Мемуари тата Мумі-троля - Сторінка 4

Простяг половину мені, сказав: – З шинкою.

Потім ми ще трохи посиділи рядком, спостерігаючи за заходом сонця.

За довгі роки мого знайомства з Фредріксоном я не раз дивувався з його уміння заспокоювати та переконувати співрозмовника, ніколи не вдаючись до пишномовності. Не цілком справедливо, що одні так уміють, а інші – ні, та я все одно не мовчатиму.

Одним словом, день завершувався гарно. Кожному, в кого неспокійно на серці, я рекомендував би поспостерігати за кружлянням добре зладженого водяного колеса у струмку. Мистецтву, як змайструвати таке колесо, я згодом навчив свого сина Мумі-троля. (А робиться це так: треба вирізати дві невеличкі розгалужені гілки та увіткнути їх майже поряд у піщане дно струмка; потім зірвати чотири подовгасті цупкі листки, накласти їх один на одного так, щоб утворилася начеб зірка, і проштрикнути посередині прутиком. На малюнку показано, яким чином зміцнити конструкцію двома гілочками. Наприкінці треба обережно покласти прутик з листками на розгалужені цурпалки – і колесо закружляє!)

Коли у лісі запала темрява, ми з Фредріксоном повернулися на мою зелену галявину й заночували там. Спали на ґанку, але він про те навіть не здогадувався. Я, у кожному разі, дуже виразно уявляв собі візерунок з соснових шишок. Я знав, як сконструювати сходи на другий поверх. Був переконаний, що будинок просто досконалий, а що більше – мені здавалося, ніби його будівництво певним чином завершено. Думати про це вже не було потреби.

Важливо інше: я знайшов свого першого друга, і моє життя збагатилося сенсом.

Розділ другий,

у якому я вводжу у канву розповіді Вертя та Потішника, знайомлю читача з дронтом Едвардом, а також подаю блискучий опис судна з назвою "Мурська Сиринада" та його незрівнянної команди.

Коли я прокинувся того ранку, Фредріксон саме закидав у струмок невода.

– Привіт! – гукнув я. – Тут ловиться риба?

– Ні, – відказав Фредріксон. – Це подарунок на день народження.

Типова відповідь Фредріксона. А означала вона, що Фредріксон одержав невода від свого племінника, який сам його сплів і дуже би засмутився, якби дарунок не використовувався за призначенням. Згодом я довідався, що племінника звати Верть[2] і що його батьки загинули під час Великого прибирання. Тож Верть мешкав тепер у бляшанці з-під кави (того сорту кави, що має блакитну етикетку) і колекціонував головним чином ґудзики. Не так уже й довго тривала розповідь Фредріксона, правда ж? Але сам Фредріксон ніколи в житті й не розповів би більше за один раз!

Ось він поманив мене одним вухом і повів через ліс. Ми спинилися перед Вертевою бляшанкою з-під кави. Фредріксон дістав свисток із кедрового дерева з горошиною всередині і тричі свиснув. Тієї ж миті покришка бляшанки відчинилася, звідти виплигнув Верть, з неприхованою радістю кинувся до нас, запищав, завертівся і взагалі став виробляти якісь дивні речі.

– Доброго ранку! – репетував він. – Як приємно! Це ж сьогодні ти хотів влаштувати мені велику несподіванку?! А це хто з тобою? Яка мені честь! Шкода, що я не встиг поприбирати у бляшанці…

– Не турбуйся, – заспокоїв його Фредріксон. – Знайомся, це Мумі-троль.

– Доброго дня! Ласкаво прошу! – ще дужче заметушився Верть. – Зараз прийду… вибачте… Лише хвилинку… Мушу прихопити дещо з собою…

Він зник у своїй бляшанці, звідки одразу долинув відголос авральних розшуків – там щось гуркотіло і бряжчало. За хвилю Верть з'явився знову з дерев'яною скринькою під пахвою. Далі ми рушили лісом утрьох.

– Племіннику, – раптом озвався Фредріксон. – Ти умієш малювати?

– Таке питаєш! – вигукнув Верть. – Одного разу я намалював візитки усім своїм двоюрідним братам та сестрам! На кожній було написано, де і хто має сидіти за святковим столом! Може, намалювати тобі парадну на глянцевому папері? Або ж написати якийсь крилатий вислів? Вибач, але що саме тобі потрібно? Це якось пов'язано з твоєю несподіванкою?

– Не можу сказати, таємниця, – відповів Фредріксон.

Верть так розхвилювався, що застрибав з ноги на ногу, мотузка, що нею було обв'язано скриньку, розв'язалася і впала у мох, а за нею посипався долі увесь його скарб: мідні спіральки, гумова підв'язка для шкарпеток, сережки, подвійні розетки, слоїки, сушені жаби, стругачки для сиру, цигаркові недопалки, купа ґудзиків та ще відкривачка для мінеральної води.

– Ну-ну, не біда, – заспокоїв родича Фредріксон, підбираючи речі з землі.

– Я мав колись таку добру мотузку, але вона десь загубилася… – виправдовувався Верть. – Вибачте!

Фредріксон вийняв з кишені шматок мотузки, обмотав ним скриньку, і вони пішли далі. По Фредріксонових вухах видно було, що його переповнювала загадкова схвильованість. Нарешті він спинився перед хащами ліщини, обернувся і довго не зводив з нас уважного погляду.

– Оце тут твоя таємниця? – шанобливо прошепотів Верть.

Фредріксон кивнув.

Ми в урочистій тиші полізли у ліщинові чагарі і враз опинилися на галявині. Посеред галявини стояв корабель, великий корабель!

Він був широкий, міцний і такий надійний, як сам Фредріксон. Я зовсім не знався на кораблях, але одразу ж гостро відчув, так би мовити, суть корабельної ідеї. Моє спрагле пригод серце голосно загупало у грудях, я відчув запах ще не знаної досі свободи. Водночас я уявив собі, як Фредріксон вимріював собі цього корабля, бачив внутрішнім зором, як він проектував його, робив креслення, а потім щоранку приходив на галявину і будував свою мрію. Будівництво мало забрати у нього страшенно багато часу, але він нікому не зрадив своєї таємниці, навіть Вертеві нічого не сказав. Раптом мене огорнув смуток. Тихим голосом я запитав:

– Як ти назвав судно?

– "Морська Серенада", – відповів Фредріксон. – "Морська Серенада" – то назва поетичної збірки мого покійного брата. Напис має бути зроблений ультрамариновою фарбою.

– Я його малюватиму! Можна? – Вертеві аж подих перехопило від щемкого передчуття. – Це правда? Клянешся своїм хвостом? Вибач, але чи можна пофарбувати увесь корабель? Тобі подобається червоний колір?

Фредріксон кивнув.

– Тільки ж дивись, не замалюй ватерлінію! – застеріг він.

– Я маю великий слоїк червоної фарби, – торохтів щасливий Верть. – І маленький ультрамаринової… Яке щастя! Яка радість! – йому аж вуса тремтіли від збудження. – Побіжу додому, приготую вам сніданок і поприбираю в бляшанці… – і племінник Фредріксона гайнув додому.

Я розглядав корабель.

– Ти справжній майстер! – похвалив я.

І тут Фредріксона прорвало. Слова полилися потоком, він захоплено розповідав про конструкцію корабля, схопив папір та ручку й заходився мені показувати, як працюватиме водяне колесо. Не так уже й багато я зрозумів з тієї розповіді, однак збагнув, що мій друг чимось стурбований. Проблема, мабуть, полягала в пропелері.

Та, попри усе своє співчуття, я нічим не міг йому зарадити, бо, незважаючи на всебічне обдарування, у деяких сферах, скажімо, у машинобудуванні, я не настільки тямлю, як би мені того хотілося.

Посеред корабля стояла невеличка будівля з гостроверхим дахом, ось вона зацікавила мене надзвичайно.

– Ти тут мешкаєш? – запитав я. – Схоже на альтанку мумі-тролів.

– То рубка, навігаційна кабіна, – відповів Фредріксон трохи незадоволеним тоном.

Я поринув у роздуми. Хатинка, як на мій смак, була надто простакувата. Віконні рами можна було зробити значно цікавіше, капітанський місток обгородити поручнями з вирізьбленими на них морськими мотивами, а дах оздобити банею з позолотою…

Я відчинив двері рубки. На підлозі хтось спав, прикрившись капелюхом.

– Твій знайомий? – запитав я здивовано.

Фредріксон і собі глипнув на сплячого.

– Потішник, – коротко кинув він.

Я приглянувся до Потішника. Той справляв враження чогось недбалого, м'якого і тьмяного. До старого капелюха було почеплено пучок зів'ялих квітів. Потішник, так мені видалося, не мився уже дуже давно і начеб не мав наміру зробити це найближчим часом.

У ту мить до рубки влетів з криком розчухраний Верть:

– Прошу до столу!

Потішник прокинувся й потягнувся, немов кіт.

– Гуп! Гоп! – мовив він, позіхаючи.

– Перепрошую, що ти робиш на кораблі Фредріксона? – грізно насупившись, поцікавився Верть. – Хіба не бачив напису: "Стороннім вхід заборонено!"?

– Бачив, – люб'язним тоном відказав Потішник. – Саме тому я тут.

Ці слова щонайліпше характеризують Потішника. Єдине, що може вивести його з сонно-котячого стану, – табличка із забороною доступу, зачинені на замок двері або ж неприступний мур. Досить Потішникові побачити сторожа парку, як вуса у нього починають тремтіти, і тоді можна сподіватися чого завгодно. Та здебільшого він, як уже мовилося, спав, їв або мріяв. На момент оповіді Потішник головним чином був налаштований на споживання їжі. Отож ми повернулися до оселі Вертя, де на засмальцьованій шаховій дошці нас чекав холодний омлет.

– Уранці я зготував дуже смачний пудинг, – виправдовувався Верть. – Але він кудись зник. А це так званий "блискавичний" омлет!

Омлет було подано на бляшаних покришках. Верть не зводив з нас прискіпливого погляду, напружено чекаючи, коли ж ми візьмемося до трапези. Фредріксон довго, з очевидним зусиллям жував, вигляд у нього при цьому був досить дивний. Нарешті озвався:

– На зубах скрегоче, племінничку…

– Скрегоче!? – перестрашено скрикнув Верть. – Напевно, щось потрапило з моєї колекції… Виплюнь! Виплюнь негайно!

Фредріксон виплюнув на покришку дві чорні колючі штукенції.

– Вибач мені, якщо зможеш! – заблагав Верть. – То лишень мої шестерні… Добре, що ти їх не ковтнув!

Але Фредріксон не відзивався, довго дивися кудись вдалину, наморщивши чоло. Верть заплакав з горя.

– Спробуй таки пробачити своєму племінникові, – вступився за Вертя Потішник. – Бач, як він засмутився?

– Вибачити? – розгубився Фредріксон. – Та за віщо ж?

Він схопив папір, олівець і заходився показувати друзям, яким чином слід прилаштувати шестерні, щоб привести у рух водяне колесо та пропелер. Ось такий вигляд мало його креслення:

(Сподіваюся, ви зрозуміли, що він тут зобразив.)

– О, яке щастя! – утішився враз Верть. – Уявляєте, мої шестерні згодилися для твого винаходу!

Трапезу ми завершували у піднесеному настрої.

Племінник Фредріксона невимовно захопився новим заняттям, не гаючи часу почепив свого щонайбільшого фартуха та заходився фарбувати "Морську Серенаду" у червоний колір.