Мертві душі - Сторінка 6

"Дозвольте мені вам зауважити, що це упередження. Я гадаю навіть, що курити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати тютюн. У нашому полку був поручик, пречудова й дуже освічена людина, який не випускав з рота люльки не тільки за столом, а навіть, даруйте на слові, у всіх інших місцях. І ось йому тепер уже понад сорок років, але, дякувати Богові, досі такий здоровий, як не можна краще".

Чичиков сказав, що це дійсно трапляється, і що в природі є багато речей, які не може пояснити навіть великий розум.

"Але дозвольте передусім одне прохання..." промовив він голосом, у якому відбився якийсь дивний, або майже дивний відтінок, і слідом за тим невідомо чому оглянувся назад. Манілов теж невідомо чому оглянувся назад. "Чи давно зводили ви подавати ревізький реєстр?"

"Та вже давно; а краще сказати, не пригадаю". "Як багато з того часу у вас померло селян?" "А не можу знати, про це, я гадаю, треба спитати прикажчика. Гей, хлопче, поклич прикажчика, він повинен бути сьогодні тут".

Прикажчик з'явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сюртуку її, очевидно, жив дуже спокійним життям, бо обличчя його позначалося якоюсь пухлою повнотою, а жовтуватий колір шкіри й маленькі очі свідчили, що він знав занадто добре, що таке пуховики й перини. Можна було побачити відразу, що він пройшов свій шлях, як проходять його всі панські прикажчики: був спочатку просто письменним хлопчиком у домі, потім одружився з якою-небудь Агашкою-ключницею, паниною фавориткою, став сам ключником, а згодом і прикажчиком. А ставши прикажчиком, чинив, розуміється, як усі Прикажчики: водився і кумався з тими, хто на селі був багатший, збільшував на тягла біднішим, прокинувшись о дев'ятій годині вранці, дожидав самовара й пив чай

"Слухай, голубе! скільки у нас померло селян з того часу, як подавали ревізію?"

"Та як скільки? Чимало вмирало, з того часу", сказав прикажчик і при цьому гикнув, затуливши рот злегка рукою ,на зразок щитка.

"Та, признатися, я сам так думав", підхопив Манілов: "іменно дуже багато вмирало!" Тут він обернувся до Чичикова й додав ще: "справді, дуже багато".

"А скільки, наприклад, числом?" спитав Чичиков.

"Еге, скільки числом?" підхопив Манілов.

"Та як сказати числом? Адже невідомо, скільки вмирало, їх ніхто не лічив".

"От іменно", сказав Манілов, звернувшись до Чичикова: "я теж гадав, велика смертність; зовсім невідомо, скільки померло",

"Ти, будь ласка, їх полічи", сказав Чичиков: "і зроби докладний реєстрик усіх поіменно".

"Еге, усіх поіменно", сказав Манілов.

Прикажчик промовив: слухаю! і вийшов.

"А для яких причин вам це потрібно?" спитав після того, як пішов прикажчик, Манілов.

Це питання, здавалося, утруднило гостя, в обличчі його з'явився якийсь напружений вираз, від якого він навіть почервонів, напруження щось висловити, не зовсім покірне словам. І справді, Манілов нарешті почув такі дивні й незвичайні речі, яких ще ніколи не чули людські вуха.

"Ви питаєте,, для яких причин? причини ось які: я хотів би купити селян..." сказав Чичиков, запнувся й не скінчив мови.

"Але дозвольте спитати вас", сказав Манілов: "як бажаєте ви купити селян, з землею, чи просто на вивід, тобто без землі?"

"Ні, я не те, щоб зовсім селян", сказав Чичиков: "я бажаю мати мертвих..."

"Як? вибачте... я трохи недочуваю, мені почулося предивне слово..."

"Я думаю придбати мертвих, які, проте, значилися б у ревізії, як живі", сказав Чичиков.

Манілов тут і чубук,з люлькою на підлогу упустив, і як роззявив рота, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох хвилин. Обидва приятелі, що міркували про приємність дружнього життя, залишились нерухомі, втупивши один в одного очі, як ті портрети, що їх вішали в старовину один проти одного, по обидва боки дзеркала. Нарешті Манілов підняв люльку з чубуком і глянув знизу йому в обличчя, намагаючись підмітити, чи не видно якої посмішки на губах його, чи не пожартував він, але нічого не було помітно такого, навпаки, обличчя навіть здавалось поважнішим ніж звичайно; потім подумав, чи не зсунувся гість часом як-небудь з глузду, і з страхом глянув на нього пильно; але очі в гостя були зовсім ясні, не було в них дикого, неспокійного вогню, що бігає в очах божевільної людини, все було пристойно і як слід. Скільки не придумував Манілов, як йому бути і що йому зробити, але нічого іншого не міг придумати, як тільки випустити з рота решту диму дуже тонкою цівкою.

"Отже, я бажав би знати, чи можете ви мені їх, не живих насправді, але живих щодо законної форми, передати, відступити, чи як ви визнаєте за краще?"

Але Манілов так сконфузився і зніяковів, що тільки дивився на нього.

"Мені здається, ви вагаєтесь?.." зауважив Чичиков.

"Я?., ні, я не те", сказав Манілов: "але я не можу збагнути... вибачте... я, звісно, не міг дістати такої блискучої освіти, яку, так би мовити, видно у всякому вашому рухові; не маю високого мистецтва висловлюватись... Може, тут... у цьому, вами зараз сказаному вислові... криється інше... Може, ви зволили висловитися так задля краси стилю?"

"Ні", підхопив Чичиков; "ні, я розумію предмет такий, як є, тобто ті душі, що справді вже померли".

Манілов зовсім розгубився. Він відчував, що йому треба щось зробити, поставити запитання, а яке запитання — чорт його знає. Кінчив він нарешті тим, що випустив знову дим, але тільки вже не ротом, а крізь носові ніздрі.

"Отже, якщо немає перешкод, то з Богом, можна б узятися до укладання купчої", сказав Чичиков.

"Як, на мертві душі купчу?"

"Та, ні!" сказав Чичиков. "Ми напишемо, що вони живі, так, як дійсно позначено у ревізькому реєстрі. Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й потерпів на службі, але вже вибачте: обов'язок для мене діло священне, закон — я німію перед законом".

Останні слова сподобались Манілову, але самої справи до пуття він усе-таки не міг розібрати і замість відповіді став насмоктувати свій чубук так сильно, що той почав нарешті хрипіти, як фагот. Здавалось, нібито він хотів витягти з Нього думку щодо такої нечуваної обставини; але чубук хрипів та й годі.

"Може, ви маєте які-небудь сумніви?"

"О! даруйте, аж ніяк! Я не про те кажу, щоб мав якесь, тобто критичне упередження до вас. Але дозвольте заявити, чи не буде ця справа, або щоб ще більше, так би мовити, висловитись, негоція, так чи не-буде ця негоція невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії".

Тут Манілов, зробивши деякий рух головою, подивився дуже значуще в обличчя Чичикову, показавши у всіх рисах обличчя свого і в стиснутих губах такий глибокий вираз, якого, може, й не бачено було на людському обличчі, хіба що в якогось занадто розумного міністра, та й то під час найголоволомнішої справи.

Але Чичиков сказав просто, що така справа, або негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії, а через хвилину потім додав, що казна матиме навіть вигоду, бо одержить законні мита.

"Так ви гадаєте?.."

"Я гадаю, що це буде добре".

"А коли добре, це інша річ: я проти цього нічого", сказав Манілов і зовсім заспокоївся.

"Тепер залишається умовитись про ціну..."

"Як про ціну?" сказав знову Манілов і спинився. "Невже ви гадаєте, що я братиму гроші за душі, які так немовби закінчили своє існування? Коли вже вам спало отаке, так би мовити, фантастичне бажання, то з свого боку я віддаю їх вам безінтересно й купчу беру на себе".

Великий докір був би історикові викладених подій, якби він проминув сказати, що задоволення пойняло гостя після таких слів, промовлених Маніловим. Хоч який він був поважний і розсудливий, та тут мало не зробив навіть стрибка на зразок цапа, що, як відомо, робиться тільки в найбільших поривах радості. Він повернувся так сильно в кріслі, що тріснула шерстяна матерія, яка обтягала подушку; сам Манілов глянув на нього з деяким подивом. Глибоко зворушений, він наговорив тут же стільки вдячностей, що той зніяковів, увесь почервонів, робив головою заперечливий жест і нарешті вже висловився, що це суще ніщо, що він, справді, хотів би довести чим-небудь сердечний порив, магнетизм душі, а померлі душі до певної міри цілковитий мотлох.

"Дуже не мотлох", сказав Чичиков, потиснувши Йому руку. Тут було зроблено дуже глибоке зітхання. Здавалося, він був настроєний до сердечних признань; не без почуття і виразу промовив він нарешті такі слова:

"Коли б ви знали, яку послугу зробили цим нібито мотлохом людині без племені й роду! Та й справді, чого не зазнав я? мов барка якась серед лютих хвиль... Яких поневірянь, яких переслідувань не зазнав, якого горя не скуштував, а за що? за те, що додержував правди, що був чистий своєю совістю, що подавав руку і вдовиці безпорадній, і сироті бідоласі!.." Тут навіть він утер хусточкою набіглу сльозу.

Манілов був зовсім розчулений. Обидва приятелі довго тиснули один одному руку і довго дивились мовчки один одному в вічі, у яких стояли сльози. Манілов ніяк не хотів випустити руку нашого героя і далі тиснув її так гаряче, що той уже не знав, як її визволити. Нарешті, висмикнувши її помаленьку, він сказав, що не погано б купчу укласти швидше і добре б, якби він сам навідався в місто. Потім узяв капелюх і почав прощатись.

"Як? ви вже хочете їхати?" сказав "Манілов, раптом опам'ятавшись і майже злякавшись.

У цей час увійшла в кабінет Манілова.

"Лізонько", сказав Манілов з трохи жалісливим виглядом: "Павло Іванович покидає нас!"

"Бо ми набридли Павлові Івановичу", відповіла Манілова.

"Пані! тут", сказав Чичйков: "тут, ось де", і він поклав руку на серце: "так, тут залишиться приємність часу, проведеного з вами! і повірте, не було б для мене більшого блаженства, як жити з вами, коли не в одному домі, то принаймні у найближчому сусідстві".

"А знаєте, Павле Івановичу", сказав Манілов, якому дуже сподобалась така думка, "як було б справді хороше, коли б жити отак укупі, під однією покрівлею, або в затінку якогось в'яза пофілософствувати про щось, заглибитись!.."

"О! це було б райське життя!" сказав Чичиков, зітхнувши. "Прощайте, пані!" продовжував він, підходячи до ручки Манілової. "Прощайте, пре-шановний друже! Не забудьте ж прохання!"

"О, будьте певні!" відповів Манілов. "Я з вами розлучаюсь не на довше, як на два дні".

Усі вийшли в їдальню.

"Прощайте, любі діточки!" сказав Чичиков, побачивши Алкіда й Фемістоклюса, що грались якимсь дерев'яним гусаром, у якого вже не було ні руки, ні носа.