Менсфiлд-парк - Сторінка 31

Сер Томас саме цієї миті роззирався довкола, промовляючи: "А де ж Фанні? Чому я не бачу моєї крихітки Фанні?" — і, побачивши її, ступив їй назустріч і з добротою, що вразила її й розчулила, назвав її любою Фанні, сердечно поцілував її і з помітним задоволенням зауважив, що вона так виросла! Фанні не знала, що й думати, куди дивитися. Вона була украй знічена. Ніколи в житті він не був таким добрим, таким надзвичайно добрим до неї. Він поводився зовсім по-іншому, від радісного хвилювання він навіть говорив швидше; і вся його грізна велич, здавалося, безслідно зникла у пориві ніжності. Він підвів її ближче до світла і знову подивився на неї — турботливо розпитував про її здоров'я, а потім перервав себе, зауваживши, що можна й не питати, бо її зовнішність говорить сама за себе. Чарівний рум'янець, що змінив колишню блідість її обличчя, свідчить про благотворні зміни в її здоров'ї й робить її просто красунею! Потім він взявся розпитувати Фанні про її сім'ю, особливо про Уїльяма; і його доброта змусила її дорікнути собі за те, що вона так мало його любила, що сприйняла його повернення, мов якесь лихо; і коли вона насмілилася підвести очі і поглянула йому в обличчя, то побачила, що він схуд, а лице в нього обпалене сонцем, змарніле, виснажене від утоми та жаркого клімату, і в ній пробудилася ніжність, і було так боляче думати, яка несподівана прикрість на нього чекає.

Сер Томас був душею товариства, яке за його пропозицією розташувалося біля каміна. Він, як ніхто, зараз мав право говорити; щасливий після такої довгої розлуки опинитися вдома, у своїй сім'ї, він був надзвичайно говірким і доброзичливим; він охоче розповідав про все, що стосувалося його подорожі, і відповідав своїм синам ще до того, як вони встигали його спитати. Його справи на Антигуа останнім часом швидко пішли вгору, і зараз він прибув із самого Ліверпуля, бо йому трапилася нагода припливти туди приватним судном, замість того щоб чекати пакетбота; він докладно сповістив рідних про всі подробиці своїх справ, про всі приїзди та від'їзди; він сидів поруч із леді Бертрам і щиро втішався, бачачи довкола рідні обличчя, і раз у раз переривав свою розповідь, щоб зауважити, як же йому пощастило, що він застав усіх вдома, дарма що приїхав так несподівано, — всі вдома, всі разом, усе так, як він хотів, хоч і не смів на це сподіватись. Не забув він і про містера Рашворта; гостинно привітав його й сердечно потиснув йому руку, і з підкресленою увагою залучив його до бесіди, що якнайтісніше стосувалася Менсфілду. У зовнішності містера Рашворта не було нічого неприємного, і серові Томасу він одразу сподобався.

Проте ніхто з оточуючих не слухав сера Томаса з такою безтурботною, нічим не затьмареною насолодою, як його дружина; вона справді була щаслива бачити свого чоловіка і так палко раділа його приїзду, що чи не вперше за останні двадцять років позбулася свого незворушного супокою. Кілька хвилин вона була майже схвильована, та все ж їй вистачило розважливості, щоб неквапно відкласти своє шиття, відсунути убік мопса і лише після цього приділити чоловікові увагу та звільнене місце на канапі. Вона ні за кого не тривожилася настільки, щоб це могло порушити її власний спокій; протягом їхньої розлуки їй непогано велося: вона вишила не одну скатертину і сплела багато ярдів мережива; і вона могла без жодних вагань ручитися як за себе, так і за молоде покоління, що вони поводилися бездоганно і не гаяли часу в неробстві. Їй було так приємно знову його бачити і чути його розмову; його оповіді так тішили її слух і живили цікавість, що зараз вона особливо добре зрозуміла, як жахливо за ним скучила і як тяжко було б витримувати й далі його відсутність.

Радість місіс Норріс неможливо було порівняти з радістю її сестри. Не тому, що вона, подібно до всіх інших, з жахом уявляла собі, як розгнівається сер Томас, побачивши неподобство в будинку; адже вона перебувала в такому засліпленні, що, коли її зять увійшов до кімнати, не виказала й тіні тривоги, хіба лише прибрала подалі з очей рожевий плащ містера Рашворта; але її засмутило, що він повернувся. Це залишало її не при ділі. Сер Томас не послав когось по неї, щоб вона побачила його першою і провістила усім щасливу новину, а натомість, дуже розумно розсудивши, що нерви в його дружини та дітей досить-таки міцні, вдовольнився послугами управителя і одразу ж пройшов за ним до вітальні. Місіс Норріс почувалася обманутою, їй не дали звершити діяння, якого вона завжди чекала, — першою сповістити про його повернення чи смерть; і зараз вона вперто намагалася зчинити галас, дарма що не було жодних причин галасувати, і докладала всіх зусиль, щоб бути корисною, хоч потрібні були тільки тиша та спокій. Якби сер Томас погодився щось із'їсти, вона б одразу ж своїми недоладними розпорядженнями завдала клопоту економці й замордувала слуг докорами; але сер Томас рішуче відхилив її намовляння пообідати: він не хоче нічого їсти, нічого — до самого чаю; він краще почекає чаювання. Проте місіс Норріс раз у раз пропонувала щось інше, і в найцікавішу мить його подорожі до Англії, у розпалі бунту на французькому судні, вона знов поткнулася до нього із запрошенням поїсти супу.

— Повірте, любий сер Томасе, тарілочка супу буде для вас аж як корисніша, ніж чай. З'їжте хоч трішечки супу!

Сер Томас був несхитний.

— Ви, як завжди, піклуєтеся про всіх на світі, люба моя місіс Норріс, — відповів він. — Але я справді не хочу нічого, крім чаю.

— Ну, тоді, леді Бертрам, сподіваюся, ви накажете подавати чай; та поквапте Бедлі, хай ворушиться, а то він сьогодні щось розлінився.

Вона таки домоглася свого, і сер Томас міг продовжити свою розповідь.

Трохи згодом запанувала мовчанка. Він розповів про всі найважливіші справи, і, здавалося, його радувала сама можливість дивитися то на одне, то на друге рідне обличчя; але мовчання було недовгим: радісне піднесення зробило леді Бертрам надміру балакучою, і можна уявити почуття її дітей, коли вони почули матусині слова:

— Як ви гадаєте, сер Томасе, чим розважалися останнім часом оці молоді люди? Вони грали на сцені. Ми всі наче ожили від їхньої вистави.

— Справді? І що ж це за вистава?

— О, вони самі вам усе розкажуть.

— Ви скоро про все дізнаєтеся, — квапливо вигукнув Том і повів далі з удаваною недбалістю: — Та воно не варте того, щоб набридати з цим батькові зараз. Ви ще наслухаєтеся про це завтра, сер. Ми лише спробували, щоб чимось зайнятися і розважити матусю, минулого тижня розіграти кілька сценок, — так, дрібниці. З самого жовтня весь час дощило, і ми з ранку до вечора сиділи в чотирьох стінах. Я й за рушницю не брався, мабуть, від третього числа. Перші три дні ще якось полював, а потім навіть і не пробував. Першого дня я пішов до Менсфілдського лісу, а Едмунд — до гаю за Істоном, і ми принесли разом шість пар, хоч кожен міг би підстрелити вшестеро більше; та будьте певні, сер, ми пильнуємо ваших фазанів, як ви б лишень могли бажати. Не думаю, що вам може здатись, наче ваші угіддя збідніли. Я ще ніколи не бачив, щоб у Менсфілдському лісі було стільки фазанів. Сподіваюся, ви й самі скоро виберетеся на полювання, сер.

Наразі небезпека минула, і Фанні трохи полегшало; та коли невдовзі по тому подали чай і сер Томас, підвівшись, мовив, що не може ж він, опинившись удома, не поглянути на свій улюблений кабінет, — усіх знову охопила тривога. Він вийшов, перш ніж його встигли підготувати до зміни, яку він мав побачити; і коли він пішов з кімнати, запанувала напружена тиша. Едмунд озвався першим.

— Треба щось робити, — сказав він.

— Час подумати про наших гостей, — мовила Марія, все ще відчуваючи, наче її рука притиснена до серця Генрі Кроуфорда; а до всього іншого їй було байдуже. — Де ти залишила міс Кроуфорд, Фанні?

Фанні розповіла, як пішли гості і що вони попросили передати.

— То бідний Йєтс там сидить сам-один! — вигукнув Том. — Я піду приведу його. З нього буде непоганий помічник, коли все випливе назовні.

Він пішов до театру і з'явився там якраз вчасно, щоб стати свідком першої зустрічі свого батька та свого друга. Сер Томас неабияк здивувався, побачивши, що в його кімнаті горять свічки; а роззирнувшись довкола, помітив інші ознаки недавньої присутності і дух загального безладу. Книжкова шафа, відсунута від дверей більярдної, особливо його вразила, та він не встиг навіть відчути справжнього подиву, оскільки звуки, що долинали з більярдної, ошелешили його ще дужче. Хтось голосно говорив — голос видався йому незнайомим, — та ні, радше не говорив, а волав. Він ступив до дверей, у цю мить навіть зрадівши такому зручному сполученню між кімнатами; і, відчинивши двері, опинився просто на сцені, сам на сам із молодиком, який гаряче декламував і, здавалося, ще трохи — і наскочив би на сера Томаса. Тієї самої миті, коли Йєтс помітив сера Томаса і виказав бурхливі душевні почуття набагато майстерніше, ніж під час своїх репетицій, Том Бертрам увійшов в інші двері; і ніколи ще йому не було так важко зберегти серйозний вираз обличчя. Праведне обурення батька, який уперше в житті ступив на театральну сцену, і поступове перетворення палкого Барона Уїлденхейма на шляхетного й невимушеного містера Йєтса, який, вклонившись, попросив вибачення в сера Томаса, — це була така вистава, таке по-справжньому театральне дійство, якого Том нізащо не погодився б пропустити. Це була остання — скоріше за все остання сцена в цьому театрі; але Том був певен, що кращої годі було видумати. Театр закриється під шквал овацій.

У нього, однак, не було часу для веселощів. Він мусив також вийти вперед і представити їх один одному, і, страшенно зніяковівши, він зрештою з цим упорався. Сер Томас привітав містера Йєтса з вигляду вельми люб'язно, як це було йому властиво, та насправді був однаково далекий від того, щоб схвалювати як саму необхідність цього знайомства, так і спосіб, у який воно зав'язалося. Він досить добре знав і родину містера Йєтса, і його зв'язки, тому не міг не визнати його появу в ролі "близького друга", іще одного з сотні близьких друзів сина, вельми небажаною; і лише радість повернення до рідної оселі і вся спричинена нею доброзичливість вберегли сера Томаса від нападу люті, коли він зрозумів, що його пошили в дурні у власному домі, виставили на посміховисько посеред усіх цих театральних дурниць та ще й змусили в такий невдалий момент до знайомства з молодиком, який, безперечно, йому не сподобається і чиє природно недбале поводження й балакучість уже в перші п'ять хвилин дали зрозуміти, що з них двох він більшою мірою почувається тут наче вдома.

Том розумів батькові почуття і, щиро бажаючи, щоб він завжди був таким поблажливим і виявляв їх лише почасти, тепер бачив ясніше, ніж будь-коли, що його батько має повне право вважати себе скривдженим, і що він має право так дивитися на стелю й ліпнину у своїй кімнаті, і що коли він з легким смутком поцікавився долею більярдного столу, його цікавість була небезпідставною.