Марио

А було так. Філомена ще спала, коли я вранці встав, взяв сумку з інструментами, нишком вийшов з дому і подався на Монте Паріолі на вулицю Грамші, де треба було полагодити водонагрівач. Скільки часу забрав той ремонт? Певне, години дві, бо треба було зняти стару трубу та закласти нову. Впоравши роботу, я автобусом повернувся на вулицю деі Коронарі, де у мене домівка й майстерня. Зважте на час: дві години на Монте Паріолі, півгодини туди, півгодини назад, усього три години. Багато це чи мало? Залежно від роботи, скажу я. Все залежить від обставин. Я витратив три години, щоб поміняти свинцеву трубу, а хтось би інший...

Але по порядку. Щойно я зійшов на деі Коронарі і закрокував по тротуару, хтось гукнув мене. Озираюсь, аж то стара Феде, що здає кімнати в будинку навпроти нас. У тієї бідолашної Феде від подагри так порозпухали ноги, що були як у слона. Захекавшись, вона каже мені:

— Ну і дме сірокко сьогодні! Ти додому? То понеси мені трохи кошика.

Я відповів, що охоче, перекинув сумку з інструментами на друге плече і взяв її кошик. Вона дибала поруч, ледь переставляючи свої ножиська, як колоди. А згодом запитує:

— А де Філомена?

— А де ж їй бути? — відповідаю. — Вдома, звичайно.

— А, вдома, — мовить вона, похиливши голову. — Зрозуміло.

Я спитав просто, аби щось казати: — Як це "зрозуміло"?

А вона:

— Зрозуміло... Ех, синку мій бідолашний.

Мені це здалося підозрілим. Через якусь хвилину я знову питаю:

— А чого "бідолашний"?

— Бо жаль мені тебе, — сказала стара відьма, не дивлячись на мене.

— А що таке?

— А те, що не ті тепер часи, що колись... Жінки зовсім інші.

— А чого?

— За моїх часів жінку спокійно можна було лишати вдома... Як чоловік її залишив, так і заставав... А тепер...

— Що "тепер"?

— Тепер не так. Ну, досить... Дай мені кошика. Дякую.

Вся радість того погідного ранку відразу розвіялась. Я потягнув кошик до себе і мовив:

— Не віддам, поки не поясните... До чого тут Філомена?

— Я нічого не знаю, — каже вона, — але береженого і бог береже.

— Та що ж, врешті-решт, зробила Філомена? — скрикнув я.

— Спитай у Адальджізи, — відповіла вона і, висмикнувши свого кошика, спритно подріботіла геть у своєму довгополому плащі.

Я вирішив, що не варто зараз іти в майстерню, і рушив назад — шукати Адальджізу. На щастя, й вона мешкала на вулиці деі Коронарі.

З Адальджізою я був колись заручений, ще до того, як зустрів Філомену. Вона залишилася в дівках, і я підозрював, що це вона щось вигадала про Філомену. Я миттю злетів на п'ятий поверх, і так загрюкав кулаком у двері, що мало не втрапив їй в обличчя, коли вона відчинила двері.

У неї були закасані рукави, а в руках Мітла.

— Джіно, чого тобі? — запитує сухо.

Вона була дівчина миловида, середнього зросту, з трохи завеликою головою і гострим підборіддям, через яке поза очі її прозвали Торохкалом.

Знетямлений, я крикнув їй:

— То це ти, Торохкало, роздзвонюєш скрізь, що Філомена, поки я на роботі, казна-що виробляє?

Розгнівана, вона люто втупилася в мене:

— Твоя Філомена, ти за нею і дивись.

Я схопив її за руку, але відразу ж пустив, бо вона якось напрочуд ніжно глянула на мене.

— Отже, то ти? — наполягав я.

— Ні, не я. За що купила, за те й продаю.

— А в кого купила?

— В Джаніни.

Я мовчки повернувся, щоб іти, але вона перепинила мене і промовляє з викликом:

— І не смій обзивати мене Торохкалом.

— А хіба у тебе не торохкало замість підборіддя? — відповів, я і, вирвавши руку, кинувся сходами вниз.

— Краще мати таке підборіддя, аніж носити роги! — гукнула вона навздогін.

Я почував себе кепсько. Мені здавалося неймовірним, що Філомена зрадила мене. Адже ті три роки, відколи ми побралися, вона завжди була такою ніжною. Але ж бачите, що таке ревнощі? Тепер, після розповідей Феде та Адальджізи, саме це впевнювало мене в її зраді.

Джаніна працювала касиркою у барі неподалік, на тій же вулиці деі Коронарі. То була русява, тендітна дівчина з прямим волоссям та блакитними і наче порцеляновими очима. Спокійна, неквапна, розважлива така.

Я підійшов до каси і тихо запитав:

— Скажи-но, це ти вигадала, ніби коли мене немає вдома, Філомена приймає когось?

Біля каси саме був клієнт. Вона неквапом потикала пальцем по клавішах каси, вибила чек, неголосно промовила: "Дві кави", і вже тоді повернулась до мене:

— Що таке, Джіно?

Я повторив запитання. Вона розрахувалась з клієнтом і каже:

— Схаменися, Джіно... Невже я щось можу сказати погане про Філомену, мою найкращу подругу?

— То Адальджізі це приснилося?

— Ні, — заперечила вона, — їй не приснилося, але і я не вигадала... Я тільки повторила.

— Оце так подруга! — не втримався я.

— Я ще казала, що не вірю цьому... Адальджіза, мабуть, тобі цього не говорила.

— А ти від кого чула?

— Від Вінченціни. Вона вмисне прийшла з пральні, щоб мені розповісти.

Я мовчки повернувся і рушив до пральні. Ще з вулиці я помітив її: вона стояла біля столу, обома руками тиснучи на праску. Вінченціна, — смагляве дівча, дрібне, жваве, з лукавим як у кішечки обличчям. Я знав, що подобаюсь їй, і справді, тільки я поманив її пальцем, вона зразу ж вибігла надвір.

— Джіно, я так рада бачити тебе! — вигукнула вона.

— Відьмо, — напустився я.— То це ти скрізь патякаєш, що коли я в майстерні, Філомена приймає чоловіків?

Вона, певно, не сподівалась такої розмови, бо встромила руки у фартушок і насмішкувато запитує:

— А хіба тобі неприємно?

— Кажи, — наполягаю я, — це ти вигадала таку підлоту?

— Який же ти ревнивий! — здвигнула вона плечима. — А що ж тут такого? Невже жінці не можна потеревенити з дружком?..

— Отже, ти! Ти!

— Слухай, мені просто жаль тебе, — промовляє ця змія. — Чи хочеш, щоб мене обходили витівки твоєї дружини? Я нічого не вигадала... Мені сказала Аньєзе... Навіть знає як звати.

— Як же його звати?

— Хай вона сама скаже!

Тепер я впевнився, що Філомена зраджує мене. Навіть ім'я знають! Я подумав: "Добре, що в моїй сумці нема чогось важкого, а то в нестямі я міг би уколошкати її на смерть". Мені не вкладалося в голові: Філомена, моя дружина, і з кимось іншим...

Я зайшов у тютюновий кіоск, де Аньєзе продавала сигарети сама, бо батька не було і, кинувши гроші на прилавок, сказав:

— Пару "Національних".

Аньєзе, в копицею кучерявого жорсткого волосся на голові, була сімнадцятирічним дівчам. У неї повне, бліде, завжди обсипане рожевою пудрою обличчя, а очі чорні, як ягоди лавровишні.

Її на деі Коронарі знали всі. Як і всі, я знав, що вона пожадлива на гроші і заради них ладна продати свою душу.

Коли вона подавала сигарети, я нахилився і питаю:

— То як його звати?

— Кого? — не зрозуміла вона.

— Приятеля моєї дружини.

Вона злякано глянула на мене. Щось у мені, певно, вжахнуло її.

— Нічого я не знаю, — квапливо відповіла вона.

Я силувався посміхнутися:

— А все-таки скажи. Це ж усім відомо, окрім мене.

Вона пильно дивилася на мене і похитала головою.

Тоді я додав: — Якщо скажеш, матимеш оце.

І я витяг з кишені банкноту в тисячу лір, яку заробив уранці. Вона зніяковіла, наче я говорив їй про кохання. Губи в неї затремтіли. Озирнувшись довкола, вона схопила гроші і тихо проказала:

— Маріо.

— А звідки ти знаєш?

— Від портьєрки.

Отже, все правда. Я, як у тій грі "холодно-тепло", дійшов до свого будинку, отже, скоро доберусь і до квартири.

Я кинувся додому; ми живемо майже поруч, через кілька під'їздів. Я все повторював: "Маріо, Маріо", й усі знайомі мені Маріо поставали перед очима — молочар Маріо, столяр Маріо, продавець фруктів Маріо, Маріо колишній солдат, а тепер безробітний, Маріо, син різника, Маріо, Маріо, Маріо. У Римі тих Маріо з мільйон, а на деі Коронарі — не менше сотні.

Я вбіг у під'їзд нашого будинку — і навпростець до портьєрки. Стара, вусата, як і Феде, вона сиділа біля вогню і перебирала салату у подолок. Я підійшов до неї:

— Скажіть-но, то ви вигадали, що Філомена, коли я на роботі, приймає якогось Маріо?

Вона сердито випалила мені:

— Нічого я не вигадую. Твоя дружина сама мені сказала.

— Філомена?

— Атож. Так і так, мовляв, має прийти один молодик, звати Маріо. Якщо Джіно буде вдома, скажіть йому, щоб не заходив, а не буде, то хай зайде. Тепер він у вас, нагорі.

— Нагорі?

— Авжеж, скоро година, як він там.

Отже, Маріо не тільки справді існував, але навіть зараз сидів у моєму домі майже годину. Я кинувся нагору і, миттю подолавши три поверхи, загрюкав у двері.

Філомена відчинила сама, і я відразу зауважив, що вона, завше така спокійна та впевнена, зараз наче перелякана.

— Он ти спритна яка, — просичав я.— Коли мене нема — приймаєш Маріо.

— Тобто як це? — почала було вона.

— Я все знаю! — крикнув я і хотів був увійти, але вона заступила мені дорогу:

— Стривай! Хіба тобі не все одно? Зайдеш пізніше.

Я, не тямлячись, ляснув її по щоці:

— Ах, так! То мені однаково!

Відштовхнувши її, я пробіг на кухню.

О, прокляті жіночі плітки, о прокляті жінки! То був таки Маріо. Він сидів за столом, збираючись пити каву; але не Маріо — столяр, не Маріо — продавець фруктів, ані Маріо — син різника, жоден з тих Маріо, про котрих я думав на вулиці. То був брат Філомени, Маріо, що два роки відсидів у в'язниці за крадіжку зі зломом. Знаючи, що він незабаром має вийти на волю, я казав дружині:

— У своєму домі я і ноги його не хочу бачити!

Вона ж, бідолашна, любила брата, хоча він і злодюжка, отож хотіла прийняти його саме тоді, коли мене не буде вдома. Побачивши мене таким несамовитим, Маріо підвівся, а я проказав спантеличено:

— Здоров, Маріо!

— Я піду, — мовить він квапливо, — не бійся... Я піду...

У коридорі чулося схлипування Філомени, і мені стало соромно за свій вчинок. Я зніяковіло проказав:

— Та ні, лишайся вже... Поснідаємо. Правда ж, Філомено, — додав я, повернувшись до неї, що стояла на порозі і втирала сльози, — нехай Маріо лишається на сніданок.

Одне слово, я викрутився, як міг, потім пішов у спальню, гукнув Філомену, поцілував її, і ми помирились.

Проте залишався призвідець цих пліток. Я вагався, не знаючи що робити, а тоді мовив до Маріо:

— Ходімо, Маріо... Сходимо в майстерню, може, господар знайде тобі якусь роботу.

Вів рушив за мною, і вже на сходах я сказав:

— Ніхто тебе тут не знає... Всі ці роки ти працював у Мілані. Зрозумів?

— Зрозумів!

Ми зійшли вниз і біля дверей портьєрки я взяв його під руку і познайомив із старою:

— Це Маріо, мій свояк. Приїхав із Мілана, тепер житиме в нас.

— Дуже приємно, дуже приємно.

"А найприємніше мені", — подумав я, виходячи на вулицю. — Через оті плітки я викинув тисячу лір, та ще й маю злодюжку вдома.