Менсфiлд-парк - Сторінка 61

Пригадую, їм вочевидь подобалося його товариство; а коли когось на зразок Кроуфорда, з його жвавою і, можливо, дещо легковажною вдачею, так заохочують до подальших кроків, він може зайти надто далеко… Тут немає нічого дивного, адже зрозуміло, що він не мав серйозних намірів: його серце лишалося вільним для тебе. І мушу сказати, завдяки його прихильності до тебе я став думати про нього незрівнянно краще. Це робить йому честь; він показав, що високо цінує блаженство сімейного щастя і чистої любові. Це доводить, що дядечко не зміг його зіпсувати. Тобто це свідчить про те, що він саме такий, яким я завжди хотів його бачити, хоч і боявся, що він інший.

— Я впевнена, що він думає про серйозні речі не так, як належить.

— Скажи краще, що він взагалі не думає про серйозні речі: оце буде вірно. Та й як він міг стати іншим, маючи такого опікуна й наставника? Якщо згадати про те виховання, яке вони обоє отримали, хіба не дивно, що вони стали такими, як є зараз? Кроуфорд — я ладен це визнати — поки що керується лише своїми почуттями. На щастя, ці почуття загалом добрі. Ти зможеш додати все інше, чого йому бракує; йому неймовірно поталанило, що він закохався в таке створіння — в жінку, що несхитна мов скеля у своїх принципах і чия ніжна вдача так добре допомагає їм слідувати. Він справді зробив напрочуд вдалий вибір. Він зробить тебе щасливою, Фанні; я знаю, він дасть тобі щастя; а ти даси йому все.

— Я не хотіла б узяти на себе такий тягар, — налякано вигукнула Фанні, — таку серйозну відповідальність!

— Як завжди, вважаєш себе ні на що не здатною, уявляєш, наче тобі все не під силу! Гаразд, хоч сам я, певно, не можу змінити твоїх почуттів, я вірю, що вони все одно зміняться. Щиро кажучи, я дуже цього бажаю. Мені над усе хочеться, щоб Кроуфордові велося добре. Твоє щастя, Фанні, для мене найважливіше, але після тебе я в першу чергу турбуюся про Кроуфорда. Ти ж розумієш, для мене він не чужа людина.

Фанні розуміла це надто добре, і тому їй не було чого сказати; і вони пройшли ще з півсотні ярдів мовчки, задумані. Едмунд заговорив першим:

— Мені дуже сподобалося, як вона про це говорила вчора; особливо сподобалося тому, що я не чекав від неї такого правильного погляду. Я знав, що вона прихильна до тебе. І все ж таки боявся, що вона тебе недооцінить, не вважатиме тебе вартою її брата, пошкодує, що він не обрав дівчини знатної або багатої. Я боявся, що вона надто дорожить тими світськими поняттями, про які їй з дитинства доводилося так багато чути. Але вийшло зовсім інакше. Вона говорила про тебе, Фанні, саме так, як належить. Цей шлюб для неї є так само бажаним, як для твого дядечка чи для мене. Ми довго про це говорили. Я міг і не починати цієї розмови, хоч і прагнув чимшвидше дізнатися про її почуття, — не встиг я пробути там і п'яти хвилин, як вона заговорила про це — так душевно, у тій своїй чарівній манері, що їй так властива, — так щиро й відверто. Місіс Грант кепкувала з неї, що вона так поквапилася з цією розмовою.

— То місіс Грант також була в кімнаті?

— Так, коли я прийшов, сестри були разом; і, почавши цю розмову про тебе, ми ніяк не могли зупинитися, аж поки не увійшли Кроуфорд і доктор Грант.

— Уже тиждень, як я не бачила міс Кроуфорд.

— Так, і вона на це нарікає; але визнає, що так, може, й краще. Проте ви ще встигнете побачитися до її від'їзду. Вона дуже зла на тебе, Фанні; ти маєш бути готова до цього. Вона каже, що страшенно гнівається, але ж ти можеш уявити, що це за гнів. Це жаль і розчарування сестри, яка вважає, що її брат має право отримати все, чого йому заманеться, до того ж негайно. Вона прикро вражена, — як і тобі було б прикро за Уїльяма; але вона любить і цінує тебе від душі.

— Я знала, що вона розгнівається на мене.

— Люба моя Фанні! — вигукнув Едмунд, дужче притискаючи її руку до себе. — Це не повинно тебе засмучувати. Це такий гнів, що відчувається більше на словах, аніж у душі. Її серце створено для доброти й любові, а не для лихих почуттів. Якби ти чула усі її похвали тобі, якби ти бачила її обличчя, коли вона говорила, що ти повинна стати дружиною Генрі! І я помітив, що вона весь час називала тебе "Фанні", чого досі ще ніколи не робила. Вона вимовляла твоє ім'я по-сестринськи ніжно.

— А місіс Грант, вона сказала… що вона сказала? Вона була там весь час?

— Так; вона у всьому погоджувалася з сестрою. Їх так здивувала твоя відмова, Фанні, що, здається, вони досі не можуть отямитися. Те, що ти могла відмовити такому чоловікові, як Генрі Кроуфорд, видається їм просто незбагненним. Я заступався за тебе, як міг; та щиро кажучи, при тому, як вони на це дивляться, ти можеш довести їм, що ти при здоровому глузді, лише повівшись по-іншому; тільки цього для них буде досить. Але тобі неприємно це слухати. Не відвертайся ж від мене. Все, я мовчу.

— Я завжди вважала, — мовила Фанні, трохи замислившись і ніби щось пригадуючи, — наче кожна жінка припускає для себе можливість, що якийсь чоловік може їй не сподобатися, чи то принаймні не сподобатись іншій жінці, дарма що він загалом приємний. Навіть якщо це найкращий із чоловіків, не можна стверджувати, що він неодмінно сподобається тій жінці, яку вподобав сам. Та нехай навіть так, — нехай містер Кроуфорд має всі ті права, які приписують йому сестри, — як я могла відповісти на його почуття? Він захопив мене зненацька. Я й гадки не мала, що його поводження зі мною щось значить; і, звісно ж, не могла себе змусити покохати його лише тому, що він знічев'я мене помітив. У моєму випадку було б просто зухвалістю плекати якісь надії щодо містера Кроуфорда. Я певна, що його сестри, цінуючи його так високо, тільки так і могли б про мене подумати, якби він справді не мав серйозних намірів. І тоді… як я могла його покохати в ту ж саму мить, коли він освідчився мені в коханні? Як я могла відчути прихильність до нього одразу ж, тільки-но він цього захотів? Його сестрам не слід думати про мене гірше, ніж про нього. Чим більші його чесноти, тим паче мені не личить на щось сподіватись. І… і ми надто різної думки про жіночу натуру, якщо вони уявляють, буцімто жінка може відповісти на почуття чоловіка так скоро, як їм здається.

— Люба моя, люба Фанні, от тепер я знаю правду. Я знаю, це правда; і твої почуття істинно благородні. Я й раніше думав, що ти так відчуваєш. Мені здавалося, що я розумію тебе. А зараз ти сказала про це тими ж словами, які я говорив твоїй подрузі і місіс Грант; це пояснення вдовольнило обох, хоч твою подругу, може, й не зовсім — вона ж душі не чує за Генрі. Я сказав їм, що ти не така, як інші, що звичка для тебе важить набагато більше від новизни і що увага Кроуфорда так прикро тебе вразила саме тому, що була чимось новим і несподіваним для тебе. Усе сталося так швидко й раптово — і налаштувало тебе проти нього; тебе ж пригнічує все, до чого ти не звикла. Я ще багато чого сказав, намагався пояснити їм твій характер. Міс Кроуфорд насмішила нас, поділившись своїми планами щодо того, як вона думає заохотити брата. Вона сподівається умовити його не втрачати надії, що з часом його покохають і що його залицяння будуть великодушно прийняті на десятий рік щасливого шлюбу.

Фанні ледве присилувала себе до посмішки, якої він чекав, хоч усі її почуття поставали проти цього. Вона боялася, що вчинила зле: надто багато говорила, перебільшувала свої страхи, яких не могла позбутися; боронячись від одного лиха, спіткала інше; і в таку мить жартівливі слова міс Кроуфорд, та ще й у переказі Едмунда, та ще й сказані з такої нагоди, завдавали їй болю.

Едмунд побачив, що вона втомлена й засмучена, і одразу ж вирішив покінчити з цією розмовою і більш не згадувати навіть саме ім'я Кроуфорда, хіба лише у зв'язку з чимось для неї приємним. Тому по хвилі він зауважив:

— Вони їдуть у понеділок. Отже, можеш бути певна, що зустрінешся зі своєю подругою завтра або в неділю. Вони справді їдуть у понеділок; а мене ледь не вмовили затриматись у Лесінгбі саме до цього дня! Я майже пообіцяв. І тоді наскільки все було б по-іншому! Я мав би все життя спокутувати ті п'ять-шість днів у Лесінгбі.

— А тобі хотілося лишитися?

— Дуже. Мене так уклінно просили, і я майже погодився. Якби я отримав листа від когось з Менсфілду і дізнався, що з вами усе гаразд, я б, певно, таки лишився; та від вас уже два тижні не було жодної звістки, і я відчув, що затримався надто довго.

— Але ж ти приємно провів час?

— Так; тобто навіть якщо ні, тому виною лише мій душевний стан. Вони всі дуже приємні люди. Сумніваюся, що вони були такої ж думки про мене. Я весь час був як не при собі, і мені не полегшало, аж доки я знов не опинився в Менсфілді.

— А ці міс Оуен, вони тобі сподобалися?

— Так, звичайно. Приємні, веселі дівчата, без особливих запитів. Але я надто перебірливий, Фанні, товариство звичайних жінок не для мене. Веселі дівчата без особливих запитів набридають чоловікові, що звик до розумних жінок. Це два різні способи існування. Ти і міс Кроуфорд надто мене розбестили.

Фанні, однак, почувалася пригніченою і втомленою; з її погляду він зрозумів, що розмовами тут не зарадиш, і, більш не намагаючись її розважити, з турботливою строгістю опікуна повів її додому.

Розділ тридцять шостий

Тепер Едмунд гадав, наче розуміє все, що Фанні могла сказати про свої почуття, і навіть те, що залишилося не сказаним, — і був цілком задоволений. Як і здавалося йому раніше, Кроуфорд надто поквапився, і має минути якийсь час, перш ніж думка про заміжжя стане для Фанні звичною, а тоді й приємною. Вона має призвичаїтися до того, що Кроуфорд у неї закоханий, а тоді, певно, зможе відповісти на його почуття.

Едмунд поділився такими міркуваннями з батьком і порадив більш нічого їй не говорити, не намагатися переконати її чи умовити, — натомість слід покладатися на старання Кроуфорда та на природну роботу її душі.

Сер Томас пообіцяв, що так воно й буде. Думка Едмунда щодо душевного стану Фанні видалася йому справедливою; він думав про її почуття так само, проте вважав їх вельми небажаними, оскільки, менше від сина схильний вірити в майбутнє, він мимоволі боявся, що, надто довго звикаючи до думки про заміжжя, Фанні може так і не відповісти на увагу молодого джентльмена раніше, ніж у нього зникне бажання виявляти цю увагу.