Мемуари тата Мумі-троля - Сторінка 14

Що там тоді сказав Фредріксон, побачивши будинок Мумі-тата? "Погляньте, він теж зумів щось зліпити докупи!" – ті слова прозвучали так… зверхньо. Інші навіть не помітили, що дім став вищим. Може, й справді доведеться скоротити розділ, де він описує почуття? Можливо, описи почувань роблять розділ надто примітивним і анітрохи не цікавим? Можливо, й сама книга примітивна!

– Чого це ти сидиш у темряві? – здивувалася Мумі-мама, визирнувши з кухонних дверей. Вона саме повернулася з комори, принесла харчів і наробила канапок.

– Гадаю, розділ про мою юнацьку душевну кризу вийшов примітивним, – зітхнув Тато.

– Маєш на увазі початок шостого розділу? – перепитала Мама.

Тато лишень щось проворкотів.

– Він найліпший у книжці! – впевнено ствердила Мама. – Розповідь відразу оживає, коли ти хоч на мить перестаєш вихвалятися! Діти ще надто малі, щоб це збагнути. Я тобі також принесла вечірню канапку. Бувай поки що…

Мама подалася на другий поверх сходами, які скрипіли точнісінько, як тоді… Дев'ять скрипів! Хоча ці сходи зроблені набагато вправніше…

Тато з'їв свою канапку, не вмикаючи світла. А потім теж піднявся нагору, щоб дочитати розділ Мумі-тролеві, Нюхмумрикові та Чмихові.

Двері ледь-ледь прочинилися, досередини просоталася тоненька біла цівочка диму і згорнулася клубочком на килимі. З середини того клубочка блимало двоє блідих очей. З моєї схованки під ліжком мені все дуже добре було видно.

– Це й справді привид, – мовив я сам до себе (мушу визнати, що дивитися на нього було не так страшно, як прислухатися до скрадливих кроків на сходах).

Кімната вмить вистигла, як це зазвичай буває в розмаїтих історіях про привидів, з усіх кутків потягло холодом, і раптом… привид пчихнув!

Любий читачу, не знаю, як би ти зреагував, я ж відразу майже цілковито втратив повагу до нього, виповз з-під ліжка (мене й так уже помітили) і сказав:

– На здоров'я!

– Хай тобі самому таке піде на здоров'я! – сердито відбуркнув привид. – Примари ущелини скаржаться на цю похмуру зловісну ніч!

– Чи можу я чимось допомогти? – ввічливо мовив я.

– У таку зловісну ніч, як ця, – знову затягнув привид, – покинуті кості торохтять на морському березі!

– Які кості? – роззявив я рота від здивування.

– Покинуті! – рявкнув привид. – Жах жовто шкірить зуби над пропащим островом! Стережіться, смертні, я повернуся опівночі у п'ятницю тринадцятого числа цього місяця!

Привид розгорнувся з клубка й шугонув у прочинені двері, кинувши на мене від порога лютий погляд, та в останню мить не вписався в отвір дверей, з гуркотом телепнувся головою до одвірка й скрикнув: "Ой, гооопля!" Потім скотився сходами вниз, вихопився надвір під місячне сяйво, тричі завив, мов гієна, але зі своїм намаганням нагнати на мене страху він уже трохи припізнився…

Я бачив, як примара розчинилася у тумані, що густою пеленою заволік море, і раптом зайшовся реготом. Ось несподіванка для мешканців моєї колонії! Тепер я міг встругнути щось таке, на що би ніхто інший не зважився!

Незадовго до півночі у п'ятницю тринадцятого я вийшов з дому на берег моря зустріти своїх колоністів. Був гарний тихий вечір. Я влаштував невибагливу гостину на піску – з юшкою, сухариками та яблучним вином Володаря (якого на кожному кроці можна було собі націдити з великих бочок). Порцеляновий посуд пофарбував чорним велосипедним лаком і прикрасив зображеннями перехрещених кісток.

– Міг би трохи червоної фарби у мене позичити, – з докором озвався Верть. – Або жовтої чи блакитної… Я, звісно, перепрошую, тільки мені здається, так було би веселіше…

– До моїх намірів не входило створювати веселий настрій, – стримано мовив я. – Нині вночі відбуватимуться нечувано жахливі речі. Будьте готові до всього!

– Юшка на смак начеб з риби… Що ти туди накидав? – поцікавився Потішник.

– Моркву! – коротко відповів я. – їж! Не думай довго, а їж! Гадаєш, привиди така вже звична й буденна з'ява?

– Ага, то ти розповідатимеш історії про привидів? – висловив здогад Потішник.

– Мені такі історії подобаються! – зраділа Доня Мюм– лі. – Мама завжди намагається полякати нас вечорами моторошними оповідками. Вона все розповідає та розповідає, доки врешті нажене на себе такого страху, що ми не спимо всеньку ніч, заспокоюючи її. А з моїм дядечком по маминій лінії ще й не таке бувало. Одного разу…

– Це тобі тут не смішки, а дуже серйозно! – урвав я її сердито. – Історії про привидів, кажете? Ха! Я вам покажу привида! Справжнього! Викличу його чарами! Що на це скажете?!

Я обвів усіх поглядом звитяжця.

Доня Мюмлі заплескала в долоні, а Верть зі сльозами на очах прошепотів:

– Любий друже! Не треба! Прошу!

– Гаразд, – згодився я великодушно, – задля тебе викличу дуже маленького привида…

Потішник перестав сьорбати юшку і витріщився на мене геть спантеличено… Але ж чому не захоплено?! Я досягнув мети – врятував свою честь! Та все ж, любий читачу, можеш собі уявити мою тривогу, коли нарешті настала північ. Чи повернеться примара? Чи достатньо моторошною видасться на цей раз? А якщо розпчиха– ється або почне молоти дурниці і зіпсує увесь ефект?

Визначальна риса мого характеру – за всяку ціну справити враження на оточення, викликати захоплення, співчуття, страх чи прояв будь-якого іншого екстраординарного відчуття. Така риса, вочевидь, сформувалася в період мого нелегкого дитинства, коли мене ніхто не розумів.

Отож, коли стрілка годинника наблизилася до дванадцятої ночі, я видряпався на скелю, задер носа до місяця, замахав, немов справжній маг, лапами і завив – моє виття мало всіх пройняти жахом до самих кісток. Одним словом, я викликав привида!

Колоністи заворожено завмерли в напруженому очікуванні, лише у ясних насмішкуватих очах Потішника я помітив недовірливі іскорки. Нині відчуваю глибоке задоволення, що все ж зумів справити враження навіть на нього. Бо привид таки з'явився. Він справді прийшов, не залишаючи по собі тіні, цілком прозорий, і одразу ж почав теревенити про покинуті кості та примари ущелини.

Верть зойкнув, ховаючи голову в пісок. А Доня Мюмлі сміливо підійшла до привида і простягнула йому лапку для привітання:

– Привіт! Приємно познайомитися зі справжнім привидом. Почастувати тебе юшкою?

Ніколи заздалегідь не відомо, на що здатні мюмлі!

Мій привид відчув себе, ясна річ, зневаженим, розгубився, одразу зіжмакався і скоцюрбився. А коли бідачисько зник, залишивши по собі самотню хмарку диму, Потішник голосно зареготав, і я певен, привид почув той сміх. Що ж, ніч остаточно була зіпсута.

Однак колоністи поплатилися за свою непростиму нетактовність. Наступний тиждень годі й описати. Ніхто з нас не спав ночами, бо привид десь роздобув залізного ланцюга і брязкав ним до четвертої години ранку. А ще не бракувало пугикання сов, виття гієн, хтось без кінця човгав ногами, скрипів сходами, меблі стрибали самі по собі і розпадалися на кавалки.

Колоністи ремствували.

– Прожени свою примару! – сварився Потішник. – Ми хочемо виспатися.

– Нема на те ради, – серйозно розтлумачував я. – Якщо вже викликали привида, доведеться з ним миритися.

– Верть плаче, – дорікав Потішник. – Привид намалював на його бляшанці череп і підписав "ОТРУТА", і Верть тепер у розпачі, що ніхто більше не захоче прийти до нього в гості!

– Як по-дитинячому! – пирхнув я.

– Фредріксон також сердиться! – наполягав Потішник. – Твій привид порозписував погрозами "Мурську Сиринаду" і краде у нього металеві пружинки!

– О! – скрикнув я обурено. – У такому разі слід вжити запобіжних заходів! Негайно!

Я квапливо нашкрябав оголошення і вивісив його на дверях навігаційної рубки. Ось що там було написано:

"Шановний привиде!

З певних причин наступної п'ятниці перед заходом сонця відбудеться зібрання, на яке запрошуємо і Тебе. Розглянемо усі скарги.

Королівська Самостійна Колонія

P.S. Приходити без залізних ланцюгів".

Я довго міркував, як підписати: "Королівська" чи "Самостійна", і вирішив залишити обидва титули. Так підпис видавався мені більш збалансованим.

Привид надіслав відповідь на червоному пергаменті (пергамент виявився старим дощовиком Фредріксона), якого він пришпилив до дверей хлібним ножем Мюмлі.

"Вирішальний час надходить, – писав мій маленький привид. – Прийду в п'ятницю, але опівночі, коли пустелю сповнить самотнє виття Шакала! Ви, марнославні кузьки, ховайте свої носи у землю, що гудітиме під важкими кроками Невидимця, бо ваша Доля виписана кров'ю на стіні Гробниці!

Якщо мені захочеться, я прихоплю з собою ланцюга і питати вас не буду!

Привид на ймення Страховисько".

– Цікаво, – озвався Потішник. – Здається, "доля" є його найулюбленішим словом!

– Дивися ж, цього разу не смійся! – суворо застеріг я. – Коли не маєш поваги ні до чого на світі, наслідки бувають паскудними!

Вертеві доручили запросити на зустріч з привидом Фредріксона. Звичайно, я міг би й сам піти за Фредріксоном, але пригадав собі його слова: "Не заглядай сюди, доки я не закінчу. Ти прийшов надто рано… Я не маю часу…" А ще тон, яким це було сказано, – дружній, але стриманий…

Привид з'явився точно опівночі, ознаменувавши свою появу трикратним виттям.

– Я прибув! – мовив він голосом, якого я не зумів би повторити. – Тремтіть, смертні, час помсти покинутих кісток не за горами!

– Здоров! – привітався Потішник. – Що це ти без кінця торочиш про якісь старі кості? Чиї вони? Чому сам їх не прибереш?

Я копнув Потішника по нозі і заговорив шанобливо:

– Вітаємо тебе, примаро ущелин! Як справи? Жах шкіриться блідо-жовтим оскалом над пропащими берегами!

– Не повторюй моїх слів! – розлютився привид. – Тільки я можу так говорити!

– Послухай! – втрутився Фредріксон. – Дай нам спокійно поспати! Полякай когось іншого, га?

– Усі вже до мене звикли, – понуро буркнув привид. – Навіть дронт Едвард перестав мене боятися!

– Я боюся! – скрикнув Верть. – Я усе ще тебе боюся!

– Це дуже мило з твого боку, – мовив привид і квапно додав: – Самотній караван скелетів завиває під крижано-зеленим місячним сяйвом!

– Любий привиде! – звернувся приязним тоном Фредріксон. – Ти якийсь неврівноважений. Укладімо угоду: ти обіцяєш лякати когось іншого, а я обіцяю навчити тебе нових страшилок. Домовилися?

– О, Фредріксон – мастак на усілякі страшилки! – вигукнула Доня Мюмлі. – Ти собі й уявити не можеш, що він виробляє з фосфором та листами бляхи! Зможеш до смерті налякати дронта Едварда!

– І Володаря теж! – додав я.

Привид поглянув на Фредріксона з недовірою.

– Хочеш мати власного ревуна? – запропонував Фредріксон. – Знаєш фокус з ниткою та живицею?

– Ні! Як це? – зацікавився привид.

– Береш грубу нитку до шиття, – взявся пояснювати Фредріксон. – Двадцятки достатньо.