Мері Поппінс - Сторінка 4

Та... ой лишенько!.. Як же вона прекумедно чалапала по повітрі! Ой Господи, ой сили небесні!

І він разом з Джейн і Майклом підхопилися з-за столу і знов так і покотились по повітрі, аж за боки беручись від сміху на думку про те, яка смішна була міс Персіммон.

— Ой мамочко! Не смішіть мене, я більше не можу, я лусну! — гукав Майкл.

— Ох, ох, ох! — кричала Джейн, ледве переводячи подих, ухопившись руками за серце.

— О Боже мій, Господи милосердний! — реготав містер Перук, витираючи очі полою піджака, бо ніяк не міг знайти хустинки.

— ЧАС ДОДОМУ! — пролунав раптом голос Мері Поппінс, перекривши регіт, мов голосна сурма.

І враз, в одну мить, Джейн з Майклом і містер Перук опустилися на землю. Гупнули на підлогу усі троє разом, аж луна пішла. Думка про те, що треба Джейн і Майклові йти додому, була їхня перша сумна думка цього дня, і тільки-но вона з'явилася в їхніх головах, як весь смішильний газ одразу вивіявся з них.

Джейн з Майклом, зітхаючи, дивилися, як Мері Поппінс повільно спускається додолу з пальтом і капелюшком Джейн у руках.

Містер Перук і собі зітхнув — глибоко й тяжко.

— Як прикро! — сказав він серйозно. — Дуже сумно, що вам треба йти додому. Для мене це був найвеселіший день. А для вас?

— І для нас, — сказав Майкл журливо, раптом зрозумівши, як невесело стояти на землі і не мати в собі ніякого смішильного газу.

— 1 для нас, і для нас, — сказала й Джейн, стала навшпиньочки і поцілувала містера Перука у зморщену, мов яблуко, щоку. — 1 для нас, і для нас, і для нас!

У автобусі, дорогою додому, вони сиділи по обидва боки Мері Поппінс. Обоє були незвично тихі.

Раптом Майкл сонно спитав:

— А часто це буває з вашим дядьком?

— Що буває? — гостро промовила Мері Поппінс, ніби Майкл своїм запитанням хотів її образити.

— Ну, що він підскакує, регочеться й літає у повітрі?

— Літає в повітрі? — голос Мері Поппінс став дуже сердитий. — Може, ти поясниш, що це має означати?

Джейн хотіла була допомогти братові:

— Майкл хоче сказати — чи ваш дядько часто набирає в себе смішильного газу і перекочується попід стелею?

— Перекочується? Попід стелею? Це що за вигадки? Перекочується попід стелею! Скажи ще, що мій дядько — надувна кулька!

Мері Поппінс ображено пирхнула.

— Але ж це правда! Ми бачили!

— Що бачили? Як він перекочувався? Та як ти смієш! Мій дядько, щоб ти знав, тверезий, чесний, працьовитий чоловік, і, будь такий ласкавий, висловлюйся про нього з пошаною. Та не бери в рот квитка! Отаке вигадати — перекочується! Щось нечуване!

Джейн з Майклом перезирнулися поза спиною в Мері Поппінс. Вони більше нічого не сказали, бо знали, що марно з нею сперечатись, хоч би які дива діялись перед очима.

Отож вони тільки перезирнулися, немов казали одне одному: "Чи правда це чи ні? Про дядька Мері Поппінс? Чия правда — наша чи її?" Але ніхто не міг їм відповісти.

Автобус мчав уперед, перехиляючись, ревучи й підскакуючи.

Мері Поппінс сиділа поміж дітьми, ображена, мовчазна. Та ось, потомлені, вони присунулись до неї ближче, пригорнулися щільніше і, все ще спантеличені, поснули...

МІС ЖАЙВОРОН ТА ЇЇ ЕНДРЮ

Міс Жайворон мешкала в сусідньому будинку.

Але перш ніж повести розповідь далі, треба вам сказати, який він був — сусідній будинок. А був він великий, чи не найбільший на всю Вуличку. Казали, що навіть Адмірал Бум заздрив міс Жайворон на її чудовий будинок, хоча в його власному будинку димарі були точнісінько мов корабельні труби, а в садку в нього стояла щогла. Мешканці Вулички не раз чули, як він, минаючи будинок міс Жайворон, вигукував:

— А, хай мені горлянка лусне! Навіщо їй такий будинок?

І найдужче Адмірал Бум заздрив на те, що до будинку міс Жайворон вело двоє воріт. Одні — для Родичів і Приятелів, а другі — для Різника, Пекаря і Молочаря. Якось Пекар помилився і зайшов тими ворітьми, що призначалися тільки для Родичів і Приятелів, і міс Жайворон так розгнівилася, що присяглась не брати в нього ніякого хліба.

Та кінець кінцем їй довелося пробачити Пекареві, бо на всю Вуличку тільки він умів пекти такі маленькі булочки з хитромудро закрученим хрумким вершечком. А все ж відтоді вона не дуже-то його любила, і як він приходив, то насував капелюха аж на самісінькі очі, — щоб міс Жайворон думала, ніби то не він, а хтось зовсім інший. Проте її ніколи не можна було обдурити.

Джейн з Майклом завжди знали, коли міс Жайворон у себе в садку або десь поблизу у Вуличці, бо на ній було стільки брошок, намиста й сережок, що вона вся дзвеніла й бряжчала, наче полковий оркестр. І щоразу як вона їх зустрічала, то казала одне:

— Доброго ранку! (Чи "Добридень!", коли був уже день, а не ранок). — Ну, то як наше здоров'ячко сьогодні?

І Джейн з Майклом ніколи не знали, чи вона питає про їхнє здоров'ячко, чи про здоров'ячко своє власне та свого Ендрю.

Тому вони просто відповідали:

— Добридень! (Чи там "Доброго ранку!", якщо це було вранці).

Цілий день, хоч би де діти були, вони чули, як міс Жайворон голосно гукала:

— Ендрю, а де ти? Або:

— Ендрю. Не можна виходити надвір без пальта! Або ж:

— Ендрю, іди-но до мамуні!

Чуючи таке, хтось би подумав, що Ендрю — маленький хлопчик. Та, зрештою, Джейн і думала, що для міс Жайворон Ендрю й є маленький хлопчик. Але Ендрю був не хлопчик. Ендрю був песик — один з тих малих, м'якесеньких пухнастих цуциків, які дуже нагадують хутряну муфту, поки не загавкають. Бо, звичайно, коли вже вони загавкають, тоді всі бачать, що то ніяка не муфта: хутряна муфта ніколи не зчинить такого галасу.

Отож цей Ендрю жив таким розкішним життям, що ви б подумали — він замаскований персидський шах. Він спав на шовковій подушечці у кімнаті міс Жайворон, двічі на тиждень їздив у її машині до Перукаря, що мив його шампунем; він їв вершки щосніданку, щообіду й щовечері, а інколи ще й креветки, і мав аж четверо пальт у смужку й картку різних кольорів. У Ендрю навіть буденного дня було повно усього такого, що іншому трапляється хіба там на день народження. А вже коли був день народження в Ендрю, то на його святковий пиріг ставили дві свічки замість однієї за кожний прожитий рік.

Наслідком усього цього було те, що Ендрю дуже не любили всі у Вуличці. Люди відверто сміялися, коли бачили, як він у розкішному пальті, сидячи в глибині машини міс Жайворон з прикритими хутряним килимом ногами, їхав до Перукаря. А того дня, коли міс Жайворон купила йому дві пари маленьких шкіряних черевичків, щоб він міг гуляти в Парку за будь-якої погоди, всі сусіди збіглись під його ворота — подивитися і нишком покепкувати над Ендрю.

— Фу! — сказав якось Майкл, коли вони удвох із Джейн стежили за Ендрю крізь садову огорожу. — Фу, ну вже ж він і нікчема!

— А ти звідки знаєш? — спитала Джейн, дуже зацікавлена.

— Знаю. Я чув, так уранці назвав його тато! — відповів Майкл і зареготався так, щоб почув Ендрю.

— Він не нікчема! — промовила Мері Поппінс. — І годі балакати!

І вона сказала правду. Ендрю не був нікчема, як ви незабаром самі пересвідчитеся.

Не думайте, що він не поважав міс Жайворон. Він її поважав, навіть на свій лад любив. Та й як було йому не любити тієї, що завжди була до нього така добра, відколи він був ще малесеньким цуценятком, — хоч вона й занадто часто його цілувала. А проте не було сумніву, що життя, яким жив Ендрю, йому просто остогидло. Він віддав би половину усього свого багатства, — якби мав його, — за шмат сирого м'яса, замість осоружної курячої грудинки чи омлету зі спаржею.

Бо в найглибшому, найпотаємнішому куточку свого серця Ендрю плекав мрію бути простим дворовим собакою. Він ще й разу не минув свого родоводу, який висів на стіні у вітальні міс Жайворон, не здригнувшись із сорому. І не раз, не два він думав собі, що нехай би краще в нього не було ні батька, ні діда, ні прадіда, коли міс Жайворон із цим так носиться.

Через своє палке бажання стати дворовим собакою він і друзів собі вибирав серед дворових собак. І як тільки траплялася нагода, він так і летів до воріт і сідав там, чекаючи котрого з них, щоб перекинутися простим щирим словом. Але міс Жайворон ледве, було, його помітить, неодмінно зчинить галас:

— Ендрю, Ендрю, йди додому, любчику, не підходь до цих жахливих волоцюг!

І звичайно, Ендрю мусив іти додому, бо міс Жайворон не завагалась би віднести його на руках і тим самим навіки зганьбити. І Ендрю червонів і чимдуж кидався нагору сходами, щоб приятелі, буває, не почули, як хазяйка називає його "моїм золотком", "моїм щастячком", "моєю цукерочкою".

Найбільшим приятелем Ендрю був не просто собі дворовий собака, а ПОСМІХ ЛЮДСЬКИЙ. Він був наполовину ердель, наполовину гончак, і обидві половини були гірші. Де тільки траплялася на вулиці бійка, він ліз у найбільшу гущу; йому перепадало від Листоноші та Регулювальника. І найдужче в світі любив він нишпорити в риштаках і цебрах із сміттям. Він таки справді був ПОСМІХ ЛЮДСЬКИЙ для всієї Вулички, і чимало людей дякувало долі, що він не їхній собака.

Але Ендрю любив його і, де лиш міг, шукав з ним зустрічі. Іноді їм щастило хіба що мимохідь обнюхати одне одного в Парку, але траплялось, хоч і дуже рідко, що вони довгенько гомоніли собі вдвох під хвірткою. Тоді приятель переказував Ендрю всі міські плітки і при цьому так безцеремонно реготався, що відразу було видно, як він усім тим гордує.

І раптом посеред розмови з вікна лунав голос міс Жайворон, і чужий пес підводився, показував їй язика, підморгував Ендрю і перевальцем рушав від хвіртки, ніби йому було байдужісінько про все на світі.

Ендрю, звичайно, ніколи не дозволялося виходити за хвіртку, хіба що з міс Жайворон — на прогулянку до Парку — або з котрою її служницею — робити манікюр.

Тож уявіть собі, як здивувались Джейн і Майкл, побачивши, що Ендрю сам-самісінький женеться повз них Парком, прищуливши вуха й задерши хвоста, ніби доганяючи тигра.

Мері Поппінс рвучко смикнула візок з Близнятами на себе, щоб Ендрю зопалу не увігнався в нього та не перекинув разом з дітлахами. А Джейн з Майклом почали його дражнити.

— Ти, Ендрю, а де твоє пальто? — загукав Майкл, підробляючись під тонкий, пискливий голосок міс Жайворон.

— Ендрю, капосний хлопчиську! — підхопила Джейн, і, звісно, голосок міс Жайворон вийшов у неї краще, бо вона ж була дівчинка.

Але Ендрю тільки зневажливо глянув на обох і голосно загавкав, дивлячись на Мері Поппінс.

— Гав-гав? — проказав він дуже швидко.

— Постривай лиш.