Меч приречення - Сторінка 29

— Дуже схожий на тебе, правда?

— Це мій кузен, — випалив половинчик і вищирив зуби. — Дуже близька родина. Дуду Бібервельт зі Споришевої Луки, світла голова у всьому, що стосується інтересів. Я саме вирішив…

— Що, Деїнті?

— Я вирішив настановити його моїм уповноваженим у Новіграді. Що ти на це, кузене?

— Ох, дякую, кузене, — широко усміхнулася близька родина, гордість клану Бібервельтів і світла голова до інтересів. Шапель теж посміхнувся.

— Здійснилася мрія? — тихо спитав Геральт. — Про життя в місті? І що вам подобається в цьому місті, Дуду… і тобі, Шапелю?

— Пожив би ти на вересовищах, — так само тихо відповів Шапель, — погриз би корінці, змок і змерз, то й знав би. Нам теж дещо належить від життя. Ми не гірші від вас.

— Ні, — кивнув головою Геральт. — Не гірші. А буває, що й кращі. А що зі справжнім Шапелем?

— Шляк трафив, — шепнув Шапель Другий. — Вже зо два місяці тому. Апоплексичний удар. Хай йому земля буде пухом, а Вічний Вогонь нехай світить. Я саме був поблизу… Ніхто не помітив… Геральте? Ти ж не…

— Чого ніхто не помітив? — спитав відьми́н з нерухомим обличчям.

— Дякую, — прошепотів Шапель.

— Вас тут більше?

— Хіба це істотно?

— Ні, — згодився відьми́н. — Неістотно.

З-за возів та яток вибігла і притрюхала постать у два лікті зростом, у зеленій шапці та кожушку з лататих кроликів.

— Пане Бібервельте, — видихнув гном і затнувся, водячи очима від одного половинчика до іншого.

— Я так гадаю, малий, — сказав Деїнті, — що в тебе справи до мого кузена, Дуду Бібервельта. Кажи. Кажи. Ось він.

— Щавлик сповіщає, що все пішло, — сказав гном і широко посміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири коруни штука.

— Здається, я знаю, про що мова, — промовив Деїнті. — Шкода, Вівальді тут немає, той миттю полічив би зиск.

— Дозволь, кузене, — озвався Теліко Лунгревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для усього Новіграда член численної родини Бібервельтів. — Дозволь, я полічу. Я маю безпомильну пам'ять на цифри. На інші речі теж.

— Прошу, — вклонився Деїнті. — Прошу, кузене.

— Витрати, — наморщив лоба доплер, — були незначними. Вісімнадцять за олію, вісім п'ятдесят за жир, гмм… Все разом, зі шнурком включно, сорок п'ять корун. Виторг: шістсот по чотири коруни, себто дві тисячі чотириста. Жодних комісійних, бо без посередників…

— Прошу не забувати про податок, — нагадав Шапель Другий. — Прошу не забувати, що перед вами стоїть представник міської та церковної влади, який серйозно і сумлінно трактує свої обов'язки.

— Від податку звільнено, — заявив Дуду Бібервельт. — Це продаж зі святою метою.

— Га?

— Змішані у відповідних пропорціях жир, віск, олію, зафарбовану краплею червецю, — пояснив доплер, — достатньо було налити до глиняних мисок і занурити в кожну відрізок шнура. Запалений шнур дає гарне червоне полум'я, що довго горить і не дуже смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампад на вівтарі Вічного Вогню. Вже не потребують.

— Холера, — пробурмотів Шапель. — Дійсно… Потрібні були лампади… Дуду, ти геній.

— Вдався в матір, — скромно сказав Теліко.

— Аякже, викапана матір, — підтвердив Деїнті. — Гляньте лишень на ті мудрі очі. Викапана Бегонія Бібервельт, моя люба тітонька.

— Геральте, — застогнав Горицвіт. — Він за три дні заробив більше, ніж я співом за все життя!

— Я б на твоєму місці, — серйозно сказав відьми́н, — покинув співи і зайнявся торгівлею. Попросися, може, візьме тебе в науку.

— Відьми́не, — Теліко потягнув його за рукав. — Скажи, як я міг би тобі… віддячити….

— Двадцять дві коруни.

— Що?

— На нову куртку. Глянь, що зосталося з моєї.

— Знаєте що? — крикнув раптом Горицвіт. — Ходімо усі до дому розпусти! До "Пасифлори"! Бібервельти ставлять.

— А впустять половинчиків? — стурбувався Деїнті.

— Хай спробують не впустити, — Шапель прибрав грізну міну. — Хай тільки спробують, то я весь їхній бордель звинувачу в єресі.

— Ну, — гукнув Горицвіт. — То все гаразд. Геральте? Йдеш?

Відьми́н тихо засміявся.

— А знаєш, Горицвіте, що із задоволенням.

ТРІШКИ ЖЕРТОВНОСТІ

I

Сирена до половини тіла випірнула з води і сильно, різко забила долонями об поверхню. Геральт впевнився, що в неї гарні, можна сказати — бездоганні груди. Ефект псував лише колір — пипки були темно-зеленими, а їх облямівка лише ледь світлішою. Спритно пристосовуючись до надбігаючої хвилі, сирена проворно вигнулася, стріпонула мокрим волоссям салатової барви і мелодійно заспівала.

— Що? — принц перехилився через облавок когга . — Що вона каже?

— Відмовляє, — озвався Геральт. — Каже, що не хоче.

— Ти переклав, що я її кохаю? Що життя собі не уявляю без неї? Що хотів би з нею побратися? Що тільки вона, жодна інша?

— Переклав.

— І що?

— І нічого.

— То повтори.

Відьми́н пальцями торкнувся губ та видобув із горла тремтячу трель. Насилу добираючи слова та мелодію, почав перекладати освідчення принца.

Сирена, горілиць лігши на воду, перебила його. Заспівала:

— Не мучся, не перекладай. Я зрозуміла. Коли він зізнається мені в коханні, то завжди в нього такий дурнуватий вираз обличчя. А щось конкретне сказав?

— Не так, щоб надто.

— Шкода, — сирена затріпотіла у воді й пірнула, сильно вигинаючи хвоста і спінюючи море зрізаним плавцем, схожим на плавець барабульки.

— Що? Що вона сказала? — спитав принц.

— Сказала, шкода.

— Чого шкода? Що б це означало?

— Я так думаю, що то була відмова.

— Мені не відмовляють! — вереснув принц усупереч очевидним фактам.

— Пане, — буркнув капітан когга, підходячи до них. — Невід напоготові, досить закинути — і вона ваша…

— Я б не радив, — тихо сказав Геральт. — Вона не сама. Під водою їх більше, а у глибині під нами може бути кракен.

Капітан затремтів, зблід і безглуздим жестом обіруч ухопився за сідниці.

— Кра… кракен?

— Кракен, — підтвердив відьми́н. — Тож я б не радив жартів із неводами. Досить їй крикнути, — і з цього човенка плаваючі дошки залишаться, а нас утоплять, як кошенят. А, зрештою, вирішуй, Агловалю, чи ти хочеш із нею побратися чи піймати неводом і тримати в бочці.

— Я її кохаю, — твердо сказав Агловаль, — і хочу взяти жоною. Але для цього треба, щоб вона мала ноги, а не хвіст, покритий лускою. І це можна зробити, бо я за два фунти добірних перлин купив магічний еліксир з повною гарантією. Вип'є — і в неї виростуть ніжки. Правда, доведеться трохи потерпіти, днів зо три, не більше. Клич її відьми́не, скажи їй це ще раз.

— Я вже двічі казав. Відповіла, що ні, це виключено. Але додала, що знає морську чарівницю, моршинку , яка може закляттям перетворити тобі ноги на елегантний хвіст. Безболісно.

— Вона, мабуть, здуріла. Я з риб'ячим хвостом? Нізащо! Клич її, Геральте!

Відьми́н сильно перегнувся через борт. Вода у його тіні була зеленою і видавалася густою, мов кисіль. Але кликати сирену не довелося, — вона раптом випірнула і з'явилася над поверхнею у фонтані води. Якусь мить стояла на хвості, потім попливла з хвилею й обернулася горілиць, демонструючи всі свої принади. Геральт ковтнув слину.

— Гей, ви! — заспівала. — Чи ще довго? Мені шкіра порепкає від сонця. Біловолосий, спитай, чи він згоден.

— Ні, не згоден, — відспівав відьми́н. — Ш'єєназ, зрозумій, він не може мати хвоста і жити під водою. Ти можеш дихати повітрям, а він під водою зовсім ні!

— Я знала! — тонким голосом крикнула сирена. — Знала! Відмовки, дурні наївні відмовки, ні на гріш жертовності! Той, хто кохає, вміє жертвувати. Я заради нього жертвувала собою, щодня вилазила на скелі, стерла собі луску на сідницях, подряпала плавці, застудилася через нього! А він не хоче пожертвувати отими двома паскудними ходаками? Любов, — це не тільки брати, треба ще вміти зрікатися, жертвувати! Скажи це йому!

— Ш'єєназ! — закричав Геральт. — Ти не розумієш? Він не може жити у воді!

— Я цих дурних відмовок не приймаю! Я теж… Я теж його кохаю і хотіла б відбути з ним нерест, але ж як, коли він не хоче стати тирлаком? Де б я мала відкласти йому ікру, в шапку чи що?

— Що вона каже? — закричав принц. — Геральте, я не для того тебе сюди привіз, щоб ти з нею дишкурси заводив, а…

— Стоїть на своєму. Сердита.

— Давайте того невода! — заревів Агловаль. — Я її з місяць потримаю в басейні…

— А цього не хочете! — закричав капітан, з допомогою ліктя демонструючи, якого саме цього. — Під нами може бути кракен. Ви, пане, колись кракена бачили? Як ваша воля, стрибайте до води і ловіть її руками. А я туди не полізу. Я з цього когга живу!

— Ти з моєї ласки живеш! Давай невід, бо накажу тебе повісити!

— Поцілуйте пса під хвіст! На цьому коггові моя влада найвища!

— Тихо, обидва! — гнівно крикнув Геральт. — Вона щось каже, а діалект тяжкий, мушу зосередитися.

— З мене годі! — співуче прокричала Ш'єєназ. — Я голодна! Ну, біловолосий, нехай він зважується, зважується негайно. Одне тільки скажи: я не хочу, щоб з мене глузували, і не водитимуся з ним, якщо він виглядатиме ніби чотирилапа амеба. Скажи йому, що для тих розваг, які він пропонує, маю приятельок, вони це куди ліпше роблять. Але я таке вважаю недозрілими забавками, вони годяться хіба для дітей перед зміною луски. А я нормальна здорова сирена…

— Ш'єєназ…

— Не перебивай мене! Я ще не закінчила! Я здорова, нормальна і дозріла для тирла, а він, якщо справді мене прагне, повинен мати хвіст, плавці й усе, як у нормального тритона. Інакше я знати його не хочу!

Геральт швидко перекладав, стараючись уникнути вульгаризмів. Вийшло не так, щоб дуже. Принц почервонів, брудно вилаявся.

— Безсоромна дівка! — вереснув. — Холодна макрель! Нехай знайде собі хека!

— Що він сказав? — зацікавилася Ш'єєназ, підпливаючи.

— Що він не хоче хвоста!

— То скажи йому… Скажи, щоб він засох!

— Що вона сказала?

— Сказала, — переклав відьми́н, — щоб ти втопився.

II

— От жаль, — сказав Горицвіт, — що я не міг поплисти з вами, та що вдієш, на морі так мене млоїть, що годі й казати. А знаєш, я ніколи в житті не розмовляв із сиреною. Шкода, хай йому біс.

— Наскільки я тебе знаю, — відповів Геральт, приторочуючи в'юки, — баладу ти й так напишеш.

— Звісно. Перші строфи я вже склав. У моїй баладі сирена заради князя пожертвує собою, поміняє риб'ячий хвіст на гарні ніжки, але заплатить за це втратою голосу.