Мене називають Червоний - Сторінка 78

Тож спустошення кав'ярні видалося мені безневинною нічною розвагою, повчальним заходом, я ще подумала: коли повернуся додому, то накажу Несімові: "Не пий забагато тієї отрути".

В цій окрузі було чимало парубоцьких осель та вбогих караван-сараїв, тож невдовзі зі зграйок усілякої босоти, яка прибилася до міста й вешталась тут без діла, згуртувалося чимале юрмисько глядачів видовиська-погрому, і це додало ще більше мужності ворогам кави. Тоді-то я второпала, що всі вони — прибічники славетного ваїза з Ерзурума ходжі Нусрета. Вони очищають Стамбул від кав'ярень — розсадників пияцтва й розпусти, карають тих, що збилися з дороговказів великого пророка Магомета, танцюють танок живота і, скачучи під музику, справляють дервішські чорні моління. Вони проклинають ворогів віри, союзників шайтана, ідолопоклонників, єретиків, безбожників та малярів. І я згадала: в цій кав'ярні, крім того, що коять безчинства, ще вішають на стіни всілякі малюнки й розпускають язики, оббріхуючи іслам та ходжу з Ерзурума.

З кав'ярні вибіг слуга її господаря, його обличчя було заюшене кров'ю; мені здалося, що він ось-ось рухне на землю, але хлопець витер рукавом з чола та щік кров, затесався в юрбу й разом з нами спостерігав за тим бешкетом. Боячись прибічників Ерзурумійця, юнак сховався десь за нашими спинами. А мого ока не уникло, що Кара когось запримітив у юрмиську й на мить розгубився. Раптом ерзурумійці хутко зібралися докупи, отже наближались або яничари, або ще якась ворожа ватага. Смолоскипи враз згасли, і довкола зчинилася метушня.

Кара схопив мене за руку й потяг за учнем медресе. "Підете провулками, — сказав він, — хлопець доведе тебе додому". Хлопцеві теж хотілося чимшвидше вибратися звідси, й ми залопотіли ногами. Мої думки витали навколо Кари, однак продовження оповіді від своєї Естер ви не почуєте — вона вже вибула з гри.

54. Я — жінка

Мені кажуть: "Меддаху-ефенді, ти зобразиш кого завгодно, а от жінки — не зможеш!" Я ж стверджую протилежне. Так, ми, меддахи, мандруємо від міста до міста, поки не охрипнемо, входячи в роль, розповідаємо до півночі всілякі історії й на весіллях, і під час святкових гулянь, і в кав'ярнях, тож на нашу долю не випадає щастя одружитись. Але ж це зовсім не означає, що нам невідоме жіноче плем'я.

Я жінок знаю чудово, з чотирма навіть був знайомий особисто, бачив їх лиця, розмовляв з ними. То були: 1. Моя небіжчиця мама. 2. Моя улюблена тітонька. 3. Моя старша сестра, яка завжди мене била й, побачивши, кричала: "Геть з кімнати!" (в неї я вперше закохався). 4. Жінка, яку я, мандруючи, зустрів у Доньї; вона стояла у розчиненому вікні. Хоча я ніколи не перекинувся з нею й словом, однак і понині мене переслідує пристрасть до тієї красуні. Можливо, її вже й на світі немає.

Для нас, чоловіків, дивитися на відкрите жіноче обличчя, розмовляти з нею, зауважувати кожну рису її характеру означає прокласти собі стежину як до похоті, так і до пекучого душевного болю, тому, як учить наша релігія, найкраще до одруження взагалі не бачити жінок, особливо — вродливих. Похіть — задоволення, від якого нікуди не дінешся, і щоб загасити її полум'я, існує всього один спосіб: подружитися з гарним хлопчиком, який не дасть вам і подумати про жінок; мине час, і теплі зносини з ним перетворяться на солодку звичку. В європейських містах жінки розгулюють не лише з відкритим обличчям, а й виставляючи напоказ усе, чим можуть засоромити: блискуче волосся, шию, зап'ясток, чарівну шию, і — якщо це не брехня — навіть частково оголюють свої прекрасні ноги; тому в тамтешніх чоловіків оте саме стоїть аж надто довго, вони ледь ходять, повсякчас ніяковіють і мучаться від болю. Не дивно, що європейці від такого немов паралізовані. От вам і причина того, що ґяури щодня здають османам по фортеці.

Та скажу вам, що найбільше я зацікавився жінками тоді, коли в свої юні роки збагнув: найвірніший шлях до душевного спокою та щастя — триматися якнайдалі від вродливих жінок. Оскільки замолоду я не бачив ніяких інших жінок, окрім матері й тітки, то моє зацікавлення тим плем'ям стало незвичним і особливим. У голові неначе скаламутилось, я зрозумів, що відчую, як воно бути жінкою, тільки тоді, коли робитиму все, що роблять вони, те саме їстиму, повторюватиму їхні слова, копіюватиму їхню поведінку й носитиму їхній одяг. Отож, якось у п'ятницю мої мама й тато, старша сестра й тітка зібралися на прогулянку, щоб помилуватися трояндами в садку нашого діда на березі Фахренду. Я ж прикинувсь дуже хворим і залишився вдома.

— Ходімо прогуляємося, дивитимешся в степу на собак, дерева, коней і вдаватимеш їх із себе перед нами, ото вже попосміємося. Ну що ти робитимеш сам удома? — упрошувала мене моя мама-небіжчиця.

Звісно, я їй не відповів, мовляв, одягну твою сукню й побуду трохи жінкою, моя мамуню. Я обманив її:

— В мене болить живіт.

Тепер я вам, своїм братам-малярам і каліграфам, повім таємницю жіночого життя-буття, яку спізнав того дня. Передам вам ті відчуття, що охопили мене, коли вдяг спідню білизну та одяг своїх мами й тітки, щойно вони покинули дім. Найперше скажу вам ось що: всупереч багатьом книжкам, які ми читали, проповідям ваїзів, людина, будучи жінкою, не почувається в шайтановій шкурі.

Навпаки: вирядившись у вовняну мамину спідницю, розшиту трояндами, я став так само ніжним, як і вона, моя душа сповнилася ласки й добра. А тільки-но до голого тіла доторкнулася фісташково-зелена шовкова сорочка моєї тітоньки, за яку вона переживала, щоб не зносилася, то в серці забуяли паростки любові до всіх дітей і навіть до себе. Хотілося наварити їсти на цілий світ, кожного накормити грудьми. Як то воно — мати груди? — трохи помріяв я і, щоб угамувати свою цікавість, відчути себе жінкою з гігантськими персами, понапихав під сорочку всілякого мотлоху — панчохи, шкарпетки, рушнички. Вгледівши на собі ті здоровенні кулі, — так, ваша правда, — я запишався, мов шайтан. Відчув себе могутнім, адже чоловіки, помітивши бодай тінь таких грудей, ладні бігти за жінкою на край світу і пнуться зі шкіри, готові все віддати, аби взяти їхні пипки в свій рот. Та чи бажав я бути могутнім? Я заплутавсь: мені хотілося бути сильним і разом з тим, щоб мене жаліли; прагнув, аби мене до нестями кохав якийсь багатий, дужий і розумний чоловік, та водночас я його й боявся. На дні маминої скрині з посагом біля чаршафів, розшитих листям, лежали вовняні шкарпетки, що пахли мускусом, і в яких зберігалося звивисте золоте наруччя — усе це я дістав та начепив собі на руки, на обличчя ж наклав рум'яна, якими мама користувалася після лазні, аби щоки були ще червонішими, потім одяг тітчине ферадже соснового кольору й, зібравши докупи своє волосся, накинув на голову таке саме зелене тонесеньке пече, глянув на себе в дзеркало в перламутровій рамці — і аж затремтів. Мої вії та очі, яких я й не торкнувся, перетворились на жіночі. Незважаючи на те що з усього мого лиця було видно тільки очі й щоки, я став жінкою дивовижної вроди, і це мене робило невимовно щасливим. Але, як на те, настовбурчилося моє чоловіче достоїнство — воно першим відчуло мою жіночність. А це вже зробило мене нещасним.

З моїх очей скотилася сльозинка, я тримав у руках дзеркало й дивився, як вона стікає донизу, і в ту мить у моєму серці народився вірш, який ніколи не забуду. Адже в ту хвилину Великий Аллах дарував мені натхнення, і я намагався забути про свій біль, наспівуючи вірша, як пісню:

Серце моє нерішуче ось що говорить мені: будучи на Сході, на Заході бажаю я бути,

А коли я — на Заході, то прагну тільки на Схід.

Тіло моє всякчас інше ось що говорить мені: будучи чоловіком, жінкою хочу я бути,

Та коли я жінка, то волію зватися чоловіком.

Ох, як тяжко на світі людиною бути, а ще тяжче на світі по-людськи жити.

І передом своїм, і задом насолоджуватися я б хотів, та щоб ніс мене і на Схід,

і на Захід насолоди потік.

Але, боронь Боже, щоб пісню, яка лине з мого серця, почули наші ерзурумійські брати, вони ж знавісніють від люті. А чому я боюсь? Може, вони й не розгніваються, адже ж я попередив, щоб не розпускали пліток про мою пісеньку, однак розповідали мені, що отой славетний ваїз-ефенді його осяйність Хусретом навіть він неє, хоча й жонатий, проте як і ви, талановиті художники, більше за жінок любить вродливих хлопчаків. Але я цьому особливого значення не надаю: злий він якийсь і старий занадто. Вже, мабуть, беззубий і, як розказували гарненькі хлоп'ята, що терлися біля нього, з його рота так тхне, наче, вибачте, лайном.

Гаразд. Прикушу я собі трохи язика й повернуся до свого душевного болю, про який ішла мова: збагнув я в ту мить, що надзвичайно красивий, і в ту ж саму мить усвідомив: не хочу прати брудну білизну, мити посуд і виходити на вулицю, як раба. Убогість, сльози та нещастя — доля потворних жінок; дивитися на себе в дзеркало, плакати, сумувати і шкодувати за розбитими мріями — їхнє, а не моє заняття. Мені ж потрібно знайти собі чоловіка, який би водив мене під руку. Але хто ж це буде?

Так я став стежити крізь шпарину в стіні за синами беїв і пашів, яких мій небіжчик батечко запрошував з будь-якого приводу додому. Дуже вже я хотів бути схожим на ту славетну красуню з невеличким ротиком, що має двох дітей, і в яку закохуються всі маляри. Якщо ви не проти, розповім вам історію бідолашної Шекюре. Але зачекайте, я ж вам обіцяв розказати в середу дещо інше:

ЛЮБОВНУ ІСТОРІЮ, РОЗПОВІСТИ ЯКУ ШАЙТАН ПРИМУСИВ ЖІНКУ

Оповідка моя — нехитра. Сталася та пригода в одному з бідненьких стамбульських махаллє — Кемерюстю. Розумний і одухотворений мешканець того махаллє Ахмет-челебі служив секретарем у Васифа-паші, був людиною статечною, одруженою, мав двох дітей. Якогось дня побачив він у відчиненому вікні чорноволосу, карооку, срібнотілу, високу й витончену боснійську красуню й закохався в неї. Вона ж була жінка заміжня, й до Ахмета-челебі нічого не відчувала, любила свого красеня-чоловіка. А бідолашний Ахмет-челебі ні з ким не міг поділитися своїм горем, від кохання вихуднув, як бадилина, і впивався вином, купуючи його в греків. Однак приховати своїх палких почуттів від пильних очей махаллє він таки не зміг. Мешканці того кварталу теж обожнювали любовні історії, крім того, шанували й любили Ахмета, тож спершу співчували його нещасливому коханню, а потім, раз-другий пожартувавши з ним, удавали, ніби нічого не помічають.