Менсфiлд-парк - Сторінка 20

Фанні, це свідчить не на нашу користь. Ми не можемо захищати доктора Гранта.

— Так, — відповіла Фанні, — але це не значить, що ми повинні засуджувати його професію. Адже хоч би яку професію обрав доктор Грант, він… не змінився б на краще. А оскільки у флоті чи в армії він міг би командувати набагато більшою кількістю людей, ніж зараз, для багатьох було б гірше, коли б він став моряком чи солдатом, а не священиком. До того ж я впевнена, що хоч які були б вади доктора Гранта, їм загрожувала б серйозна небезпека погіршитися, коли б він обрав більш діяльну світську професію, за якої мав би менше часу й зобов'язань і міг би ухилитися від обов'язку пізнавати самого себе чи то принаймні тієї можливості хоч іноді намагатися пізнати самого себе, чого він не може уникнути зараз. Людина — така поміркована, розважлива як доктор Грант, який звик щотижня повчати інших людей, щонеділі двічі ходити до церкви і виголошувати такі гарні проповіді, та ще й з таким вмінням, як йому це властиве, — така людина не може при цьому не ставати кращою. Це передусім спонукає його думати; і я певна, що він частіше намагається стримуватись, ніж якби він був не священиком, а кимось іншим.

— Звісно, ми не можемо довести протилежного; але я бажаю вам кращої долі, міс Прайс, ніж стати супутницею чоловіка, чия доброзичливість повністю залежить від його проповідей; оскільки, хоч він і може напроповідувати собі гарний настрій щонеділі, буде досить неприємно з ранку в понеділок та до суботнього вечора чути його нарікання на недосмажену гуску.

— Тому, хто здатний сперечатися з Фанні, — гаряче заперечив Едмунд, — не допоможе будь-яка проповідь.

Фанні ще дужче відвернулася до вікна; а міс Кроуфорд щойно встигла люб'язно сказати: "Переконана, що міс Прайс частіше заслуговує похвали, ніж її чує", як сестри Бертрам стали уклінно запрошувати її взяти участь у їхніх співах на кілька голосів, і вона поспішила до фортепіано; а Едмунд дивився на неї в безмежному замилуванні її незліченними чеснотами — від ґречності манер до легкої плавної ходи.

— Ось утілення душевної краси, — мовив він. — Це душа, яка нікого не змусить страждати. Яка в неї легка хода! Як охоче вона йде назустріч побажанням інших! Ладна відгукнутися одразу ж, тільки її покличуть. І як шкода, — додав він, трохи замислившись, — що їй довелося побувати в таких руках!

Фанні з цим погодилася і втішалася тим, що він продовжує стояти з нею біля вікна, не зважаючи на очікувані співи; і, кинувши погляд за вікно, він задивився на спокійний величний краєвид, що, залитий сяйвом ясної ночі, виступав з глибокого мороку на узліссі. Фанні не змогла стримати своїх почуттів.

— Яка гармонія! — мовила вона. — Який спокій! Ні живопис, ні музика не здатні цього описати, — хіба лише поезія. Це те, що заспокоїть будь-чию бентежну душу і розчулить будь-чиє серце! Коли я дивлюся на таку ніч, мені здається, наче на світі не може бути ні зла, ні кривди; і, звичайно, цього було б менше, коли б люди частіше зверталися до природи і, милуючись такою красою, відволікалися від власних турбот.

— Це добре, що ти така чутлива, Фанні. Ніч справді прекрасна, і можна лише пожаліти тих, хто не навчений відчувати красу так глибоко, як ти, у кому змалку не виховали любові до природи. Вони дуже багато втрачають.

— Це ти навчив мене думати про неї і відчувати її, кузене.

— У мене була дуже здібна учениця. Поглянь, як яскраво світить Арктур.

— Так, і Велика Ведмедиця. От якби побачити Кассіопею.

— Тоді треба вийти на газон. Ти не боїшся?

— Анітрохи. Ми вже так давно не дивилися на зорі.

— Та й справді. Не знаю, чому так сталося. — Почалися співи. — Почекаймо, поки вони скінчать, Фанні, — мовив Едмунд, відвертаючись од вікна; та співам не було кінця, і він помалу став присуватися до фортепіано, а коли ті перестали співати, він вже був коло них — і висловив найпалкіше бажання послухати ще.

Фанні зітхала на самоті біля вікна, поки місіс Норріс не висварила її — коли б не застудилася! — і не прогнала звідти.

Розділ дванадцятий

Сер Томас мав повернутися в листопаді, а старшого сина справи покликали додому раніше. Наприкінці серпня надійшла звістка про містера Бертрама — спочатку в листі до лісника, потім в листі до Едмунда; а згодом приїхав і він сам — готовий бути веселим, люб'язним і галантним, як того вимагали обставини або присутність міс Кроуфорд, і розповідати про перегони та Веймаут, про вечірки та друзів, що вона півтора місяця тому слухала б із певною цікавістю, але тепер ці розповіді ще глибше переконали її в тому, що молодший брат їй набагато миліший.

Це було дуже прикро, і вона щиро шкодувала, що так сталося; але це сталося, і тепер вона була така далека від наміру стати дружиною старшого, що навіть не робила спроб його причарувати — просто поводилася, як личить визнаній усіма красуні; його надто тривала відсутність, спричинена самим лише прагненням розважатися та вдовольняти власні забаганки, свідчила про те, як вона зрозуміла, що він її не любить; але його байдужість наразилася на таку саму, якщо не більшу, байдужість з її боку, і навіть якби він уже зараз став власником Менсфілд-парку, новим сером Томасом, яким йому судилося стати згодом, навряд чи вона поставилася б до нього інакше.

Пора року і ті ж справи, що повернули містера Бертрама у Менсфілд, змусили містера Кроуфорда вирушити до Норфолку. На початку вересня він був так потрібний в Еврінгемі. Він поїхав на два тижні, — два тижні такої безпросвітної нудьги для сестер Бертрам, що вони мимоволі насторожилися, і навіть Джулія, незважаючи на свої ревнощі до сестри, зауважила, що йому не можна довіряти і хай він краще не повертається зовсім; за два тижні в нього було досить вільного часу між полюванням та сном, і якби цей джентльмен більше звик розмірковувати про мотиви своєї поведінки і передбачати, до чого може призвести його суєтне марнославство, він зрозумів би, що йому не слід поспішати додому; але, розбещений багатством і наслідуючи поганий приклад інших, він виріс безтурботним себелюбцем і не мав звички зазирати в завтрашній день. Сестри Бертрам — гарненькі, розумні, з видами на майбутнє — тішили його пересичену душу; і, не знайшовши у Норфолку нічого, що могло б зрівнятися з радощами Менсфілду, він охоче повернувся туди у призначений час і зустрів гостинний прийом у тих, за ким мав намір упадати й далі.

Марія, на яку звертав увагу лише містер Рашворт, — приречена день у день вислуховувати його докладні розповіді про одні й ті самі дрібні успіхи та невдачі, його хвалькуваті теревені про собак, заздрісні нарікання на сусідів та гнівні скарги на браконьєрів — предмети, що знаходять шлях до жіночого серця лише за умови, що оповідач має певний дар красномовства, а співбесідниця — певну прихильність до нього, — страшенно нудьгувала без містера Кроуфорда; а Джулія, не заручена й нічим не зайнята, вважала, що має повне право нудьгувати ще більше. Кожна з сестер уявляла, що перевагу віддано їй. Джулію спонукали до цього натяки місіс Грант, яка вірила в те, чого їй хотілося; а Марію — натяки самого містера Кроуфорда. Після його повернення все пішло так, як було до від'їзду; він поводився з кожною сестрою в тій приязній та жвавій манері, яка не дозволяла втратити прихильності іншої, але не виказував тієї щирої відданості, турботи, душевної теплоти, що могли б впасти в око сторонньому глядачеві.

Фанні, єдина з усього товариства, вбачала у цьому щось неприємне; але від того дня у Созертоні вона, побачивши містера Кроуфорда з котроюсь із сестер, мимохіть спостерігала за ними з несхвальним подивом; і якби вона не сумнівалася, що її судження в цьому випадку такі ж справедливі, як і в усіх інших, якби вона була впевнена, що ясно бачить і неупереджено судить про те, що відбувається, вона б, певно, наважилася на серйозну розмову з тим, кому завжди повіряла свої потаємні думки. Та коли вона зрештою насмілилася зробити один-єдиний натяк, він лишився непоміченим.

— Мене трохи дивує, — сказала вона, — що містер Кроуфорд так скоро повернувся, після того як пробув тут так довго, цілих сім тижнів; наскільки я зрозуміла, він полюбляє нові враження та переїзди, і мені здавалося, що як він уже поїхав, то щось неодмінно покличе його кудись іще. Він звик до веселіших місць, ніж Менсфілд.

— Це робить йому честь, — відповів Едмунд, — і його сестру, по-моєму, це тішить. Вона не схвалювала мінливість його настрою.

— Як він подобається моїм кузинам!

— Так, його поводження з жінками повинно здаватися їм приємним. Я бачу, місіс Грант запідозрила, що він віддає перевагу Джулії; я ніколи не помічав нічого подібного, але тільки радітиму, якщо це так. У нього немає таких вад, які б не могло подолати серйозне почуття.

— Якби міс Бертрам не була заручена, — обережно мовила Фанні, — я б подумала що він захопився нею більше, ніж Джулією.

— Що, напевно, все ж свідчить про його прихильність до Джулії, адже часто так буває — перш ніж прийняти остаточне рішення, чоловік приділяє більшу увагу сестрі або близькій подрузі тієї, хто його справді цікавить, а не їй самій. Кроуфорд надто обачливий, щоб лишатися тут, якби йому загрожувала хоч якась небезпека з боку Марії; а за неї я зовсім не хвилююся — вона переконливо довела, що не здатна на сильні почуття.

Фанні подумала, що, мабуть, помилилася, і вирішила, що відтепер буде іншої думки; та попри всю свою схильність коритися Едмундові і попри натяки інших, які вона часом чула і які начебто свідчили, що містер Кроуфорд обрав Джулію, вона іноді не знала, що й думати. Одного вечора вона стала свідком розмови своєї тітоньки Норріс з місіс Рашворт, — і не могла не здивуватись, що вони нічого не помічають; вона була б рада не слухати, та ця розмова відбувалася тоді, коли всі молоді люди танцювали, а вона, на превеликий жаль, мусила сидіти серед немолодих леді біля каміна, понад усе бажаючи, щоб до кімнати скоріше повернувся її старший кузен, на якого вона покладала всі надії як на партнера у танцях. То був перший бал Фанні — хоча й без тих приготувань та блиску, які зазвичай притаманні першому балу юної леді; його вирішили нашвидкуруч влаштувати лише сьогодні після обіду, у зв'язку з тим, що в людській віднедавна з'явився скрипаль, і з допомогою місіс Грант утворилося п'ять пар танцюючих, оскільки до містера Бертрама щойно приїхав один із його друзів.