Менсфiлд-парк - Сторінка 77
- Джейн Остін -Вона не могла заспокоїтись. Думала про це весь вечір, не змогла заснути вночі. Вона то відчувала млість, то здригалася від жаху, її то кидало в жар, то обсипало холодом. Те, що сталося, було настільки жахливим, що подеколи вона всім своїм єством поставала проти цього, відмовлялася в це вірити, — це неможливо, такого не може, не повинно бути. Жінка, що всього лише півроку як вийшла заміж, чоловік, що вважав себе довіку пов'язаним, навіть зарученим з іншою — з її близькою родичкою; обидві сім'ї пов'язані нерозривними узами; всі вони такі близькі між собою! Надто страшним було це переплетіння провини, ганьби й нещастя, щоб так могли вчинити звичайні люди! І все ж вона розуміла, що так і є насправді. Легковажність Кроуфорда, його марнославство, давня прихильність Марії і відсутність твердих переконань в обох робили це можливим; і лист міс Кроуфорд засвідчував, що так і сталося.
Якими будуть наслідки? Невже хоча б хтось може не почуватися скривдженим? Чиїсь наміри — лишитися незмінними? Чийсь спокій — не порушитись назавжди? Міс Кроуфорд і Едмунда? Але про це краще не думати. Фанні обмежилася, чи то спробувала обмежитися, думками про те, що не викликало жодних сумнівів, — про горе, яке торкнеться кожного в сім'ї, якщо провину справді підтверджено й оприлюднено. Страждання матері, батька… Тут вона спинилася у своїх роздумах. Джулії, Тома, Едмунда… Вона спинилася знову. Ось ті двоє, для кого випробування буде найтяжчим. Знаючи батьківські почуття сера Томаса і його високі уявлення про честь та пристойність, благородні принципи і відкриту вдачу Едмунда, його істинну, щиру любов, вона починала боятися за їхній розум та навіть за саме життя; і, як їй здавалося, якщо думати лише про те, що чекає їх у цьому світі, то для кожного з родичів місіс Рашворт смерть була б істинним благом.
Наступного дня ніщо не послабило її страхів; післязавтра також. З поштою не прибуло жодного спростування — ні публічного, ні приватного. Не було й другого листа від міс Кроуфорд, що міг би пояснити перший; не було звістки з Менсфілду, хоч тітонька давно вже мала б до неї написати. То був поганий знак. У Фанні не лишилося вже й тіні надії, що могла б її втішити, і вона, пригнічена, зажурена, так побивалася в розпачі, що будь-яка не зовсім байдужа мати, окрім місіс Прайс, могла б це помітити; аж на третій день, віщуючи лихо, пролунав стук у парадні двері — і Фанні знов вручили листа. На ньому стояв лондонський штемпель; це був лист від Едмунда.
"Люба Фанні,
ти знаєш про наше нещастя. Поможи тобі Господь знести те, що випало тобі на долю. Ми тут уже два дні, проте нічого не можемо вдіяти. Про них нічого не відомо. Ти, певно, не чула про останній удар — про втечу Джулії; вона втекла до Шотландії з Йєтсом. Вона покинула Лондон за кілька годин до нашого приїзду. За будь-яких інших обставин ми були б від цього у відчаї. Тепер це здається дрібницею, проте серйозно обтяжує наше становище. Батько не здоланий. На інше не слід було й сподіватися. Він іще в силі розмірковувати і діяти; і я пишу за його проханням, щоб запропонувати тобі повернутися додому. Він дуже цього бажає — заради матері. Я буду в Портсмуті наступного ранку після того, як ти отримаєш цього листа, і сподіваюся, що ти будеш готова вирушити до Менсфілду. Батько хоче, щоб ти запросила Сьюзен пожити в нас кілька місяців. Владнай усе на свій розсуд; скажи, що вважатимеш за потрібне; я певний, ти розумієш, яких душевних сил це вимагає від нього — у таку мить дбати про інших! Вшануй його бажання, хоча, можливо, я передав його не досить ясно. Ти можеш собі уявити, у якому я зараз стані. Нашим нещастям не видно кінця. Я приїду рано-вранці, поштовою каретою.
Твій Едмунд".
Ніколи ще Фанні так не жадала, щоб її втішили; ніколи ніщо не втішало її так, як цей лист. Завтра! Покинути Портсмут завтра! І одразу вона відчула, що їй загрожує страшна небезпека почуватися щасливою, коли всі довкола нещасні. Це зло обернулося для неї благом! Вона вжахнулася, що здатна бути такою нечулою. Поїхати так скоро, відгукнутися на сердечний поклик тих, кому вона потрібна, і взяти з собою Сьюзен, — блаженством було про це думати, і її серце повнилося радістю, яка на мить притлумила навіть біль і не дала Фанні повною мірою відчути горе тих, за кого вона вболівала найдужче. Втеча Джулії не надто її засмутила; вона була здивована, вражена, але не до глибини душі; тільки примусивши себе про це замислитись, вона визнала, що це жахлива, прикра подія, — а інакше навряд чи згадала б про це в сум'ятті розбурханих почуттів, посеред тривожних і радісних турбот та клопотів.
Ніщо не дає такого полегшення в горі, як термінове й необхідне заняття. Обов'язки, навіть сумні обов'язки, відволікають від тоскних роздумів, а турботи Фанні були сповнені надії. Вона мусила стільки всього зробити, що страшне повідомлення про місіс Рашворт (правдивість якого тепер не викликала жодних сумнівів) тепер уже не хвилювало її так, як спочатку. У неї не було часу, щоб почуватися нещасною. Не мине й доби, як вона поїде звідси; а ще треба поговорити з батьками, підготувати Сьюзен, зібратися в дорогу. Одні клопоти змінювалися іншими; їй ледве вистачило дня. Щастя, що випало й на долю Сьюзен, щастя, яке не могла затьмарити навіть прикра необхідність сповістити про це батьків; їхня радісна згода на поїздку Сьюзен, задоволення, з яким начебто всі сприйняли від'їзд доньок, і радість самої Сьюзен — усе це було для неї підтримкою.
Нещастя у сім'ї Бертрамів не надто зворушило портсмутську родину. Місіс Прайс кілька хвилин поспівчувала своїй бідолашній сестриці, проте набагато більше переймалася тим, куди скласти речі Сьюзен, — адже Ребекка зіпсувала всі валізи; а щодо Сьюзен, вона, вдячна за те, що її найзаповітніша мрія так несподівано справдилася, і не знаючи ні тих, хто згрішив, ні тих, кого вони змусили страждати, все ж таки змогла не виказувати невпинної радості — а більшого не слід і чекати від людського благородства в п'ятнадцять років.
Оскільки послуги місіс Прайс і Ребекки, власне, так і не знадобилися, все було зроблено як належить, збори скінчилися, і дівчата були готові до завтрашньої подорожі. Але гарно виспатися перед дорогою їм так і не пощастило. Кузен, що мав приїхати за ними, безроздільно владарював у їхніх збентежених душах; одна була невимовно щаслива, інша не пам'ятала себе від хвилювання.
Едмунд приїхав о восьмій ранку. Дівчата почули згори, як він увійшов, і Фанні спустилася до нього. Думка про те, що зараз, цієї миті, вона його побачить, і про те, як він повинен страждати, оживила її колишні почуття. Він так близько від неї — і нещасний. Входячи до вітальні, вона ледь не знепритомніла. Він був один — і одразу ж ступив до неї; і, стискаючи її в обіймах, прошепотів: "Фанні, єдина сестра моя… тільки ти в мене лишилася!" Вона не могла вимовити ні слова; і він також кілька хвилин не міг більш нічого сказати.
Він відвернувся, силкуючись опанувати себе, а коли заговорив знову, хоч голос його злегка тремтів, було видно, що він намагається стримуватись і вирішив не говорити про те, що сталося.
— Ти вже поснідала? Коли ти будеш готова? А Сьюзен їде? — питання сипалися одне за одним. Він будь-що хотів їхати якомога скоріше. Коли справа стосується Менсфілду, дорога кожна хвилина; а сам він був у такому стані, що тільки рух приносив йому полегшення. Домовилися, що він звелить подати карету до дверей за півгодини. Фанні має подбати, щоб на той час вони поснідали і були повністю готові. Він уже снідав і тому відхилив їхнє запрошення до столу. Він прогуляється біля форту і буде тут разом з каретою. І він знову пішов; йому хотілося втекти від усіх, навіть від Фанні.
Він виглядав дуже слабим; певно, його мучив душевний біль, який він вирішив приховати від інших. Фанні розуміла, що так повинно бути, але її це жахало.
Карета прибула, і Едмунд одразу ж увійшов до будинку, — якраз вчасно, щоб провести кілька хвилин із сімейством Прайс і бути свідком — хоч він наче й не помічав нічого довкола — вельми спокійного прощання сім'ї з доньками, і якраз вчасно, щоб перешкодити їм сісти за сніданок, який цього разу внаслідок неймовірних зусиль був готовий саме тієї миті, коли карета від'їхала від дверей. Остання трапеза в батьківському домі дуже нагадувала першу; Фанні було звільнено від неї з такою ж великодушністю, як тоді — запрошено до столу.
Легко уявити, яка радість та вдячність сповнювали серце Фанні, коли карета виїхала за міську межу, і якою усмішкою сяяло обличчя Сьюзен. Однак вона сиділа попереду, і за крисами капелюшка її усміхненого лиця не було видно.
Подорож обіцяла бути мовчазною. До Фанні часто долинали тяжкі зітхання Едмунда. Якби вони були наодинці, він, попри всі свої рішення, відкрив би їй серце; але присутність Сьюзен змусила його замкнутися в собі, а підтримувати звичайну розмову він був не в силі.
Фанні не зводила з нього тривожного погляду, і коли їй вдавалося зазирнути йому в очі, він відповідав їй ласкавою усмішкою, щоб її заспокоїти; але в перший день подорожі вона не почула від нього ні слова про те, що його гнітило. Наступний ранок приніс їй більше. Перед тим як вирушати з Оксфорда, поки Сьюзен, вмостившись біля вікна, жадібно спостерігала за численним сімейством, що виїздило з готелю, інші двоє стояли біля каміна; і Едмунд, вражений зовнішньою зміною, що сталася з Фанні, і не знаючи, яких випробувань їй довелося зазнати в батьківському домі, вирішив, що в цьому частково — чи навіть повністю — винні недавні події, і, взявши її за руку, мовив стиха, проте схвильовано:
— Не дивно, що ти така змучена… ти страждаєш. Як той, хто тебе полюбив, міг тебе покинути! Але твоє… твоє почуття було недовгим, якщо порівняти… Фанні, подумай про мене!
Перша частина подорожі зайняла весь день, і вони дісталися Оксфорда вкрай знеможені; але наступного дня їм лишалося недовго пробути в дорозі. Вони досягли околиць Менсфілду ще до обідньої пори, і, наближаючись до любої серцю місцини, обидві сестри відчули навіть деякий острах. Фанні почала боятися зустрічі з тітоньками і з Томом за таких принизливих обставин; а Сьюзен з тривогою думала, що всі її гарні манери, всі нещодавно набуті знання про те, як слід поводитися в Менсфілді, скоро доведеться продемонструвати іншим.