бебель перерізав Лянуайєві горло, ти сів з ним і з Вільменом за один стіл. Ти цокався з Жаном Фейраком навіть після того, як він учинив у Курсежаку різанину. Все це ти робив для того, щоб схилити на свій бік Вільмена, бо завдяки Вільменові сподівався зберегти свою владу в Ла-Році після смерті Армана й водночас розправитися з опозицією.

Голос мій гучно лунає в тиші. Але Фюльбера не так легко збити з пантелику.

— Мене цікавить, — озивається він, і його голос нагадує звук віолончелі, — до чого ти ведеш. Уся твоя балаканина нічогісінько вже не змінить у твоїй долі.

— Ви не відповіли на його звинувачення! — кричить Жюдіта, й очі її палають гнівом.

— Я відповім одним словом, — каже Фюльбер, крадькома зиркаючи на годинника. Мабуть, йому нарешті вдалося погамувати страх, і він з хвилини на хвилину чекає появи Вільмена. — Гадаю, вам і так ясно, що я не схвалюю всіх дій капітана Вільмена та його людей. Але солдати є солдати, і ми нічим не можемо зарадити. Моя роль ла-рокського епіскопа полягає в тому, щоб зважувати добро, яке можна добути з цього зла. Якщо завдяки капітанові Вільмену мені вдасться викоренити єресь у Ла-Році й Мальвілі, то я вважатиму, що виконав свій обов'язок.

Це вже край — каплиця гуде, мов потривожений вулик, його зізнання викликає гнів у більшості присутніх, не лише в опозиції. Але я навіть гадки не маю скористатися з цього. Мовчу. Бо щойно з глибоким подивом переконався, що Фюльбер у своїх словах був цілком щирий. Цей лжесвященик, пройдисвіт й авантюрист скінчив тим, що увійшов у свою роль і щиро вірить у свою місію охоронця релігії!

Хоч ніхто не розумів повністю, чому варта так добре поводиться зі мною, однак поведінка вартових, мабуть, підбадьорила й заспокоїла каплицю, бо з усіх боків на адресу Фюльбера сиплються лайки й погрози. Дехто висловлює йому й особисті претензії. Я чую навіть, як старий Пужес з ненавистю докоряє "попикові" за те, що той якось відмовив йому в склянці вина. Мені здається, Фюльбер — єдиний, хто тепер вірить у повернення Вільмена. Він тримається за цю ілюзію. Гомін, що долинає від великих дверей за його спиною, підбадьорює Фюльбера. Він обертається, й саме тієї миті в двері входить Моріс і подає мені знак, що друзі вже тут.

Прокляття дедалі рясніше сиплються на Фюльбера, що стоїть заціпеніло посеред центрального проходу. Якби слова, погляди й жести могли вбивати, то вони вже давно розтерзали б його. А я, коли вже треба було завдати останнього удару, починаю раптом вагатися. Мені не хочеться брати зайвого гріха на душу. Але вже пізно. Машину запущено, і вже несила зупинити її. Якщо Фюльбер вважає, що я повинен загинути як єретик і небезпечний супротивник, то я вважаю, що його смерть необхідна в ім'я нашої безпеки. Різниця полягає лише в тому, що я збираюсь його вбити без смертного вироку, без судового процесу, без жодного пострілу.

Фюльберів голос заглушають люті вигуки присутніх і я милуюсь його відвагою, бо нездатний примусити їх слухатись, він раз у раз вороже глипає на публіку. Однак за якусь хвилину запановує тиша, й Фюльбер ще зважується кинути з викликом:

— Ви враз зміните свій тон, коли тут з'явиться капітан Вільмен!

Цими словами він підштовхує мене. Настає нарешті моя хвилина. Зрадівши нагоді, я починаю імпровізувати. Вимагаю жестом тиші й, коли галас замовкає, мовлю якнайспокійнішим тоном:

— Цікаво, чому ти так уперто називаєш Вільмена капітаном? Він зовсім не був капітаном, — на словах "не був", я роблю наголос.