Малюк - Сторінка 15

Майка, продовжуючи позіхати, теж не заперечувала. Коли вона пішла, я запропонував Вандерхузе приготувати кави, але він відмовився під якимось сміховинним приводом — напевно, він хотів, щоб я поспав. Тоді я влаштувався біля рації, переглянув нові радіограми, не виявив нічого термінового і передав їх Вандерхузе.

Деякий час ми мовчали. Спати зовсім не хотілося. Я так і сяк прикидав, якими ж мають бути вихователі П'єра Семенова. Людське дитя, виховане вовком, бігає на чотирьох і гарчить. Ведмежа людина — теж. Взагалі виховання повністю визначає модус вівенді[16] будь-якої істоти. Тобто не так, щоб повністю, але помітно визначає. Чому, власне, наш мауглі залишився людиною прямостоячою? Це наштовхує на певні роздуми. Він ходить на ногах, він активно користується руками, це все саме собою не є щось уроджене, це виховується. Він може розмовляти. Звичайно, він не розуміє того, що говорить, але помітно, що ця частина мозку, яка відповідає за мову, задіяна в нього пречудово… До того ж він запам'ятовує все з першого разу! Дивно, дуже дивно. Негуманоїди, про яких я знаю, були б зовсім не здатні так виховати людське дитя. Прогодувати його, приручити — зуміли б. Дослідити у своїх дивних лабораторіях, схожих на велетенську діючу модель кишечника, — теж зуміли б. Але побачити в ньому людину, ідентифікувати в ньому людину, зберегти в ньому людину — навряд. Невже це все-таки гуманоїди? Нічого не розумію.

— У будь-якому разі, — сказав раптом Вандерхузе, — вони гуманні в найширшому розумінні слова, яке лише можна вигадати, якщо вони врятували життя нашому немовляті, і вони геніальні, бо зуміли виховати його схожим на людину, нічого, можливо, не знаючи про руки та ноги. Як ти гадаєш, Стасю?

Я невизначено гмикнув, і він замовк.

У рубці було тихо. База нас не турбувала, Комов теж не виходив на зв'язок; на темному екрані спалахували, переливаючись, райдужні полотнища сяйва, і в їхньому примарному світлі був ледве помітний Комов, що сидів зовсім нерухомо, а хлопчика мені так і не пощастило роздивитися жодного разу. Та справа в них явно йшла на лад, бо великий бортовий обчислювач час від часу починав тихенько чавкати і бурчати, перетравлюючи й організовуючи інформацію, яку отримував із транслятора. Потім я задрімав, і наснилися мені, пам'ятається, якісь похмурі неголені восьминоги в синіх спортивних костюмах і з парасолями. Вони вчили мене ходити, а мені було так смішно, що я постійно падав, викликаючи в них неабияке невдоволення. Прокинувся я від м'якого і неприємного штурхана в серце. Щось сталося. Щось тривожне. Вандерхузе сидів, напружено нахилившись до екрана, вчепившись руками за поруччя.

— Стасю! — гукнув він неголосно.

— Так?

— Поглянь на екран.

Я вже й без того дивився на екран, але не бачив поки що нічого особливого. Як і раніше, палахкотіли і переливалися небесні вогні, Комов сидів у колишній позі, далекий айсберг відсвічував рожевим і зеленим. Потім я побачив.

— Над горами? — пошепки запитав я.

— Так. Саме над горами.

— Що це таке?

— Не знаю.

— Давно?

— Не знаю. Я помітив цю штуку хвилини дві тому. Думав — смерч…

Я спочатку теж подумав, що це смерч. Над блідою вищербленою лінією хребта, на тлі райдужних полотнищ підіймалося щось схоже на тонку різку — чорна крива, ніби подряпина на екрані. Ця різка ледь помітно вібрувала, гнулася, іноді ніби просідала і знову розправлялася, і було видно, що вона не гладка, а начебто суглобиста, схожа на бамбукову стеблину. Вона стирчала над хребтом, до якого було щонайменше кілометрів десять, неначе хтось вистромив із-за верхів'їв велетенське вудлище. Вона надавала знайомому пейзажеві на екрані нереального вигляду декорацій лялькового театру. Дивитись на це було якось протиприродно і моторошно-смішно, так ніби над верхів'ями з'явилася неправдоподібно величезна фізіономія. Коротше кажучи, це було шось поза всякими масштабами, щось неможливе, поза всякими уявленнями про пропорції.

— Вони? — запитав я пошепки.

— Неможливо, щоб це було природне… — промовив Вандерхузе. — І неможливо, щоб це було штучне.

Я й сам відчував те саме.

— Треба повідомити Комову, — сказав я.

— Комов відключився, — відповів Вандерхузе. Він наводив далекомір. — Відстань не змінюється. Чотирнадцять кілометрів. І ця штука страшенно вібрує, вся труситься. Амплітуда не менш як сто метрів… Зовсім неможлива річ.

— Яка ж у неї висота? — пробурмотів я.

— Близько шестисот метрів.

— Хай йому чорт, — сказав я.

Він раптом підхопився і натиснув відразу на дві клавіші: зовнішнього аварійного радіовиклику "Всім негайно повернутися на борт" та внутрішнього сигналу "Усім зібратися в рубці". Потім він повернувся до мене і незвично уривчастим голосом скомандував:

— Стасю! Швидко на пост КАЗ. Приведи у готовність носову ПМГ. Сиди і чекай. Без команди — нічого.

Я вискочив у коридор. За каютними дверима чулися приглушені уривчасті дзвінки сигналу збору. Мені назустріч мчала Майка, на ходу натягуючи куртку. Вона була в туфлях на босу ногу.

— Що сталося? — хрипким зі сну голосом запитала вона ще здалека.

Я махнув рукою і трапом зісковзнув донизу, на пост керування активними засобами. Мене злегка лихоманило, та загалом я був спокійний. У певному розумінні я був навіть гордий: ситуація складалася рідкісна. Настільки рідкісна, що я був певен: з моменту першого старту цього корабля на пост КАЗ ніхто ще не заходив — хіба що працівники космодромів для профілактичного огляду автоматики.

Я завалився в крісло, врубав круговий екран, відключив автоматику ПМГ і відразу ж заблокував кормову установку, щоб у метушні не пальнути в надир[17]. Після цього я взявся за верньєри[18] ручного наведення, і зображення на екрані поповзло через чорне перехрестя перед моїми очима: проповз ікластий айсберг, проповзла туманна маса над болотами, проповз Комов — тепер він стояв, освітлюваний спалахами, спиною до нас і дивився в напрямку гір… Ще трохи вище. Ось вона, ця дивна різка. Чорна, тремтяча, недоладна, цілком неможлива. А поруч — друга, трохи коротша, але росте на очах, витягується, гнеться… Хай йому чорт, як же вони це роблять? І яка ж для цього потрібна потужність, і що це за матеріал такий? От так видовище!.. Тепер це було так, ніби страхітливий тарган ховається за горами і вистромив звідти свої вуса. Я прикинув тілесний кут ураження і встановив перехрестя таким чином, щоб одним ударом уразити обидві цілі. Тепер залишалося тільки штовхнути ногою педаль…

— Пост КАЗ! — гаркнув Вандерхузе.

— Пост КАЗ слухає! — відгукнувся я.

— Готовність!

— Є готовність!

На мою думку, це в нас досить хвацько вийшло. Як у кіно.

— Бачиш обидві цілі? — звичайним голосом запитав Вандерхузе.

— Так. Накриваю обидві одним імпульсом.

— Зверни увагу: сорок градусів на схід — третя ціль.

Я глянув: дійсно, ще один велетенський вус згинався, тріпотів у непевному світлі сполохів. Це мені не сподобалося. Встигну чи ні? Чого вже там, мушу встигнути… Я подумки прорепетирував, як випускаю імпульс, а після цього двома рухами розвертаю гармату на третю ціль. Нічого, встигну.

— Бачу третю ціль, — сказав я.

— Це добре, — сказав Вандерхузе. — Але ти, одначе, не гарячкуй. Стріляти лише за моєю командою.

— Вас зрозумів, — буркнув я.

От дасть він по кораблеві яким-небудь… цим… викривлювачем простору яким-небудь, дочекаєшся тоді від тебе команди. Мною вже помітно трусило. Я стиснув руки, щоб привести себе до ладу. Потім я подивився, як там Комов. Комов був так собі нічогенько. Він знов сидів у попередній позі, повернувшись до велетенського таргана боком. Я відразу заспокоївся, тим більше, що виявив, нарешті, поруч із Комовим крихітну чорну постать. Мені навіть стало незручно.

Чого це я раптом? Які, власне, підстави для паніки? Ну, вистромив вуса… Великі вуса, не заперечую, я б навіть сказав — нечуваних розмірів вуса. Але, кінець кінцем, ніякі це, ймовірно, не вуса, а щось на зразок антен. Може, вони просто за нами спостерігають. Ми за ними, а вони за нами. І навіть, власне, не за нами, напевне, а за своїм вихованцем, за П'єром Олександровичем Семеновим спостерігають — як, мовляв, він тут, чи не кривдять його…

Взагалі, коли подумати, протиметеоритна гармата — страшна річ, не хотілося б її тут застосовувати. Одна річ — зрівняти з грунтом яку-небудь скелю, щоб розчистити посадочний майданчик, або, скажімо, завалити ущелину, коли потрібна прісна водойма, а інша річ — ось так, по живому… Та й узагалі чи застосовувались коли-небудь ПМГ як засіб оборони? Мабуть, що так. По-перше, був випадок, не пам'ятаю де, вантажний автомат утратив керування і почав падати прямісінько на табір, — довелось його спалити. А потім, пригадую, розбирали такий інцидент: на якійсь біологічно активній планеті корабель-розвідник зазнав "спрямованого непереборного впливу біосфери"… Тобто зазнав чи ні — невідомо до сьогодні, але капітан вирішив, що зазнав, і вдарив з носової гармати. Висмалив він навколо себе все, до самісінького обрію, так що потім під час слідства експерти тільки руками розводили. Капітана, пам'ятаю, від польотів усунули надовго… Та, що там казати, страшний засіб ПМГ. Останній засіб.

Щоб відволіктися від таких думок, я зробив заміри відстаней до цілей і розрахував їхню висоту і товщину. Відстані виявились: чотирнадцять, чотирнадцять з половиною і шістнадцять кілометрів. Висота — від п'ятисот до семисот метрів, а товщина в них усіх була приблизно однакова: біля основи близько п'ятдесяти метрів, а на самому кінчикові вуса — менше метра. І всі вони справді були суглобистими, як бамбукові стовбурини чи коткові антени. І ще мені здалося, що я розрізняю на їхній поверхні якийсь рух, спрямований знизу вгору, таку от перистальтику{Перистальтика — ритмічні скорочення стінок стравоходу, шлунка й кишечнику у людей і тварин.}, проте, може, це була тільки гра світла. Я спробував прикинути властивості матеріалу, з якого можуть складатися такі от утворення, — виходила якась маячня. Помацати б їх локатором-пробником, але не можна, звичайно. Невідомо, як вони до цього поставляться. Та й не це головне. Головне — це те, що цивілізація тут, мабуть, технологічна. Високорозвинена цивілізація. Що й слід було довести. Незрозуміло тільки, чого це вони зарилися під землю, чому залишили свою рідну планету під владою порожнечі й тиші.