Маятник Фуко
- Умберто Еко -Умберто ЕКО
МАЯТНИК ФУКО
Роман
Лише для вас, діти вченості та мудрості, нами цей твір написаний. Вчитуйтесь уважно в цю книгу, зосередьтесь на тому смислі, який ми розпорошили і розсіяли у багатьох місцях; те, що ми приховали в одному місці, показане в іншому, щоб його могла осягнути мудрість ваша.
Heinrich Cornelius Agrippa von Nettesheim,
De occulta philosophic 3, 65
Забобони приносять нещастя.
Raymond Smullyan. 5000 B.C., 1.3.8
1. КЕТЕРІ
І ось в бутті світло Ейн-Соф тягнеться подібно (5) до прямої лінії всередині порожнечі, як сказано вище. [Водночас воно] не тягнеться, а поширюється (6) миттєво донизу, хоч поширювалося дуже повільно. Я хочу сказати, що спочатку промінь світла став поширюватися, і там негайно (7) на початку свого поширення в таємниці промінь поширюється і тягнеться і стає подібним (8) до певного кола, описаного окружністю зі всіх боків.
Кабала
1
Саме тоді я побачив Маятник.
Куля на довгій линві, що звисала зі склепіння хорів, з ізохронною величністю викреслювала свої широкі коливання.
Я знав, — та й будь-хто міг би це відчути у чарі цього погідного дихання, — що її період регулюється відношенням між квадратним коренем довжини каната і отим числом к, яке, з Божого повеління, незбагненним для земного розуму чином доконечно пов'язує окружність будь-якого кола з його діаметром, — того й час такого блукання кулі від одного полюса до іншого є результатом таємної змови між найбільш нечасовими з вимірів: одиничністю точки підвісу, двоїстістю абстрактної довжини, троїстою природою π, квадратною таїною кореня, досконалістю кола.
А ще я знав, що постійність її руху гарантується магнітним приладом, розміщеним на вертикалі, що падає від точки підвісу до основи, і надсилає свій поклик циліндрові, схованому в серці кулі, штучно протидіючи опорові матерії, що, однак, не суперечить законові Маятника, а навпаки, дозволяє йому виявлятись, адже у порожнечі будь-яка матеріальна точка, що має вагу, підвішена до нерозтяжної та невагомої линви, байдужої до опору повітря та тертя з точкою прикріплення, могла б рівномірно коливатися цілу вічність.
* * *
Мідна куля, об яку вдарялись, проникаючи крізь вітражі, останні промені сонця, мінилася блідими, переливчастими відблисками. Якби вона, як колись давно, черкала своїм вістрям об вологий пісок, насипаний на підлозі хорів, то з кожним своїм коливанням рисувала б легку борозну, і ця борозна, щомиті безконечно мізерним чином змінюючи напрямок, все більше б розширювалася, творячи заглибини і насипи, в яких угадувалась би певна променева симетрія — щось на кшталт кістяка мандали, невидимого контуру п'ятикутного талісмана, зірки, містичної рози. Ні, радше це був би закарбований на просторах пустелі літопис слідів, залишених безконечними блуканнями караванів, історія повільних, тисячолітніх міграцій. Можливо, саме так мандрували атланти, покинувши континент Му заради впертих, невситимих блукань, від Тасманії до Ґренландії, від Козерога до Рака, від острова Принца Едварда до островів Шпіцберген. Протягом досить стислого періоду часу вістря знов і знов розповідало про те, що вони робили від одного льодовикового періоду до іншого і що, можливо, роблять далі, вже як посланці Володарів. І не виключено, що десь на півдорозі між Самоа та Новою Землею у своєму найнижчому положенні вістря торкалося Аґарттхи, Центру Світу. І я відчував, що якийсь єдиний план пов'язував гіперборейський Авалон з південною пустелею, що прихистила загадку Аєрс Рок.
* * *
У цю мить, 23 червня, о четвертій пополудні, на одному кінці площини коливань Маятник знижував швидкість, щоб безвільно впасти назад до центра, і, набувши по дорозі попередньої швидкості, відважно увігнатись в окультний паралелограм сил, що накреслював його долю.
* * *
Якби, не зважаючи на плин часу, я продовжував вдивлятися довший час у цю пташину голову, у цей наконечник списа, у цей перевернутий гребінь шолома, що описує діагоналі в порожнечі, торкаючись протилежних точок свого астигматичного кола, я став би жертвою казкової ілюзії, адже Маятник примусив би мене повірити, що площина коливання здійснила повний оберт, повернувшися через тридцять дві години до вихідної точки, описавши сплющений еліпс, — еліпс, який обертається навколо свого власного центра з рівномірною кутовою швидкістю, пропорційною синусові ширини. Яким чином він обертався б, якби точка підвісу містилась на вершку бані Соломонового Храму? Можливо, Лицарі там пробували теж. Можливо, що розв'язок, остаточне значення не змінилося б. Можливо, церква абатства Сен-Мартен-де-Шан й була справжнім Храмом. У кожному разі, це відчуття було б досконалим лише на полюсі, в єдиному місці, де точка підвісу опинилася б на продовженні осі земного обертання і де Маятник зміг би виконати свій видимий цикл за добу.
Але через це відхилення від Закону — ним, зрештою, передбачене — через це порушення золотої міри чудо не стало менш дивовижним. Я знав, що Земля обертається, і з нею я, а зі мною — Сен-Мартен-де-Шан, і весь Париж, і всі разом ми обертаємось під Маятником, який насправді ніколи не змінював напрямку своєї площини, адже там, звідки він звисає, вздовж безконечної прямої, що є ідеальним продовженням линви, у високості, що змагає до найвіддаленіших галактик, розташована, застигнувши у вічності, Нерухома Точка.
Земля оберталась, але те місце, де заякорилась линва, було єдиною нерухомою точкою в Усесвіті.
Отож я спрямовував свій погляд не так до Землі, як догори, де відбувалася містерія абсолютної нерухомості. Маятник розповідав мені, що поки усе перебувало в русі — земна куля, Сонячна система, туманності, чорні діри і всі діти великого космічного випромінювання, від перших еонів до найв'язкішої матерії, — у нерухомості залишалась одна-однісінька точка, вісь, стрижень, ідеальний гак, навколо якого обертався Всесвіт. Тепер і я прилучився до цього небувалого переживання. І дарма що я теж рухався зі всім навколо, я міг бачити Його, Непорушного, Твердиню, Запоруку, найсвітлянішу мряку, безтілесну, безобрисну, безформну, невагому, невимірну і неописанну, яка не бачить, не чує, не може бути осягнена чуттями, не існує ніде і ніколи, не є ні душею, ні розумом, ні уявою, ні думкою, ні числом, ні порядком, ні мірою, ні субстанцією, ні вічністю, не є темрявою, ані світлом, не є помилкою, ані істиною.
* * *
Із заціпеніння мене вивів діалог, конкретний і байдужий, між хлопцем в окулярах та дівчиною, яка, на жаль, їх не мала.
— Це маятник Фуко, — говорив він. — Перший дослід проведено 1851 року в пивниці, тоді в Обсерваторії, а потім під банею Пантеону за допомогою каната завдовжки шістдесят сім метрів та кулі завважки у двадцять вісім кіло. І врешті з 1855 року він у зменшеній формі пробуває тут і звисає з отого отвору посередині хрестовини.
— І що він робить, висить, та й годі?
— Він показує обертання Землі. Оскільки точка підвісу залишається нерухомою...
— А чому вона залишається нерухомою?
— Тому що точка... як це сказати... центральна точка, дивись уважно, оця точка, розміщена якраз посередині точок, які ти бачиш; гаразд, скажемо так: це геометрична точка — вона не видима, не має вимірів, а те, що не має вимірів, не може посуватися ні праворуч, ані ліворуч, ні уверх, ані вниз. Отож вона не обертається. Розумієш? Якщо точка не має вимірів, вона не може крутитися навіть навколо себе самої. Вона не має навіть себе самої...
— Навіть якщо Земля крутиться?
— Земля крутиться, а точка не крутиться. Подобається тобі чи ні, але це так. Зрозуміло?
— Це Його справа, а не моя.
* * *
Недотепа. У неї над головою — єдине незмінне місце у космосі, єдина віддушина від прокляття panta rei, а вона гадає, що це Його справа, а не її. І справді, одразу після того обоє відійшли — він, вихований на якомусь підручникові, який притупив у ньому здатність до зачудування, й вона, інертна, нездатна до трепету перед безконечністю, відійшли, так і не закарбувавши у пам'яті цієї страхітливої миті зустрічі — першої й останньої їхньої зустрічі — з Єдиним, з Ейн-Соф, з Невимовним. І як тут не впасти на коліна перед вівтарем достеменності?
* * *
Я вдивлявся у нього зі святобливим страхом. У цю мить я був переконаний, що Якопо Бельбо мав рацію. Коли він говорив мені про Маятник, я сприймав його хвилювання як певного роду естетичне марення, безформну ракову пухлину, яка повільно набирала форми у його душі, крок за кроком перетворюючи, про що він й сам не здогадувався, його гру на реальність. Але якщо він мав рацію щодо Маятника, тоді не виключено, що істинним було і все інше — План, Усесвітня Змова, і я добре вчинив, що прийшов сюди напередодні літнього сонцестояння. Якопо Бельбо не божевільний, він просто у Грі, завдяки Грі, натрапив на істину.
Річ у тім, що переживання Надприродного не може тривати довго, не збурюючи розуму.
Тоді я спробував відвернути свій погляд, спрямувавши його слідом за кривою, яка цілилася від капітелей розміщених напівколом колон, уздовж нервюр склепіння до ключа, повторюючи таємницю стрілкуватого склепіння, що має у своїй основі відсутність, найвище статичне лицемірство, яке дає колонам певність, що саме вони підтримують ребра, а ребрам, відбитим ключем, — що вони кріплять до землі колони, тоді як склепіння є всім і нічим, наслідком і причиною водночас. Але я збагнув, що не зважати на Маятник, звислий зі склепіння, щоб захоплюватись склепінням, означає те саме, що утримуватися від пиття джерельної води, щоб упиватися джерелом.
Хори Сен-Мартен-де-Шан існували лише тому, що міг існувати, завдяки Законові, Маятник, а він існував тому, що існували вони. Не можна втекти від безконечності, сказав я собі, ховаючись в іншу безконечність, не можна втекти від об'явлення ідентичного, обманюючись, що можна знайти відмінне.
* * *
Усе ще не в змозі відірвати очі від ключа склепіння, я подався назад, крок за кроком — адже за ті кілька хвилин, що минули, відколи я увійшов, я вивчив шлях напам'ять, і великі металеві черепахи, що тяглися вервечкою по боках, були досить показними, щоб повідомити краєчкові ока про свою присутність. Я відступив уздовж нефа в напрямку до дверей виходу, і знову наді мною нависли ці погрозливі доісторичні птахи з проїдженого полотна та металевих дротів, ці підступні комахи, що їх якась таємна сила підвісила до стелі нефа.