Менсфiлд-парк - Сторінка 66

Постав стільця ближче до вогню, дитино. Що це Ребекка, заснула, чи що? Я звеліла їй принести вугілля ще півгодини тому. Сьюзен, ти б приглядала хоч трохи за вогнем.

— Я була нагорі, мамо, переносила свої речі, — відказала Сьюзен зухвалим тоном, який вразив Фанні. — Чи ти не пам'ятаєш, це ж ти сама щойно надумала, що ми з сестрицею Фанні житимемо в іншій кімнаті; а від Ребекки помочі не діждешся.

Подальшій суперечці завадили різноманітні клопоти: спершу прийшов по свою платню візник, потім Сем почав гиркатися з Ребеккою з приводу того, кому нести валізу сестри, — він мав щодо цього особливу думку, — і зрештою увійшов сам містер Прайс, чий гучний голос провістив його появу ще в передпокої, коли він, вилаявшись, віджбурнув ногою синів портфель і доньчину валізу та заволав, щоб йому присвітили; але, так цього й не дочекавшись, попхався до вітальні.

Фанні непевно підвелася назустріч батькові, та знову сіла, побачивши, що він не розгледів її в напівтемряві і не подумав про неї. Дружньо потиснувши руку синові, глава сім'ї заговорив:

— Ха! Здоров був, хлопче. Радий тебе бачити. Чув новину? "Дрозд" сьогодні вранці вийшов з гавані. Бач, як поспішає! Їй-право, ще трохи — і ти спізнився б. Лікар питав про тебе, він на шлюпці, о шостій збирається до Спітхеда, тож краще їдь із ним. Я заходив до Тернерів, спитати про твою платню. Все наче владналося. Не диво, як ви отримаєте наказ відпливати вже завтра; але ви не можете відпливти з таким вітром, якщо вам курс на захід; а капітан Уелш певен, що вас пошлють на захід, із "Слоном". Ото, їй-право, було б непогано! Та старий Шолі каже, оце тільки зараз сказав, що вас пошлють спершу до Тексела. Ну, ми готові, а вони вже як там собі знають. А тобі, їй-право, не пощастило, що ти не бачив, як "Дрозд" вранці виходив з гавані; проґавив таку картину! Я б і за тисячу фунтів не відмовився від такого видовища. Старий Шолі прибіг — а ми якраз снідали, — та й каже, що "Дрозд" віддав швартови. Я сю мить підхопився, одна нога тут, друга там — і на пристань. Ну, то й корабель, скажу я тобі, — краса! А тепер він пришвартувався у Спітхеді. Я години зо дві стирчав на пристані, не міг на нього намилуватися. Він став біля "Ендіміона", між ним та "Клеопатрою", на схід від тої поторочі.

— Ха! — вигукнув Уїльям. — Краще й не вигадаєш, я б і сам його там поставив. Це ж найкраще місце у Спітхеді. Але, сер, приїхала сестриця Фанні, ось вона, — він озирнувся й вивів Фанні вперед. — Тут так темно, що ви її не побачили.

Зізнавшись, що геть забув про неї, містер Прайс привітав доньку; він міцно обійняв її, зауважив, що вона вже доросла і їй треба підшукати чоловіка, і начебто був готовий забути про неї знову.

Фанні тихенько прослизнула до свого стільця, прикро вражена батьковою манерою говорити й горілчаним духом, що йшов від нього; а він продовжував говорити з сином, і лише про "Дрозда", хоча Уїльям, попри весь свій інтерес до цього предмета, не раз намагався звернути увагу батька на Фанні, на її довгу відсутність і довгу подорож.

Посидівши ще трохи в сутінках, нарешті запалили свічку; та оскільки досі ніщо не вказувало на близькість чаювання, і, судячи з повідомлень Бетсі, яка прибігала з кухні, сподіватись на нього можна було не скоро, Уїльям вирішив піти перевдягтися та зібратись у дорогу, щоб потім, не кваплячись, спокійно почаювати.

Коли він виходив з кімнати, два рум'яні хлопчаки, розпатлані й замурзані, років восьми й дев'яти, прожогом влетіли у двері; вони щойно прибігли зі школи — побачити сестру й розповісти, що "Дрозд" вийшов з гавані; це були Том і Чарлз. Чарлз народився вже після від'їзду Фанні, але Тома вона часто допомагала няньчити і тепер була дуже рада побачити його знову. Вона ніжно поцілувала обох, а Тома хотіла втримати біля себе, роздивитися в його обличчі риси того малюка, якого любила, і розповісти йому, як він о тій порі вирізняв її з-поміж усіх. Однак такі ніжності були йому ні до чого — він-бо прийшов не стояти та слухати чиїсь теревені, йому хотілося побігати й погорлати досхочу; і обидва хлопці за мить чкурнули від неї, так грюкнувши дверима вітальні, що їй віддалося у скронях.

Тепер вона побачила всіх, хто був удома; лишалися ще два брати між нею та Сьюзен, один служив клерком у якійсь лондонській установі, другий — мічманом на судні Ост-Індської компанії. Проте, побачивши всіх членів родини, вона ще не почула всього галасу, який вони могли здійняти. Наступні чверть години принесли їй ще багато нових вражень. Уїльям невдовзі почав гукати матусю й Ребекку зі сходів на третьому поверсі; він нервувався через якусь річ, що залишив там, а тепер не знайшов на місці. Він десь загубив потрібного ключа, звинуватив Бетсі у зазіханні на його новий капелюх, а інших — у тому, що деякі незначні, проте конче необхідні, обіцяні йому покращення у форменому жилеті так і не було виконано.

Місіс Прайс, Ребекка та Бетсі рушили нагору — захищатися; вони говорили всі разом, а Ребекка — найголосніше, і тепер треба було нашвидкуруч, наскільки можливо, довести все до ладу; Уїльям марно намагався відіслати Бетсі вниз чи бодай утихомирити; весь цей гамір долинав до вітальні, оскільки всі двері в будинку були навстіж розчинені, і лише деколи його заглушав лемент Сема, Тома і Чарлза, що з диким воланням та тупотом ганялися одне за одним по сходах.

Фанні наче очманіла. Будиночок був тісний, стіни тонкі, і вся ця буча, здавалося, шумує просто поруч з нею; до того ж давалися взнаки довга подорож і її тривале хвилювання. Вона не знала, як усе це витримати. У самій вітальні було трохи спокійніше, бо Сьюзен зникла разом з іншими і Фанні лишилася наодинці з батьком; а він витяг газету, яку, за звичаєм, позичив у сусіда, і почав зосереджено її вивчати. Одиноку свічку він прилаштував між собою та газетою, анітрохи не турбуючись, чи Фанні так зручно; але їй не було чим зайнятись, і вона тільки раділа, що світло від неї затулене, бо її доймав головний біль, і вона сиділа змучена, розбита, поринувши в гіркі роздуми.

Вона вдома. Та, на жаль, це не такий дім, і не так її привітали, як… Тут вона обірвала себе. Нерозумно так думати. Чому вона повинна так уже багато значити для своєї сім'ї? Вона не має на це ніякого права, адже рідні так давно її не бачили! Турботи Уїльяма для них найважливіші, так було завжди, і це лише справедливо. І все ж таки, як мало з нею говорили, як мало розпитували… навіть не спитали нічого про Менсфілд! їй було прикро, що ніхто не згадав про Менсфілд, про друзів, які зробили так багато добра її рідним; любі, дорогі друзі! Але зараз усі надто заклопотані іншим. Це, мабуть, цілком природно. Відплиття "Дрозда" зараз має цікавити їх найдужче. Ще день-два — і все зміниться. Їй слід винуватити лише саму себе. І все ж у Менсфілді її зустріли б по-іншому. Ні, в домі її дядечка зважають на час і на місце, на правила пристойності, приділяють увагу кожному, — а тут… що й казати.

Її роздуми було перервано лише один раз за півгодини раптовим виливом батьківських почуттів, однак зовсім не розрахованим на те, щоб її втішити. У відповідь на особливо гучний крик та тупіт у передпокої містер Прайс гарикнув:

— А хай вам грець, собачі діти! Ти ба, як горлають! Еге, то Сем розверещався. Йому б у боцмани з таким голосиною! Чуєш, Семе, заткни свою кляту пельку, а то дістанеш у мене!

Цією погрозою вочевидь знехтували, бо коли через п'ять хвилин троє хлопців стрімголов влетіли до вітальні й розсілися хто куди, Фанні зрозуміла, що вони просто набігалися до знемоги; про це свідчили їхні розпашілі обличчя та важке дихання, проте вони продовжували затято штурхати одне одного й вищати від несподіваних стусанів просто на очах у батька.

Наступного разу з відчинених дверей з'явилося щось більш приємне — таця з чайним посудом, яку Фанні вже й не сподівалася побачити цього вечора. Сьюзен та служниця, із жалюгідного вигляду якої Фанні з подивом зрозуміла, що на вулиці бачила старшу прислугу, внесли все необхідне для чаювання. Сьюзен приглядала, як служниця ставить чайника на вогонь, і позирнула на сестру так, наче пишалася, що може показати себе такою хазяйновитою і вправною, і водночас не була певна, чи не принижує вона себе в очах сестри. Вона, мовляв, лише зазирнула до кухні поквапити Саллі, а тоді вже допомогла зробити грінки і розкласти хліб з маслом, а то довелося б чекати того чаю ще бозна-скільки. Вона ж певна, сестрі хочеться чогось скуштувати після такої подорожі.

Фанні щиро їй подякувала. Вона зізналася, що буде дуже рада чашечці чаю, і Сьюзен хутко заходилася до роботи, наче задоволена, що може зробити все сама; і після деякої зайвої метушні та нерозважливих спроб утихомирити хлопців, що було їй вочевидь не під силу, вона чудово з усім упоралася. Фанні немов ожила — і тілом, і душею; від такої своєчасної турботи вщух і головний, і душевний біль. Сьюзен мала відкрите, розумне обличчя; вона була схожа на Уїльяма, і у Фанні зародилася надія, що сестра, як і він, буде добра й прихильна до неї.

Під час цього затишшя повернувся Уїльям, а за ним — і матуся з Бетсі. У всьому блиску й красі своєї лейтенантської форми він здавався ще вищим і стрункішим; і, сяючи щасливою усмішкою, він ступив до Фанні, а вона, підвівшись, якусь мить дивилася на нього в німому замилуванні, а тоді оповила його руками за шию і розридалася від майже болісної радості.

Не бажаючи видатися засмученою, вона скоро опанувала себе, витерла сльози і нарешті змогла роздивитися й похвалити всі дивовижні красоти його мундира; і, вже звеселившись, вислухала його райдужні мрії — до самого відплиття щодня бувати на березі і навіть повезти її до Спітхеда й показати свій корабель.

Знову сполошив усіх прихід містера Кемпбела — корабельного лікаря з "Дрозда", що зайшов за своїм другом; це був прекрасно вихований молодий чоловік. Відшукати для нього вільного стільця виявилося не так уже й легко; тим часом юна розпорядниця чаювання спішно мила чашку та блюдце; чоловіки серйозно поговорили із чверть години і знову здійнявся галас. Чоловіки та хлопці разом заворушилися, настав час іти; все було готове, Уїльям попрощався, і всі вони вийшли — троє хлопців, незважаючи на вмовляння матері, вирішили провести брата і містера Кемпбела до військового порту, а містер Прайс пішов віднести сусідові газету.

Після цього можна було сподіватися на відносний спокій; і тому, коли Ребекку сяк-так умовили прибрати чайний посуд і місіс Прайс понишпорила по всіх закутках, шукаючи рукава від сорочки, який Бетсі зрештою вгледіла у шухляді кухонної шафи, невелике жіноче товариство влаштувалося зручніше, і мати, знов побідкавшись, що ніяк не встигне зібрати Сема в дорогу, нарешті спромоглася подумати про старшу доньку та родичів, від яких вона приїхала.

Посипалися питання; і одним з перших було — "як справи у сестриці Бертрам з прислугою? Певно, теж має чимало мороки, поки підшукає когось?" — і скоро вона й думати забула про Нортгемптоншир і почала скаржитись на свої злигодні, на жахливу портсмутську прислугу, з-поміж якої дві її служниці, звісно, найгірші.