Мемуари тата Мумі-троля - Сторінка 8

(Позитивний приклад: дронт Едвард).

6. Навіть малюк може бути надзвичайно хоробрим. (Позитивний приклад: я).

7. Добре подумай, перш ніж рятувати когось у темряві! (Негативний приклад: тітка пані Гемулевої).

Доки я отак розмірковував над глобальними істинами, наш корабель проминув останній острівець, а моє серце раптом підскочило до горла та там і застрягло. Я заволав на повні груди:

– Фредріксоне! Попереду море!

Нарешті хоч щось сталося! Просто переді мною простягалося сповнене таємниць іскристе синє море.

– Воно надто велике, як на мене, – сказав Верть і заповз до своєї бляшанки.

– Але ж яке синє і м'яке! – шаленів від радості Потішник. – Будемо гойдатися на хвилях, спати і нікуди не квапитися…

– Як гатіфнати, – мовив Фредріксон.

– Як хто? – перепитав я.

– Гатіфнати, – повторив Фредріксон. – Вони вічно мандрують, без жодної мети… Ні хвилини не знають спокою.

– Ет, то велика різниця, – заперечив Потішник. – Для мене спокій понад усе! Я люблю поспати. А гатіфнати ніколи не сплять, не вміють… Вони й розмовляти не вміють, усе намагаються дійти до обрію…

– Комусь пощастило? – запитав я, мимоволі здригаючись.

– Хтозна, – знизав плечима Потішник.

Ми кинули якір поблизу скелястого узбережжя.

Ось і зараз мурашки бігають мені по спині від хвилювання, коли я шепочу сам до себе: "Ми кинули якір поблизу скелястого узбережжя".

Вперше у своєму житті я побачив червоні скелі і прозорих медуз, схожих на маленькі кульки, які дихають і серце яких нагадує квітку.

Ми зійшли на берег, щоб назбирати черепашок.

Хоча Фредріксон запевняв, що зійшов на суходіл з наміром вивчити місце стоянки корабля, та щось мені підказувало, що його теж зацікавили черепашки. Поміж скелями, сховані від стороннього ока, жовтіли невеличкі піщані пляжі. Уявіть собі радість Вертя, коли виявилося, що всі камінці тут ідеально круглої форми або ж видовжені, немов яйце. Охоплений пристрастю колекціонера, він зняв з голови каструлю і почав невтомно наповнювати її камінцями. Пісок під прозорою зеленкуватою водою лягав хвильками, нагріті сонцем скелі пашіли теплом, вітерець то налітав, то десь ховався. Скільки сягало око, іскрилося море, жодного обрію попереду, лише неозора світла прозорість.

Світ у ті часи був незмірно великий, а все маленьке видавалося приємнішим, аніж зараз, і щонайліпше пасувало до стану моєї душі. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі…

Саме цієї миті мені прийшла до голови нова думка, дуже важлива, як на мене: любов мумі-тролів до моря, без сумніву, вроджена, і я, на превелику свою втіху, помічаю, як вона пробуджується зараз у душі мого сина.

Згодься, однак, дорогий читачу, що берег викликає у нас ще більше захоплення.

Відсутність обрію у відкритому морі дещо пригнічує нормального мумі-троля. Нам більше до душі змінне і примхливе, неочікуване і дивне: берег, що єднає воду та суходіл; захід сонця – злиття світла й темряви; весна з її холодом і теплом.

Знову звечоріло. Сутінки розповзалися поволі й обережно, не кваплячи день до сну. На західному прузі неба рожевіли маленькі хмаринки, схожі на збиті вершки, і віддзеркалювалися на поверхні моря. Море, немов блискуче дзеркало, було привітне й анітрохи не грізне.

– Тобі доводилося бачити хмари так зблизька? – запитав я у Фредріксона.

– Так, – відповів той. – У книжці.

– Мені вони нагадують малинове варення, – зауважив Потішник.

Ми сиділи рядочком на скелі. Приємно пахло водоростями та ще чимось, напевно, морем. Я чувся страшенно щасливим і навіть думки не припускав, що щастя може минути.

– Ти почуваєш себе щасливим? – запитав я.

– Тут гарно, – промурмотів Фредріксон і враз знітився (то була незаперечна ознака, що й він страшенно щасливий).

Раптом ми побачили цілу флотилію невеличких човнів, що прямувала у відкрите море. Легкі, наче метелики, вони ковзали власним віддзеркаленням у воді. Усі човни були переповнені мовчазними сіро-білими постатями, котрі щільно тулилися одна до одної і незмигно дивилися в далеч.

– Гатіфнати, – коротко кинув Фредріксон. – Пливуть за допомогою електричних зарядів.

– Гатіфнати, – прошепотів я схвильовано. – Пливуть і пливуть без мети… Вічно в дорозі…

– Вони заряджаються електрикою під час грози, – пояснював Фредріксон. – Обпікають, наче кропивою.

– А ще ведуть розпутне життя, – повідомив Потішник.

– Розпутне життя? – зацікавився я. – Це як?

– Не знаю до пуття… Можливо, витоптують чиїсь городи та п'ють пиво…

Ми довго дивилися услід гатіфнатам, доки вони зникли за небокраєм. Десь у глибині душі мені кортіло податися з ними у сповнену таємниць та загадок подорож і зажити розпутним життям. Та я нікому в цьому не признався.

– То що, завтра? – зненацька озвався Потішник. – Вирушимо в море?

Фредріксон окинув поглядом "Мурську сиринаду".

– Це річковий корабель, – зронив він задумливо. – Ходить на водяному колесі… Без вітрил…

– То кинемо жереб, – запропонував Потішник, підводячись. – Вертю, ходи-но сюди і прихопи з собою якого ґудзика!

Верть стрілою вистрілив з води і гарячково заходився вивертати кишені.

– Достатньо одного ґудзика, любий племінничку!

– О, будь ласка! – радісно заметушився Верть. – З двома чи чотирма дірочками? Якого хочете: кістяного, плюшевого, дерев'яного, скляного, металевого чи, може, перламутрового? Однотонного, барвистого, в цяточку, в смужку чи в клітинку? Круглого, овального, ввігнутого, випуклого, восьмигранного чи…

– Дай звичайного ґудзика від штанів, – урвав його Потішник. – Кидаю! Якщо падає дірочкою догори, випливаємо в море! Що там?

– Дірочка зверху, – мовив Верть, нахилившись до самого ґудзика, щоб розгледіти його в присмерку.

– Ет! – нетерпляче вигукнув я. – Де він?

У цю мить Верть ворухнув вусами і ненароком скинув ґудзика у розколину між скелями.

– Ой, вибачте! Ой лишенько! – заголосив Верть. – Може, дам іншого ґудзика?

– Кидати жереб можна тільки один раз! – похитав головою Потішник. – Тепер уже буде, як буде, а я хочу спати…

Тієї ночі ми спали препаскудно. Моя ковдра виявилася клейкою, ніби облитою сиропом. Клямки дверей так само. Липнули до рук зубні щітки і пантофлі, а вахтовий журнал Фредріксона так склеївся, що його годі було розгорнути!

– Племіннику! – гукнув він. – Як це ти прибирав?

– Перепрошую, – мало не образився Верть. – Я й не думав нині прибирати!

– У тютюні купа сміття, – невдоволено буркотів Потішник, який мав намір посмалити у ліжку.

Що не кажіть, дуже прикра склалася ситуація. Потроху ми все ж угомонилися і повмощувалися до сну, вибравши місця, де менше липнуло. Але цілу ніч нам заважали спати дивні звуки, які, здавалося, долинали з навігаційної рубки.

Мене розбудило незвичне і зловісне теленькання корабельного дзвону.

– Уставайте! Уставайте й подивіться! – галасував на палубі Верть. – Навколо вода! Велич і пустка! А я забув на березі свою найліпшу шматинку для витирання чорнильних пер! Лежить, бідна, маленька, цілком самотня…

Ми висипали на палубу.

"Мурська Сиринада" пливла у відкритому морі, хлюпочучи лопатнями водяного колеса, спокійна і впевнена, навіть, як мені здалося, потайки вдоволена.

Понині не можу збагнути, як дві шестерні зуміли зрушити з місця корабель. Добре ще на ріці – там течія могла понести, але у морі… Це вже межує з містикою… Будь-яка спроба пояснення породжує, так би мовити, сумніви. Якщо гатіфнати пливуть, вдаючись до власного електричного заряду (дехто ще називає це тугою або неспокоєм), то чого дивуватися, що корабель приводять у рух дві невеличкі шестерні… Гаразд, облишмо розумування і повернімося до Фредріксона, котрий, наморщивши чоло, розглядав обірваний якірний трос.

– На цей раз вже й мені терпець урвався! – озвався він. – Я злий! Страшенно лютий! Ще ніколи так не лютував! Його перегризли!

Ми перезирнулися.

– Ти ж знаєш, мої зубки дуже дрібненькі, – зауважив я.

– А я надто лінивий, щоб гризти такий грубезний трос, – наголосив Потішник.

– То не я! – скрикнув Верть, якому й виправдовуватися було зайве. Ніхто й ніколи не чув брехні з уст Вертя, навіть якби йшлося про розміри його колекції ґудзиків (річ загалом неймовірна, якщо брати до уваги, що він був справжнім колекціонером). Очевидно, вертям просто бракує фантазії.

Раптом ми почули тихе покашлювання, а обернувшись, побачили крихітного Гризлика, який сидів під дашком від сонця і мружив очка.

– Ага, – мовив Фредріксон. – Ага, – повторив уже з більшим притиском.

– У мене ріжуться зубки, – засоромлено виправдовувався маленький Гриз лик. – Я мушу щось гризти!

– Але чому саме якірний трос??? – запитав Фредріксон.

– Він був такий пошарпаний на вигляд, то я подумав, що вам він не згодиться, – відповів малий.

– А на кораблі ховався навіщо? – встряв я у допит.

– Не знаю, – щиро зізнався Гризлик. – Часом у мене з'являються різні несподівані ідеї…

– А де ти ховався? – поцікавився Потішник.

Гризлик вразив нас своєю освіченою відповіддю:

– У вашій чудовій навігаційній рубці! (Так воно й було, рубка теж стала клейкою).

– Послухай, Гризлику! – завершив я цю дивну розмову. – Що скаже твоя мама, як помітить, що тебе немає?

– Заплаче, – відповів малюк.

Розділ четвертий,

у якому розповідь про мою подорож морем сягає кульмінації у величному зображенні шторму та завершується жахливою несподіванкою.

"Мурська Сиринада" самотньо розтинала води моря. Минали дні за днями, сонячні, небесно-блакитні і сонні. Зграйки морських примариків забавлялися перед носом корабля, а в кільватері волочилися хвостом морські русалки, яких ми підгодовували вівсяною кашею. Іноді, коли над морем спадала ніч, я полюбляв заступати Фредріксона за стерном. Виблискуючи в місячному сяйві, переді мною то підіймалася, то плавно опускалася палуба, я спостерігав, як мовчазно котяться хвилі та хмари до величної арки обрію, і мене огортало приємне й щемке відчуття. Я відчував себе страшенно важливою персоною і страшенно маленькою водночас (та все ж важливою більше).

Час від часу я помічав у темряві жевріння люльки Потішника; він, незграбно чалапаючи, перелазив до мене на корму і вмощувався поруч.

– Погодься, страшенно приємно байдикувати і нічого не робити, – сказав він мені однієї ночі, вибиваючи люльку об поруччя.

– Але ж ми щось та робимо! – заперечив я. – Я стерную. Ти палиш люльку.

– А куди ти стернуєш? – запитав Потішник.

– Це вже інше питання, – відповів я з притиском, бо вже тоді мав схильність до логічних міркувань. – Ми ж розмовляли про те, щоби щось робити, тобто діяти, а не про те, що саме робити.