Меч приречення - Сторінка 49

Стріли не переставали свистіти, досягали їх на бігу, доганяли на кульбаках. Тільки троє зуміло рвонути коней у галоп і з вереском рушити, кривавлячи острогами кінські боки. Але й вони далеко не втекли.

Ліс закрив, загатив дорогу. Раптом щез скупаний у сонці піщаний гостинець. Натомість з'явилася щільна непереборна стіна з чорних стовбурів.

Перелякані й остовпілі найманці спинили коней, намагалися завернути, але стріли летіли безперервно. І досягли їх, звалили з сідел. Серед тупання й іржання коней, серед вереску.

А потім запанувала тиша.

Стіна лісу, що замикала гостинець, замиготіла, розпливлася, райдужно засвітилася і щезла. Знову було видно дорогу, а на дорозі стояв сивий кінь, а на сивому коні сидів вершник, — присадкуватий кремезний чоловік зі схожою на мітлу половою бородою, у кубраку з тюленячої шкіри, навкіс оперезаному кратчастим вовняним шарфом.

Сивий кінь, відвертаючи голову і гризучи вуздечку, рушив уперед, високо піднімаючи передні копита, храплячи й бокуючи від трупів, від запаху крові. Вершник, випроставшись у сідлі, підняв руку і раптовий порив вітру вдарив по гілках дерев.

Із заростів на далекому краю лісу з'явилися дрібні постаті в обтислому одязі у бронзові та зелені латки, з обличчями, перетятими смугами, намальованими горіховою шолупиною

— Ceadmil, Wedd Brokiloene! — закричав вершник. — Faill, Ana Woedwedd !

— Faill! — голос з боку лісу, наче повів вітру. Зеленобрунатні постаті почали зникати, одна за одною, танучи серед гущавини бору. Зосталася лише одна, з розвіяним волоссям кольору меду. Зробила кілька кроків, наблизилась.

— Va faill, Gwynbleidd! — гукнула, підійшовши ще ближче.

— Прощавай, Моно, — сказав відьми́н. — Я тебе не забуду.

— Забудь, — твердо відповіла вона, поправляючи сагайдак на спині. — Мони нема. Мона — була сном. Я Бренн. Бренн із Брокілону.

Ще раз помахала їм рукою І зникла.

Відьми́н обернувся.

— Мишовуре, — сказав, дивлячись на вершника на сивому коні.

— Геральте, — кивнув головою вершник, міряючи його холодним поглядом. — Цікава зустріч. Але розпочнемо із найважливіших речей. Де Цирі?

— Тут! — крикнула дівчинка, схована між листям. — Можна злазити?

— Можна, — промовив відьми́н.

— Але я не знаю, як!

— Так само, як вилізла, але навпаки.

— Я боюся! Я на самому вершечку!

— Злазь, кажу! Маємо про що порозмовляти, моя панно!

— А про що?

— Чому, до холери, ти туди полізла, замість тікати до лісу? Я б утік за тобою, не мусив би… А, дідько. Злазь.

— Я зробила як той кіт із казки! Що не зроблю, то все відразу погано! Хотіла б я знати, чому.

— І я теж, — сказав друїд, зсідаючи з коня, — хотів би це знати. І твоя бабка, королева Каланте, теж хотіла б це знати. Ну, принцесо, далі, злазь.

Із дерева посипалося листя й сухе гілля. Потім пролунав різкий тріск рваної тканини, а врешті з'явилася Цирі, що охляпом з'їжджала по стовбуру. З відлоги на каптанику зосталося мальовниче шмаття.

— Дядечку Мишовуре!

— Власною персоною, — друїд обійняв та пригорнув дівчинку.

— Тебе бабуся прислала? Дядечку? Вона дуже засмучена?

— Не дуже, — усміхнувся Мишовур. — Вона дуже зайнята, різки замочила. Цирі, дорóга до Цинтри займе нам трохи часу. Використай його і придумай пояснення своїх вчинків. Якщо ти зволиш скористатися з моєї поради, то це мусить бути дуже коротке й дуже змістовне пояснення. Таке, щоб його можна було промовити дуже, дуже швидко. А все ж думаю, що кінцівку тобі, принцесо, доведеться прокричати. Дуже, дуже голосно.

Цирі болісно скривилася, зморщила носика, стиха форкнула, а руки самі собою побігли в напрямку загроженого місця.

— Ходімо звідси, — сказав Геральт, роздивляючись. — Ходімо звідси, Мишовуре.

VIII

— Ні, — сказав друїд. — Каланте поміняла плани, вже не бажає шлюбу Цирі з Кістріном. Із власних причин. Окрім того, мушу зізнатися, що після тієї огидної афери з інсценізацією нападу на купців король Ервилл вельми впав у моїх очах, а з моїми очима в королівстві рахуються. Ні, до Настрогу ми навіть не зазирнемо. Я забираю малу просто до Цинтри. Геральте, їдь з нами.

— Нащо? — відьми́н глянув на Цирі, яка дрімала під деревом, закутавшись у Мишовурів кожух.

— Ти добре знаєш, нащо. Ця дитина, Геральте, тобі обіцяна. Приречена. Втретє, так, утретє ваші дороги перетинаються. Звісно, в переносному значенні, особливо якщо йдеться про два попередні рази. Ти ж не назовеш це випадком?

— Що за різниця, як назову, — відьми́н криво посміхнувся. — Суть не в назві, Мишовуре. Нащо мені їхати до Цинтри? Я вже в Цинтрі був, уже перетинався, як ти це окреслив. І що з того?

— Геральте, ти зажадав тоді присяги від Каланте, від Паветти і її чоловіка. Присяга дотримана. Цирі є Несподіванкою. Приречення жадає…

— Щоб я забрав оту дитину й переробив на відьми́на? Дівчинку? Мишовуре, приглянься до мене. Ти можеш мене уявити гожим дівчатком?

— Дідько б ухопив оте відьми́нство, — роздратувався друїд. — Про що ти взагалі кажеш? Що одне має спільного з другим? Ні, Геральте, я бачу, що ти нічого не розумієш, тож мушу вдатися до простих слів. Слухай, кожен дурень, і ти в тому числі, може зажадати присяги, змусити дати обітницю і не стане через це незвичайним. Незвичайною є дитина. І незвичайним є зв'язок, що виникає, коли дитина народжується. Ще ясніше? Будь ласка. Геральте, з моменту народження Цирі перестало бути істотним, чого ти хочеш і що плануєш, не має також жодного значення, чого ти не хочеш і від чого відмовляєшся. Ти, холера ясна, не йдеш у рахубу! Не розумієш?

— Не кричи, розбудиш її. Наша несподіванка спить. А як прокинеться… Мишовуре, навіть незвичайних речей можна… Слід інколи зрікатися.

— Ти ж знаєш, — друїд холодно глянув на нього, — що власної дитини в тебе ніколи не буде.

— Знаю.

— І зрікаєшся?

— Зрікаюся. Можна?

— Можна, — промовив Мишовур. — Аякже. Але ризиковано. Є така стара приказка — меч приречення…

— …має два вістря, — закінчив Геральт. — Я чув.

— А, чини, що вважаєш належним, — друїд відвернув голову, сплюнув. — І подумати, я готовий був заради тебе головою важити…

— Ти?

— Я. На відміну від тебе, я у приречення вірю. І знаю, як небезпечно гратися двосічним мечем. Не грайся, Геральте. Скористайся з нагоди, яка трапляється. Перетвори те, що в'яже тебе з Цирі, на нормальний здоровий зв'язок дитини та опікуна. Бо якщо ні… Тоді цей зв'язок може проявитися інакше. Страшніше. Негативно і деструктивно. Я хочу оберегти від цього і тебе, і її. Якби ти захотів її забрати, я б не заперечував. Взяв би на себе ризик пояснити Каланте, чому.

— Звідки ти знаєш, що Цирі хотіла б зі мною піти? Зі старих пророцтв?

— Ні, — серйозно відповів Мишовур. — З того, що вона заснула лише тоді, коли ти її пригорнув. Що вона бурмоче уві сні твоє ім'я і шукає ручкою твоєї руки.

— Годі, — Геральт устав, — бо ще розкисну. Бувай, бороданю. Перекажи Каланте поклін від мене. А щодо Цирі… Щось вигадай.

— Ти не зумієш утекти, Геральте.

— Від приречення? — відьми́н підтягнув попругу здобичного коня.

— Ні, — сказав друїд, дивлячись на сплячу дівчинку. — Від неї.

Відьми́н похитав головою, скочив у сідло. Мишовур сидів нерухомо, гребучись прутом у згасаючому багатті.

Повільно від'їхав через вереси, які сягали стремен, узбіччям, що вело в долину, до чорного лісу.

— Герааальте!

Оглянувся. Цирі стояла на вершині пагорба, маленька сіра фігурка з розвіяним попелястим волоссям.

— Не від'їжджай!

Він помахав рукою.

— Не від'їжджай! — тонко закричала. — Не від'їжджаааай!

Я мушу, подумав він. Мушу, Цирі. Єдине, що приречене всім, — це смерть. Це вона є другим вістрям двосічного меча. Одне — це я. А друге — смерть, що йде за мною крок у крок. Не можу, не маю права наражати тебе на небезпеку, Цирі.

— Я твоє приречення! — долинуло з вершини пагорба, тихше, розпачливіше.

Він штовхнув коня п'ятою і вирушив перед себе, заглиблюючись, як у западину, в чорний холодний підмоклий ліс, у приязну знайому тінь, у морок, який, здавалося, не мав кінця.

ЩОСЬ БІЛЬШЕ

I

Коли на балках мосту раптом застукотіли копита, Юрга навіть голови не підняв, — лише стиха завив, пустився колеса, з яким саме змагався, і вповз під воза так швидко, як тільки міг. Розплющившись, дряпаючи спиною об шорстку шкарлупу гною та грязюки, що покривала підводу зісподу, уривчасто скавчав і дрижав зі страху.

Кінь повільно наближався до воза. Юрга бачив, як легко та обережно переставляє він копита на перегнилих замшілих балках.

— Виходь, — сказав невидимий вершник. Юрга задзвенів зубами і втягнув голову в плечі. Кінь пирхнув, тупнув.

— Спокійно, Рибко, — промовив вершник. Юрга почув, як він ляснув коня по шиї. — Виходь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.

Купець зовсім не повірив запевненню незнайомця. Однак у його голосі було щось заспокійливе, а водночас інтригуюче, хоча голос зовсім не належав до тих, звучання яких могло б вважатися приємним. Юрга, бурмочучи молитви кільканадцяти богам нараз, обережно висунув голову з-під воза.

Вершник мав біле наче молоко волосся, стягнуте на чолі шкіряною перепаскою, та чорний вовняний плащ, що спадав на спину каштанової кобили. Не дивився на Юргу. Похилившись у кульбаці, придивлявся до колеса воза, яке аж по колодицю запалося між потріскані балки мосту. Раптом звів голову, провів по купцеві поглядом, з нерухомим обличчям приглянувся до хащів над краєм узвозу.

Юрга виліз, закліпав, протер носа хусткою, розмазуючи на обличчі дьоготь з колодиці колеса. Вершник уп'яв у нього очі, темні, примружені, проникливі, гострі як остя. Юрга мовчав.

— Удвох не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти сам їхав?

— Утрьох, — вистогнав Юрга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади…

— Я їм не дивуюся, — промовив вершник, дивлячись під міст, на дно узвозу. — Зовсім не дивуюся. І вважаю, що тобі слід було б зробити те саме. Давно пора.

Юрга не став заглядати туди, куди дивився незнайомець. Не хотів бачити купу черепів, ребер та гомілкових костей, розкиданих серед каміння, виглядаючих з-під лопухів та кропиви, якими заросло дно пересохлої річки. Боявся, що досить буде одного погляду, досить буде ще раз глянути на чорні очні ямки, вищирені зуби та потріскані кості, щоб усе в ньому розтріскалося, щоби рештки розпачливої відваги утекли з нього, наче повітря з риб'ячого міхура.