Мері Поппінс повертається - Сторінка 7

Продавець нам дав усім по одній. І вам одну. — Він простяг їй останню цукерку, вже добре липку.

— Бачили таке нахабство? — сказала Мері Поппінс, але цукерку взяла й з'їла одразу — здалося навіть, що вона їй неабияк смакувала.

— А здачі багато лишилося? — занепокоєно спитав Майкл.

— Стільки, як треба.

Вона метнулася до аптеки й вийшла звідти з бруском мила, стосиком гірчичників і тюбиком зубної пасти.

Джейн і Майкл, що тим часом стояли з Близнятами, побачивши це, тяжко зітхнули.

Тепер вони вже напевне знали, що фунт стерлінгів увесь розтанув.

— Хіба, може, лишилося на одну марку, але що в ній цікавого! — сказала Джейн.

— А тепер до містера Тіппа! — розпорядилася Мері Поппінс, вимахуючи сумочкою в одній руці, а другою міцно тримаючи Аннабел.

— О, а що ж нам у нього купувати? — розпачливо сказав Майкл, бо в гаманці в Мері Поппінс вже не дуже-то бряжчало.

— Дві з половиною тонни вугілля, — промовила вона, поспішаючи вперед.

— А почому одна тонна?

— По два фунти стерлінгів.

— Але ж, Мері Поппінс! У нас нема стільки грошей!

— Ми його візьмемо в кредит.

Джейн і Майклові враз полегшало. Вони аж застрибали поруч неї. Джон із Барбарою потяглись за ними.

— І вже все? — спитав Майкл, коли вони щасливо відбули містера Тіппа.

— Кондитерська! — сказала Мері Поппінс, заглянувши в список, і пірнула в темні двері. Крізь вікно вони бачили, як вона вказала на купу мигдалевого печива. Продавець подав їй великий пакунок.

— 1 в десяток не вбереш! — зажурилася Джейн.

Іншим разом вони б хтозна-як зраділи, побачивши те печиво в крамниці, та сьогодні їм хотілося, щоб його взагалі на світі не було.

— А тепер куди? — спитав Майкл, з нетерплячки скачучи з ноги на ногу, — так йому кортіло довідатись, чи лишилося хоч трохи грошей. Він, звичайно, був певний, що де там, а все-таки сподівався: може...

— Додому, — сказала Мері Поппінс.

Джейн з Майклом зовсім зів'яли. Виходить, навіть нещасного пенні не залишилося, бо вона б щось їм купила... Але якось обізватись вони не наважилися — не таке було в Мері Поппінс обличчя. Приткнувши пакунок з печивом на груди Аннабел, вона йшла попереду. Джейн з Майклом ішли й мовчки думали про те, як вона їх гірко підвела і що вони їй цього ніколи не подарують.

— Додому ж не сюди! — раптом пробурчав Майкл, навмисне якомога дужче човгаючи ногами по тротуару.

— Виходить, нам додому вже не через Парк, чи як, цікаво мені знати? — гнівно обернулася до нього Мері Поппінс.

— Через Парк, тільки...

— А через Парк додому не одна дорога! — урвала вона і завернула кудись туди, де вони ще ніколи не були.

Тепло гріло сонце. Високі дерева черкалися віттям огорожі й шелестіли листям. Угорі на гілці два горобці билися за соломину. На кам'яну балюстраду вистрибнула білка і, сівши на задні лапки, стала просити горіхів.

Але сьогодні усе це не тішило Джейн з Майклом, їм було до всього байдужісінько. Вони думали тільки про те, що Мері Поппінс витратила весь фунт стерлінгів на казна-що, не залишивши нічого на щось путнє.

Потомлені й розчаровані, вони потюпали до виходу з парку.

Цієї брами діти ніколи не бачили. Над нею здіймалася висока кам'яна арка. Прегарно оздоблена барельєфами лева і єдинорога. А під аркою сиділа стара-старенна бабуся з темним, як сам камінь, обличчям, таким зморшкуватим, як горіх. На її сухеньких старечих колінах було дечко з чимось схожим на барвисті стьожки гуми, а над головою в неї, міцно прив'язана до Паркової огорожі, гойдалася й підскакувала ціла в'язка надувних кульок.

— Кульки! Кульки! — закричала Джейн і, висмикнувши свою руку з липких пальчиків Джона, кинулася до Бабусі. Майкл з підскоком подався за нею, покинувши малу Барбару напризволяще серед тротуару.

— Ну, мої писклятонька! — сказала Бабуся з Кульками старечим хрипкуватим голосом. — Яку вам? Вибирайте! Та не кваптеся! — Вона нахилилася вперед і потрусила перед дітьми своїм дечком.

— Ми тільки подивимось! — повідомила Джейн. — У нас немає грошей.

— Е-е-е, яка вам радість тільки дивитись на кульку? Кульку треба взяти в руки, обмацати, перевірити! А то — тільки подивитися? Яка вам з того користь?

Голос Бабусин раптово зламався, мовби, тріснувши, згасла іскра. Старенька похитнулась на своєму стільчику.

Джейн з Майклом безпорадно дивились на неї. Вони знали, її правда. Та що ж вони могли вдіяти?

— Коли я була маленька, — повела далі Бабуся, — отоді-то люди розумілися на кульках. Вони брали їх, еге ж, та як брали! Вони не ходили тільки подивитись. Жодна дитина не проходила в цю браму без кульки в руці. Вони б не зважилися так образити Бабусю з Кульками — прийти, щоб тільки подивитись!

Вона підвела голову й поглянула на барвисту в'язку над собою.

— Ох ви ж мої любі-милі! — гукнула вона до кульок угорі. — Тепер ніхто нічого в вас не тямить, ніхто, крім мене, старої. Нема тепер на вас моди. Нікому ви не потрібні!

— Нам дуже потрібна кулька, — заперечив Майкл.— Тільки в нас немає грошей. Вона витратила цілісінький фунт стерлінгів...

— Хто це — "вона"? — почулося над самісіньким його вухом.

Він обернувся і зробився весь червоний.

— Я хотів сказати... е-е-е... що ви е-е... — почав Майкл, заникуючись.

— Висловлюйся про старших ввічливо! — урвала Мері Поппінс і, простягши руку через його плече, поклала бабусі на дечко півкрони.

Майкл витріщився на блискучу монету, що лежала серед купки гумових клаптиків.

— То, виходить, здача таки лишилася? — промовила Джейн, каючись, що так сердилась на Мері Поппінс.

Бабусині очі заблищали, вона жваво вхопила монетку з дечка і довгенько дивилась на неї.

— А блискуча ж та ясна! — вигукнула старенька. — Такої я не бачила, відколи була дитиною. — Вона наставила голову до Мері Поппінс. — Хочеш кульку, моє серденько?

— Коли ваша ласка, — страшенно ввічливо сказала Мері Поппінс.

— А скільки ж тобі дати, ясочко моя, га, скільки?

— Чотири!

Джейн з Майклом, не тямлячись з радощів, так і обвились круг Мері Поппінс.

— Ох, Мері Поппінс, справді чотири? Усім по кульці? Справді-пресправді?

— Здається, я ніколи не кидаю слів на вітер, —згорда мовила Мері Поппінс, але видно було, що вона он яка задоволена.

Діти метнулися до дечка і взялись перекидати барвисті гумові клаптики.

Бабуся вкинула срібну монету в кишеню на сукні.

— Отуди тебе! — злегенька ляснула вона по кишені рукою і заходилася допомагати дітям.

— Глядіть, мої писклятонька! — примовляла вона.— Знайте: кулька кульці не рівня, кожне шукай свою! Вибирайте ж як слід, не кваптеся. Не один тут уже вибрав собі не ту кульку і довіку був незадоволений.

— Я візьму оцю! — заявив Майкл, вибравши жовту з червоними цяточками.

— Ану ж я її надму, тоді й побачиш, чи як слід ти вибрав! — сказала Бабуся.

Вона взяла в нього кульку й тільки раз дмухнула. Пуф! І все! Просто не вірилося, що така утла Бабуся мала в собі стільки духу! Жовта куля з легкими червоними цятками заколивалася на нитці.

— О, дивіться! — вражено закричав Майкл. — На ній написане моє ім'я!

І справді, червоні цяточки на кульці виявились літерами, які склалися в слова: МАЙКЛ БЕНКС.

— А бач! — захихотіла Бабуся. — Що я казала? Ти не квапився, то й вибрав як слід!

— А я, подивіться! — спитала Джейн, простягнувши старенькій синю кульку.

Бабуся знов дмухнула, і вмить перед очима в усіх з'явилася здоровенна, синя, наче глобус, куля, а на ній великими білими літерами було написано: ДЖЕЙН КЕРОЛАЙН БЕНКС.

— Це твоє ім'я моя голубонько? — спитала Бабуся. Джейн ствердно кивнула головою.

Бабуся знову нишком засміялася — тихенько, по-старечому захихотіла, коли й ця кулька загойдалася на ниточці в руках у Джейн.

— Мені! Мені! — кричали Джон із Барбарою, пухкими рученятами порпаючись у дечку.

Джон витяг рожеву, і, надувши її, Бабуся вдоволено усміхнулася. Через усю кульку повились слова: ДЖОНОВІ Й БАРБАРІ БЕНКС — ОДНА НА ДВОХ, ТОМУ ЩО ВОНИ — БЛИЗНЯТА.

— Слухайте, — сказала Джейн. — Я нічого не розумію. Як ви нас знаєте? Ви ж ніколи нас не бачили!

— Ох, моя голубонько, а хіба ж я не казала, що кулька кульці не рівня, а ці й зовсім незвичайні?

— Але ж це ви понаписували на них, як нас звуть? — допитувався Майкл.

— Я? — захихотіла Бабуся. — Де там!

— А хто ж тоді?..

— Спитай про щось інше, мій голубоньку! Я знаю тільки, що там це написано, й край! У світі кожен має свою кульку, аби лиш зумів її знайти.

— І Мері Поппінс має?

Бабуся схилила голову набік і поглянула на Мері Поппінс, якось дивно всміхаючись.

— Хай-но сама перевірить, — сказала вона, гойднувшись на стільці. — Ну ж бо шукай, не квапся! Вибери й побачиш!

Мері Поппінс самовдоволено пирхнула. її рука на мить завмерла над дечком із кульками, тоді опустилась і взяла одну — червону. Мері Поппінс витягла руку, і діти вражено побачили, що кулька в неї на долоні надимається сама собою, робиться дедалі більша й більша, стає завбільшки як Майкл, та й після того ще росте, аж поки робиться утричі більша за найбільшу надувну кульку на світі.

А на ній золотими літерами написано двоє слів: МЕРІ ПОППІНС.

Червона кулька підскочила, а Бабуся вхопила її, прив'язала нитку і, стихенька засміявшись, повернула Мері Поппінс.

Чотири надувні кульки загойдалися у мерехтливому повітрі. Вони так застрибали в руках, мов хотіли вирватися і полинути у вільне небо. Вітер підхопив їх і завертів на всі боки — вперед і назад, на північ і на південь, на схід і на захід.

— Кулька кульці не рівня, мої пискляточка! Для кожного є своя, аби тільки він гаразд вибрав! — весело вигукнула Бабуся.

Тієї миті до брами підійшов Літній Добродій у циліндрі. Він подивився довкола і вглядів надувні кульки. Раптом діти побачили, що ним так і підкинуло. Він одразу метнувся до Бабусі з кульками.

— Почім вони? — вимовив він, забряжчавши грішми в кишені.

— По сім з половиною пенсів. Та гарненько ж вибирайте!

Він вибрав собі брунатну, і коли Бабуся надула її, то стало видно, написане зеленими літерами: Високошановний ВІЛЬЯМ ВЕЗЕРІЛЛ УЇЛКІНС.

— Моя ненечко! — скрикнув Літній Добродій. — Моя ненечко, це ж я і є!

— Добре вибирав, мій голубоньку! — мовила Бабуся. — Бо кулька кульці не рівня.

Літній Добродій усе дивився та й дивився на свою кульку, що весело вистрибувала на ниточці.

— Дивовижно! — сказав він нарешті й гучно шморгнув носом. — Сорок років тому, коли я був малим хлоп'ям, мені схотілося купити собі отут кульку.