Мартін Іден - Сторінка 44

— Ти називав це чорною роботою і написав їх чимало. Хіба вони не псували тобі стиль?

— Ні, то зовсім інша річ. Газетні оповідання я міг писати стомлений, після цілого дня роботи над стилем. А репортер у цій чорній роботі з ранку до вечора, і так усе життя. І життя — то не життя, а якийсь вихор; то тільки дана мить, без минулого й майбутнього, без ніякої думки про стиль, крім репортерського стилю, а це ж зовсім не література. Стати репортером тепер, коли мій стиль саме набирає форми, кристалізується. —це було б літературним самогубством. Для мене й так кожне газетне оповідання, кожне слово в ньому було насильством над самим собою, над своєю гідністю, над моєю пошаною до краси. Я робив це з огидою і почував себе злочинцем. І потай навіть був радий, коли в мене перестали купувати ці оповідання, дарма що довелося заставляти речі. Зате скільки радості дали мені мої "Любовні сонети"! Радість творчості — найвища на землі! Вона винагороджує за все.

Мартін не знав, що радість творчості не будила ніякого почуття у Рут. Вона вживала ці слова, від неї він уперше їх і почув, вона читала про радість творчості, слухала про неї лекції в університеті, здобуваючи собі звання бакалавра мистецтв; але в ній самій не було нічого оригінального, нічого творчого, і вся її освіченість зводилась до переспіву чужих пісень.

— А може, той редактор, що виправив твої "Пісні моря", і мав слушність? — спитала Рут. — Не забувай, що кожен редактор повинен мати певну кваліфікацію, щоб бути редактором.

— Це в тобі та сама пошана до загальновизнаного, — заперечив Мартін і спалахнув, згадавши про своїх ворогів — редакторів. — Те, що існує, не тільки правильне, але й найкраще з усього можливого. Існування чогось — це вже достатній доказ, що воно й повинно існувати, а до того ж пересічні люди сліпо вірять, що воно повинно існувати не тільки за даних обставин, а й за всяких інших. Звісно, їхня віра в таку нісенітницю тільки через неуцтво, через той самовбивчий розумовий процес, що його описав Вейнінгер. Такі бездумні створіння гадають, що здатні мислити, керувати життям тих небагатьох, котрі насправді мислять.

Він спинився, раптом усвідомивши, що його слова не доходять до свідомості Рут.

— Я не знаю, хто такий Вейнінгер, — зауважила вона, — і ти так жахливо все узагальнюєш, що я перестаю тебе розуміти. Я тільки кажу, що коли редактор...

— А я тобі відповім, що всі редактори". принаймні дев'яносто дев'ять відсотків, — це просто невдахи. — передній" її Мартін. — Вони провалились як письменники. Не думай, що радість творчості їх менше вабить, аніж сидіти за редакційним столом і по-рабському залежати від успіху журналу. Вони пробували писати, але зазнали невдачі. Отож і маємо тут клятий парадокс. Усі шляхи до літературного успіху охороняють сторожові пси — літературні невдахи. Більшість редакторів, їхніх заступників, помічників, та видавців силкувалися стати письменниками і провалились. І ці найбездарніші істоти вирішують, що варто друкувати, а що ні. Саме ті, кому бракує оригінальності й іскри божої, є судді оригінальності та генія. А за ними йдуть рецензенти й критики, такі самі невдахи. Не кажи мені, що вони ніколи не мріяли й не намагалися стати поетами чи прозаїками, — намагались і не змогли. Від рецензій мене нудить, як від риб'ячого жиру. А втім, ти знаєш, як я ставлюся до рецензентів і так званих критиків. Бувають, звісно, великі критики, але так рідко, як і комети. Коли мені не пощастить стати письменником, я так само стану редактором. Це принаймні вже певний шматок хліба, та ще з маслом і медом!

Проте Рут швидким розумом завважила суперечність у словах Мартіна, і це ще більше переконало її в неслушності його поглядів.

— Ну гаразд, Мартіне, якщо всі двері зачинено, як ти це остаточно довів, то звідки ж тоді взялися великі письменники?

— Вони доконали неможливого, — відповів Іден. — Вони написали такі блискучі огнеметні твори, що спалили на попіл усіх своїх ворогів. Успіх їхній — це чудо, що випадає на долю одного з тисячі. Вони мов загартовані в боях велетні, які не дали побороти себе. І я теж повинен це зробити: доконати неможливого.

— А якщо тобі не пощастить? Ти ж маєш думати й про мене, Мартіне.

— Якщо не пощастить? — Він хвилину дивився на Рут, наче вона сказала щось неймовірне, але раптом очі його заблищали. — Якщо не пощастить, я стану редактором, а ти редакторовою дружиною.

Вона нахмурила брови так мило, так чарівно, що він обняв її і поцілунками розігнав хмарки.

— Ну годі вже, годі, — повторювала Рут, зусиллям волі звільняючись від чар його мужньої сили. — Я говорила з татом і мамою. Ще ніколи я з ними так не змагалася. Змусила їх вислухати себе. Була непоштива до них. Вони до тебе неприхильні, ти сам це знаєш, але я так довго переконувала їх у глибині свого кохання, що батько нарешті погодився прийняти тебе до своєї контори. Навіть сам запропонував одразу ж платити тобі достатню суму, щоб ми могли побратися і купити собі десь невеличкий котедж. Це дуже мило з його боку, правда ж?

Тупий відчай стиснув серце Мартінові. Він машинально поліз у кишеню по тютюн, якого вже не носив при собі, і пробурмотів щось невиразне. Тим часом Рут провадила далі:

— Одверто кажучи, — тільки ти не ображайся, — батькові дуже не подобаються твої радикальні погляди, і, крім того, він вважає тебе ледарем. А я ж певна, що ти не ледар. Я знаю, як ти тяжко працюєш.

"Ні, цього навіть і вона не знає", — подумав Мартін.

— До речі, — озвався він, — а що ти сама скажеш про мої погляди? Тобі вони теж здаються такі радикальні?

Він дивився їй просто в очі і ждав відповіді.

— Мені вони здаються... ну... сумнівними, — відповіла нарешті дівчина.

Цим було сказано все. Мартін відчув, що життя стає таким сірим, що навіть забув за пропоновану роботу. А Рут, зважившись відверто сказати йому про це, погодилась терпеливо чекати відповіді до наступної нагоди.

Довго чекати їй не довелося. У Мартіна до неї теж було запитання: йому хотілося з'ясувати наскільки міцна її віра в нього. І через тиждень кожен з них дізнався про те, що його цікавило. Мартін прискорив цю розмову, прочитавши Рут свою "Ганьбу сонця".

— Ну, чому ти не хочеш стати репортером? — вигукнула вона, коли він скінчив. — Ти так любиш писати, що, я певна, добився б успіху. А згодом міг би зробитись відомим журналістом. Деякі спеціальні кореспонденти заробляють багато грошей, а поле їхньої діяльності — весь світ. Їх посилають скрізь — у серце Африки, от як Стенлі [17], брати інтерв'ю у папи, досліджувати невідомі куточки Тібету.

— Отже, тобі не подобається моя стаття? — спитав Мартін. — Ти гадаєш, що в найкращому разі я міг би стати тільки журналістом, але ніяк не письменником?

— Ні, ні, мені стаття дуже подобається. Вона чудова. Тільки, боюся, занадто важка для звичайних читачів, принаймні для мене. Вона звучить прекрасно, але я її не розумію. Занадто багато спеціальної термінології. Бачиш, милий, ти занадто любиш крайності, і те, що ясно тобі, може бути зовсім не ясне іншим.

— Так, у статті багато філософських термінів, — тільки й міг він відказати.

Мартін ще був схвильований читанням статті, де він висловив найзріліші свої думки, і присуд Рут приголомшив його.

— Може, це й невдало написано, — мовив він. — Але невже тебе нічого тут не вразило, в самій ідеї?

Дівчина похитала головою.

— Ні, це так не схоже на все, що я досі читала. Я читала Метерлінка і розуміла його.

— Його містицизм — ти це розуміла? — здивувався Мартін.

— Так. А от твого нападу на нього не розумію. Звісна річ, коли говорити про оригінальність...

Він спинив її нетерплячим рухом, але нічого не сказав. І лиш перегодом почув раптом, що вона щось говорить.

— Кінець кінцем, твоя творчість — тільки забавка для тебе, — сказала Рут. — Але чи не годі вже бавитись? Пора серйозно подумати про життя, про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.

— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — запитав він.

— Так. Батько пропонує...

— Знаю, знаю, — перебив він, — але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?

Рут мовчки потиснула йому руку, а очі їй зайшли слізьми.

— У твоє писання, любий, — визнала вона майже пошепки.

— Ти прочитала чимало моїх творів, — різко провадив він далі. — Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїх інших творів?

— Але інші свої твори продають, а ти... ні.

— Це не відповідь на моє запитання. Ти не віриш, що література — моє покликання?

— Ну, гаразд, я відповім, — через силу промовила Рут. — Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.

— Так, ти бакалавр мистецтв, — замислено сказав Мартін, — повинна розумітися... Але це ще не все, — почав він після важкої для обох мовчанки. — Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен, що доб'юся успіху. Подолаю всі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я маю сказати в поезіях, оповіданнях чи статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Я не прошу тебе вірити в мене чи в моє писання. Я прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання. Я прохав тебе почекати два роки. Один рік уже минає, але я відчуваю всією душею, що ще до кінця другого доб'юся успіху. Пам'ятаєш, ти якось сказала, що перше ніж писати, треба вчитися. І я вчився. Я довбав науку, натоптував себе знаннями, звідки тільки міг. Я знав, що ти чекаєш на мене, і ніде не відступав. Чи ти повіриш — я забув навіть, що таке спокійний сон. Мені здається, що мільйони років минули з тієї пори, як я достатньо спав і прокидався тоді, коли висипався. Тепер мене завжди будить будильник. Коли б я не ліг, — рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Це останнє, що я свідомо роблю перед сном: накручую годинника і гашу лампу. Коли мене клонить на сон, я заміняю важку книжку на легшу. А коли й над тією починаю куняти, б'ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Якось я читав оповідання про людину, що боялася спати, — пам'ятаєш, у Кіплінга. Ця людина прилаштувала коло себе шпору, і коли сон змагав її, залізні зубці впивались їй у голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюся на годинник і вирішую, що до півночі, чи до першої, другої, чи третьої години шпору не можна відкидати.