Мене називають Червоний - Сторінка 35

Тепер мої надії й щастя втрачено. Залишалося бути кмітливим і глузливим. За спиною цих двох моїх коханих джинів кмітливості й глузів стоїть сам шайтан. Він — їхній володар, який уселився в мене. За ворітьми двору озвіріло вили пси, ніби почули запах свіжої крові.

Чи переживав я вже колись ці хвилини? Давно-давно в місті на краю світу, в сяйві свічки я, не помічаючи, як за вікном сипле сніг, і обливаючись слізьми, клявся одному смердючому одурілому дідові в своїй невинності. А він звинувачував мене у викраденні фарб. Тоді теж за ворітьми, ніби вчувши запах крові, оскаженіло вили собаки. В Еніште-ефенді та того злого дідугана в зморшках були однакові гострі підборіддя. Він таки вп'явся в мене своїми безжальними очима. Збирається, розчавивши, переступити через мене, — розумів я. Цей недобрий спогад з моїх учнівських часів, коли мені минало десятий, завжди зринав у пам'яті, як малюнок із чіткими лініями, але блідими барвами. Нині для мене й ця мить була — немов блідий спомин із чіткими обрисами.

Майстер Осман учив нас усвідомлювати свою сутність художника. Поки зривався з місця, ходив довкола Еніште-ефенді, я вибрав з-поміж скляних, фарфорових, кришталевих каламарів — бронзовий; маляр, який не дрімав у мені, змальовував усе, що я роблю й бачу у блідих кольорах, наче далекий спомин минулого, а не нинішня мить. Пригадуєте, як нам сняться сни, в яких ми бачимо себе зі сторони й у нас іде мороз поза шкірою? Я був у подібному стані. Тримаючи в руці важезний бронзовий каламар з вузькою шиєю, я сказав:

— Коли мені минало десятий, я бачив такий самий каламар.

— Він — монгольський, і йому тридцять років, — промовив Еніште-ефенді. — Кара привіз мені його аж із Тебріза. Його використовували тільки для червоного чорнила.

Мене ж хтось підбурював щосили зацідити каламарем по його просякнутій тупістю самозакоханій голові. Звичайно, це був шайтан. Та я втихомирив його й, мов йолоп, із надією промовив:

— Заріфа-ефенді вбив я.

Ви ж розумієте, на що я сподівався? Мав надію, що Еніште-ефенді зрозуміє мене й простить. Злякавшись, допоможе мені.

29. Я — ваш Еніште

Після того як він сказав, що вбив Заріфа-ефенді, між нами надовго запала мовчанка. Він і мене знищить, подумав я. Моє серце калатало не одну хвилину. Він прийшов сюди вбити мене, чи зізнатися, чи нажахати? А може, сам не знає, чого хоче? Я злякався: роками мені були відомі майстерність і талант цього маляра, але не душа. Я відчував, що досі в його руках — отой важезний каламар для червоного чорнила, а сам він стоїть позаду, в мене над головою. Та я не обернувся й не глянув на нього.

— Пси досі валують, — озвався я, розуміючи, що його непокоїть моє мовчання.

Ми ще трохи помовчали. Цього разу від мене й моїх слів залежало, чи уникну я смерті або ж чи виплутаюся з халепи, в яку потрапив. Окрім живопису й малюнка, йому ще близька ось така тема: якщо вірити, що в мистецтві маляр не повинен відображати себе, передавати власний дух, то чи не веде такий підхід до пихи? Гаразд. Як же він застав мене самого в пустісінькому домі? Я напружено ворушив своїми старечими мізками. Але все було страшенно заплутано, ніби в хитромудрій грі. Куди поділася Шекюре?

— Ти ще раніше збагнув, що його вбив я, так? — запитав він.

Я не збагнув. Не зрозумів навіть тоді, коли він про це заявив. Та водночас подумки говорив йому: "Добре зробив, що відправив Заріфа-ефенді на той світ. Мабуть, твоя правда. Покійний майстер заставок, потрапивши в лабети страху, накликав би біду на наші голови".

Що ж. Я залишився наодинці з душогубом у безлюдному домі, а моє серце висловлювало йому своєрідну вдячність. Я промовив:

— Не дивуюся, що ти його вбив. Такі, як ми, живуть книжками, бачать їхні сторінки вві сні, тож кожен із нас завжди чогось боїться. Окрім того, ми займаємося в мусульманському місті найнебезпечнішим і суворо забороненим: живописом. У душі будь-якого маляра нуртує якась нездоланна сила, що спонукає його, як ісфаганця шейха Мухамеда, відчувати себе грішним, каятися, звинувачувати себе раніше часу, вимолювати прощення в Аллаха й правовірних. Ми робимо нашу книгу потайки, немов злочинці, немов мусимо перед кимось виправдовуватися. Ми гнемо шиї перед ходжами, ваїзами, кадіями, шейхами, котрі можуть звинуватити нас у безбожності. Наше відчуття провини безкінечне. Однак воно як руйнує уяву маляра, так і розвиває її. Я знаю це чи не найкраще.

— Отож ви не засуджуєте мене за те, що я вбив безголового Заріфа-ефенді?

— Те невідоме, що приваблює нас у письменстві, живопису, малюнку, криється в страхові митця. Стоячи навколішки й сліпнучи при свічці ночами, ми віддаємося книзі й ілюстрації. Та не лише заради грошей, а й тому, що прагнемо втекти від людської суєти, суспільства. Однак ми прагнемо, аби наші натхнені самотою творіння оцінили ті ж таки люди, яких ми уникаємо й від яких ховаємось. А якщо вони обізвуть нас безбожниками?! Скільки болю завдадуть цим істинному художнику, володареві таланту! Отож справдешній малюнок можна знайти в тому, що за завісою страху, а воно невидиме. Справдешній малюнок — усередині малюнка, котрий спочатку засудять як безбожний і поганий. Художник-майстер усвідомлює, що іншого шляху самовираження немає, і водночас його лякає самота. Але хто здатен терпіти впродовж життя страх і щоденну настороженість? Маляр думає, ніби позбудеться жахів, котрі його переслідують, якщо першим сам себе звинуватить. Та тільки він зізнається в своїх гріхах, як його спалюють. Ісфаганський живописець спалив себе сам.

— Ти — не живописець, — відповів він, — а я вбив не через те, що боявся його.

— Ти вбив, бо хотів малювати без страху! Ось чого ти жадав!

Уперше за стільки часу маляр, котрий волів відправити на той світ і мене, сказав щось путнє:

— Я розумію: ти говорив усе це, щоб розрадити мене, завести в оману й витягти з ненормального стану. — Й докинув: — Однак у твоїх останніх словах звучала правда. Я хочу, щоб ти зрозумів це. Слухай мене.

Я обернувся й глянув йому в вічі. Він натякав, ніби відкинув чемність, віддавен властиву нашим бесідам, і вона вже не повернеться. Але що тепер?

— Я не зневажаю тебе, не дивуйся, — промовив він.

Потім облишив своє місце за моєю спиною, став переді мною й розсміявсь. Але сміх його був гірким, зболеним.

— Ось як воно виходить нині: я щось роблю, але я — ніби не я, а хтось інший. Щось незбагненне безперестанку ворушиться в мені й штовхає на злі вчинки. Та мені не обійтися без того лиходія. Те саме відбувається, й коли малюю.

— Таке вигадують про шайтана старі баби у своїх теревенях.

— По-твоєму, я брешу?

"Йому не стачає духу вбити мене, тож старається, щоб я сам його розгнівив", — підказувало мені серце.

— Ти не обманюєш. Проте не можеш знати, що коїться в твоїй душі.

— Ні. Мені добре відомо, що там коїться. Я ще не вмер, а вже мучуся. Через тебе ми, самі не помічаючи, по горло вгрузли в гріх. Ти говориш мені: "Будь сміливим". А я через тебе став душогубом. Скажені пси Нусрета-ходжі роздеруть усіх нас на потрох.

Сам не вірячи у свої слова, він репетував ще голосніше, ще лютіше стискав у руці каламар. Може, хтось на вулиці почує той крик і прибіжить?

— Як сталося, що ти вбив його? — запитав я, зволікаючи час. — Як ви зустрілися біля того колодязя?

Я й не очікував, що він з охотою почне розповідати.

— Заріф-ефенді знайшов мене сам. Тої ночі, коли я вийшов од тебе. Він сказав, що бачив останню ілюстрацію на двох сторінках. Я довго старався змінити хід його підступних думок, завів на згарище, збрехав, що біля колодязя зариті золоті монети. Почувши про гроші, він повірив. Ось тобі найкращий доказ того, що він працював тільки заради грошей. Та мене це не дуже засмучує, він був посереднім маляром. Заріф-ефенді вже був готовий дерти замерзлу землю нігтями. Якби там справді було зарите золото, то мені б не довелося його вбивати. Ти замовив свої заставки нікчемі. В небіжчика була тверда рука, проте він препаскудно змішував і накладав фарби. Я не залишив по собі жодного сліду. Скажи: в чому суть стилю? В наш час європейці, китайці говорять про колір і стиль як ознаку майстерності. Хороший художник повинен вирізнятися з-поміж інших стилем чи ні?

— Не дивуйся, однак, новий стиль не твориться за покликом серця маляра, — відповів я. — Помирає якийсь принц, зникає на війні якийсь шейх, і з ними відходить доба мистецтва, що вважалася нескінченною, закривається малярський цех, а художники розбігаються в пошуках іншої батьківщини, інших покровителів книжок. А одного дня падишах, зглянувшись, скликає до свого палацу, під свій покров, розгублених живописців і каліграфів без прихистку й рідної землі. Й він, мов люблячий батько, засновує новий малярський цех. Спершу художникам нового цеху дуже важко між собою порозумітися. Та оскільки вони працюють у відомих їм древніх стилях, то згодом починають наслідувати один одного, узгоджувати свої дії, а їхні погляди перетинаються. Вони, ніби діти, які й сяк і так сходяться на вулиці. Зрештою, внаслідок багатолітніх чвар, заздрощів, інтриг та рутинної малярської роботи народжується новий стиль. Це стиль, визнаний більшістю живописців, однак вироблений найобдарованішим, найяскравішим з них. Назвімо його найщасливішим художником. Решті майстрів залишається тільки вдосконалювати, відшліфовувати його роботи, беручи їх за зразок.

Дивлячись на мене сторожким поглядом, ніяковіючи, ніби дівчина, він несподівано сумирним тоном, з бажанням бути відвертим і великодушним, запитав:

— У мене є цей стиль?

Мені здалося, що він ось-ось розридається. Намагаючись бути якомога лагіднішим і співчутливим, я охоче відповів:

— Ти — найобдарованіший, найдивовижніший маляр, якого я коли-небудь зустрічав за шістдесят із гаком років мого життя. Твої руки — магічні, а око — найзіркіше. Якби переді мною поклали малюнок, створений водночас тисячею майстрів, я, однак, відразу впізнав би, де штрих твого каляма, подарованого тобі Аллахом.

— Наші думки збігаються, проте тобі бракує мудрості осягнути таїну моєї майстерності. Ти обманюєш, бо боїшся мене. Втім, говори ще про мій стиль.

— Твої лінії настільки прямі, неначе лягають самі по собі, без каляма. Малюнки твого каляма — ані реальність, ані вимисел.