Матрьонин двір - Сторінка 4
- Олександр Солженіцин -Похоронної теж не було. Односельці, що були з ним разом, говорили, що він чи то в полон попав, чи загинув, а тільки тіла його не знайшли. За вісім повоєнних років вирішила й Матрьона сама, що він не живе. І добре, що думала так. Хоч і був би тепер він живий — так одружений денебудь у Бразілії чи в Австралії. І село Тальново, і мова російська зникали б з пам'яті його...
Раз, прийшовши зі школи, я застав у нашій хаті гостя. Високий чорний стариган, знявши на коліна шапку, сидів на стільці, який Матрьона виставила йому на середину кімнати, до печі-"голляндки". Все обличчя його облягало густе чорне волосся, майже не торкнуте сивиною: з чорною широкою бородою зливалися вуса густі, чорні, так що рот ледви видно булог, і суцільні баки чорні, ледве відкриваючи вуха, підносилися до чорних пател, що звисали з тім'я; і ще широкі чорні брови мостами були кинені одне одному назустріч. І тільки чоло переходило лисою банею в лису простору маківку. У всьому вигляді старигана примітилися мені багатознайство й гідність. Він сидів рівно, склавши руки на ціпкові, ціпок же прямовисно вперши в підлогу, — сидів у позі терплячого чекання і, видно, мало розмовляв з Матрьоною, що вовтузилася за перегородкою.
Коли я прийшов, він плавно повернув до мене величаву голову і назвав мене несподівано:
— Батюшка!.. Бачу вас погано. Син мій учиться у вас. Григорьєв Антошка ...
Далі міг би він і не говорити... При всьому моєму бажанні допомогти цьогу шановному старому, наперед я знав і відкидав усе те непотрібне, що скаже мені старий зараз. Григорьєв Ан— тоїика був круглий рожевий хлопчина з 8-ї кляси "Г", що виглядав ніби після млинців. До школи він приходив ніби відпочивати, за лавою сидів і усміхався ліниво. Уже тим більше він не готував завдань дома. Але, головне, борючись за той високий відсоток успішности, яким пишалися школи нашого району, нашої области й сусідніх областей, — з року на рік його переводили, і він ясно засвоїв, що, хай і як учителі нахваляються, однаково на кінець року переведуть, і нема потреби для цього вчитися. Він просто сміявся з нас. Він сидів у 8-й кля— сі, одначе не опанував дробів і не розрізняв, які бувають трикутники. З перших чвертей він був у міцних кліщах моїх двійок — і те саме чекало його в третій чверті.
Але цьому півсліпому старому, що мав би бути Антошці не батьком, а дідом і прийшов до мене з принизливим поклоном, — як було сказати тепер, що рік за роком школа його обдурювала, далі ж обдурювати я не можу, інакше розвалю всю клясу, і перетворюся на торохтілку, і наплювати мусітиму на всю свою працю і звання своє?
І тепер я терпляче пояснював йому, щоі в сина занехаяно дуже, і він у школі й дома бреше, треба щоденник перевіряти в нього частіше і кріпко братися з двох боків.
— Та вже куди крігапе, батюшка, — запевнив мене гість. — Б'ю його тепер кожної неділі. А рука важка в мене.
У розмові я пригадав, що уже якось і Матрьона замовляла слово за Антошу Григорьєва, але я не спитав, який він їй родич, і теж тоді відмовив. Матрьона й тепер стояла у дверях кухоньки німою прохачкою. І коли Фаддєй Миронович пішов від мене з тим, що буде заходити — узнавати, я запитав:
— Не втямлю, Матрьоно Василівно, ким він вам, цей Ан— тошка доводиться?
— Дівера мого син, — відповіла Матрьона сухувато і пішла доїти козу.
Прикинувши, я зрозумів, що чорний настирливий цей стариган — рідний брат чоловіка її, загиблого без вісти.
І довгий вечір минув — Матрьона не зачіпала більше цієї розмови. Лише пізно ввечорі, коли я думати забув про старигана і працював у тиші хати під шерех тарганів і цокання дзиґарів, — Матрьона раптом з темного свого кута сказала:
— Я, Гнатовичу, колись за нього ледве заміж не вийшла.
Я ж і про Матрьону саму забув, що вона тут, не чув її, —
але схвильовано вона це сказала з пітьми, ніби й тепер ще той старий домагався її.
Видно, весь вечір Матрьона тільки про це й думала.
Вона підвелася з убогого ганчірняного ліжка і повільно виходила до мене, ніби йдучи за своїми словами. Я відхилився — і вперше зовсім по-новому побачив Матрьону.
Горішнього світла не було в нашій великій кімнаті, як лісом, заставленій фікусами. Від настільної ж лямпи світло падало навколо тільки на мої зошити, а по всій кімнаті очам, відірваним від світла, здавався півморок рожеватий. І з нього виступила Матрьона. І щоки її приверзлися мені не жовтими, як завжди, а теж рожеватими.
— Він до мене перший женихався . .. раніше від Єфіма... Він був брат — старший... Мені було дев'ятнадцять, Фаддєю — двадцять три... У цьому самому домі вони тоді жили. їхній дім був. їх батько будував.
Я мимоволі оглянувся. Ця стара сіра зігнила хата раптом крізь блякло-зелену шкіру тапетів, під якими бігали миші, вклонилася мені молодими, ще тоді не потемнілими, струганими пластинами і веселим смолистим запахом.
— І ви його .. ? Ну й що ж .. ?
— Того літа. .. ходили ми з ним до гаю сидіти, — прошепотіла вона. — Тут гай був, де тепер кінський двір, вирубали його... Ледь не вийшла, Гнатовичу. Війна німецька почалася. Взяли Фаддєя на війну.
Вона кинула це — і спалахнув передо мною блакитний, білий і жовтий липень чотирнадцятого року: ще мирне небо, хмарки пливуть і народ, що пріє з спілим врожаєм. Я уявляв їх поруч: смоляного велетня з косою на плечі; її, рум'яну, що охопила сніп. І — пісню, пісню під небом, яких тепер, при механізмах не заспіваєш.
— Пішов він на війну — пропав... Три роки причаїлась я, чекала. І ні вісточки, і ні кісточки...
Завинене старечою злинялою хусточкою обличчя дивилося на мене у непрямих м'яких відсвітах лямпи кругле обличчя Матрьони — ніби звільнене від зморщок, від буденного недбайливого строю — злякане, дівоче, перед страшним вибором.
Так. Так... Розумію ... Осипалося листя, падав сніг — і потім танув. Знову орали, знову сіяли, знову жали. І знову осипалося листя, і знову падав сніг. І одна революція. І друга революція. І весь світ перевернувся.
— Мати в них померла — і освідчився мені Єфім. Мовляв, у нашу хату ти йти хотіла, в нашу й іди. Був Єфім молодший від мене на рік. Кажуть у нас: розумна виходить після Покрови, а дурна — після Петра. Рук їм бракувало. Пішла я... На Петра повінчалися, а під Миколу зимового — повернувся... Фаддєй... з угорського полону.
Матрьона заплющила очі.
Я мовчав.
— Став на порозі. Я як закричу! В ноги йому кинулася б!..
Не можна ... Ну, каже, якби то не брат мій рідний — я порубав би вас обох!
Я здригнувся. Від її надриву чи страху я яскраво уявив, як він стоїть там, чорний, у темних дверях і сокирою замахнувся на Матрьону.
Але вона заспокоїлася, обіперлася на спинку стільця перед собою і співуче оповідала:
— Ой-ой-ой, бідна моя голівонька! Скільки наречених було в селі — не одружився. Сказав: буду йменнячко' твоє шукати, другу Матрьону. І привів таки собі з Липовки Матрьону, вивели хату окрему, де й тепер живуть, ти кожного дня повз них у школу ходиш.
Ах, он воно що! Тепер я зрозумів, що бачив тут другу Матрьону не раз. Не любив я її: завжди вона приходила до моєї Матрьони нарікати, що чоловік її б'є, і скупий чоловік, жили з неї витягає, і плакала тут, і голос же в неї був завжди сльозливий.
Але виходило, що не було за чим моїй Матрьоні шкодувати — так бив Фаддєй свою Матрьону все життя й по цей день і так затиснув весь дім.
— Мене сам жодного разу не бив, оповідала вона про Єфіма. — По вулиці на дядьків з кулаками бігав, а мене — ні разочку... Тобто бив таки раз — яз зовицею полаялася, він ложку мені об чоло розбив. Скочила я з-за столу: " Залитися б вам, подавитися, трутні!" І в ліс пішла. Більше не чіпав.
Здається і Фаддєю не було за чим шкодувати: народила йому друга Матрьона теж шестеро дітей (серед них і Антошка мій, наймолодший, вишкребок) — і вижили всі, а в Матрьони з Єфі— мом діти не трималися: до трьох місяців не доживали й не хворіючи ні на що, помирало кожне.
— Одна дочка, Олена, тільки народилася, обмили її живу — тут вона й померла. Так мертву вже мити не довелося... Як весілля моє було на Петра, так і шосту дитину, Олександра, на Петра поховала.
І вирішило все село, що Матрьона — порч єна.
— Порція в мені! — переконано стверджувала й тепер Матрьона. — Возили мене до черниці однієї колишньої лікуватися, вона мене на кашель наводила — чекала, що порція з мене жабою вискочить. Ну, не вискочила...
І йшли роки, як пливла вода... У сорок першому не взяли на війну Фаддея через сліпоту, зате Єфіма взяли. І як старший брат у першу війну, так молодший без вісти зник у другу. Але цей зовсім не вернувся. Гнила й старіла колись гомінка, а те1— пер пустельна хата — і старіла в ній безпритульна Матрьона.
І попросила вона в тієї другої затурканої Матрьони — лона її часточку (чи кровинку Фаддєя?) — молодшу їх дівчинку Кіру.
Десять років вона виховувала її тут, як рідну, замість своїх, померлих. І невдовзі передо мною видала її за молодого машиніста в Черусті. Тільки звідти їй тепер і допомога капала: іноді цукорку, коли порося заколють — сальця.
Терплячи від хвороб і чекаючи недалекої смерти, тоді ж повідала Матрьона свою волю: окремий зруб горниці, розташований під спільним зв'язком з хатою, по смерті її віддати в спадщину Кірі. Про саму хату вона нічого не сказала. Ще три сестри її кидали оком на цю хату.
Так у той вечір відкрилася мені Матрьона з усім. І, як це буває, зв'язок і зміст її життя, ледве ставши мені видимими, — тими ж днями зрушилися. З Черустів приїхала Кіра, затурбувався старий Фаддєй: у Черустях, щоб одержати й утримати ділянку землі, треба було молодятам поставити якунебудь будівлю. Вистачало для цього Матрьониної горниці. А іншого й не було чого поставити, не було звідки лісу взяти. І не так сама Кіра, і неї так чоловік її, як за них старий Фаддєй запалився вхопити цю ділянку в Черустях.
І от він унадився до нас, прийшов раз, ще раз, настирливо говорив з Матрьоною і вимагав, щоб вона віддала горницю тепер таки, при житті. За цих відвідин він не, здався мені тим стариком, опертим на ціпок, який от-от розпадеться від стусана чи грубого слова. Хоч і пригорблений хворими крижами, але все ще поставний, що понад шістдесят років зберіг соковиту, молоду чорнявість у волоссі, він натискав з запалом.
Не спала Матрьона дві ночі.