Мій дідусь був черешнею (уривок) - Сторінка 2

- Анджела Нанетті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А зараз послухай, як дихає черешня.

Я заплющив очі, і в обличчя мені війнув ледь відчутний вітерець; усі до одного листочки черешневого дерева легесенько ворушилися.

– Це правда, дідусю, – сказав я. – Фелічія дихає.

Дідусь погладив мене по голові і ще трохи посидів без руху; я дивився на нього і бачив, що він посміхається.

Тепер, думаючи про дідуся Оттавіано, я завжди пригадую собі і той день, коли він навчив мене слухати, як дихають дерева.

* * *

На Різдво дідусь приїхав до нас на обід, а оскільки він конче хотів того ж вечора повернутися додому, мама запитала, чи немає у мене часом бажання поїхати до нього.

– А ми за пару днів по тебе приїдемо.

По дідусевому обличчю видно було, що його це дуже потішило; він сказав мамі, що кращого подарунка й уявити собі не може.

Ми швиденько зібрали мої речі і поїхали, й цього разу ніхто вже не визирав у вікно, щоб помахати нам на прощання.

– Це добрий знак, – зауважив дідусь. – Значить, нам починають довіряти. Гляди, наступного разу вони ще взагалі забудуть по тебе приїхати!

Дідусь був страшенно задоволений і цілу дорогу знай співав пісеньки, які подобалися бабці Теодолінді, та розповідав, як вони з бабцею ходили на танці.

– Твоя бабця була шалено ревнива. Досить було, щоб туди прийшла якась вродлива панна, а я випадково, кажу тобі, чисто випадково зиркнув у той бік, – і Лінда перетворювалася на справжню фурію. Якось накинулася на одну дівчину і мало живцем її не з'їла!

Мені досить складно було уявити бабцю Лінду в ролі людожера: як на мене, їй набагато більше підійшла б вільна боротьба, бокс чи ще щось подібне. Я сказав про це дідусеві.

– Звісно, Тоніно, це ж просто так, задля красного слівця. Але будь певен, того разу вона була абсолютно неперевершена! Бачив би ти, яких лящів надавала твоя бабця тій бідоласі: то було стихійне лихо, не інакше!

– А що робив ти?

– Ну, я намагався їх розборонити, але ти ж знаєш, твоя бабця, коли пускалася берега…

Дідусь Оттавіано весело сміявся і час від часу похитував головою.

– Хіба тобі не прикро, що вона померла? – запитав я.

Адже я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять. Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним.

– Для мене вона не померла, Тоніно. Запам'ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо.

І він знову заспівав.

* * *

Дідусеві слова про скалку в серці страшенно мене вразили, і дорогою додому я не міг думати ні про що інше. Насамперед мені було цікаво, як скалка могла опинитися у дідуся всередині й дістатися до самого серця, і я став перебирати різні ймовірні варіанти: можливо, він ковтнув її випадково, коли їв щось колюче. Що б то могло бути?

– Що колюче можна їсти? – запитав я у мами.

– А що спадає тобі на думку? – відгукнулася вона. – Наприклад, морські їжаки, яких ми їмо, мають голки.

– А дідусь їх їсть?

– Навряд, риба йому не смакує.

Отже, морські їжаки тут ні до чого.

– А ще?

– Ще? – мама саме змагалася з вантажівкою, яка обдавала нас смердючими вихлопами, і не мала великого бажання мені відповідати.

– Що ще колюче ми їмо?

– Ну, кактус опунцію, каштани…

Ось, це воно! Дідусь, напевно, їв каштани і випадково… Але як таке могло трапитися? І, стривайте, каштани їдять у листопаді, а не в лютому. Щось тут не клеїлося, і я зрозумів, що без мами таки не обійдуся.

– Як ти думаєш, може таке бути, що якась скалка чи колючка опинилася всередині каштана, а потім хтось її не помітив і проковтнув?

Мама зненацька різко загальмувала, і ззаду відразу гучно загудів клаксон.

– Слухай, цілу дорогу ти морочиш мені голову якимись безглуздими розмовами. В тебе часом нема гарячки? – вона поклала руку мені на чоло. – Та ні, холодне. Ану, розповідай, що це за дурниці про каштан з колючкою, який комусь забагнулося ковтнути?

Через це запитання я відчув себе останнім телепнем. Але мені треба було розібратися, що тут до чого, і я бачив, що сам не дам із цим ради, тому не опирався.

Цього разу мама поставилася до мене серйозно і, коли я переповів їй те, що говорив дідусь, запитала:

– І що, він саме так і сказав?

Я старанно повторив дідусеві слова. Мама зітхнула:

– Мені він ніколи нічого не каже! – а тоді обернулася до мене: – Дідусь хотів сказати, що має проблему, що його щось тривожить, не дає спокою, ніби скалка.

Так розкрилася ця таємниця. Отакої, хіба ж дідусь не міг краще пояснити, що має на думці? Принаймні я б тоді так не переймався!

Втім, радіти було рано, бо маму, схоже, також мучила якась скалка – тільки-от у неї та скалка була десь понижче, ніж у дідуся. Вона не могла всидіти на місці, крутилася й вертілася і знай повторювала:

– А мені він ніколи нічого не каже! От як, як можна бути спокійною, коли маєш такого батька?!

Мама страх як розхвилювалася, тому я не наважився сказати, що вона, взагалі-то, все одно ніколи не буває спокійна – з батьком чи без батька, однаковісінько. І так ми повернулися додому.

Протягом наступних кількох днів мама телефонувала до дідуся частіше, ніж зазвичай. Спочатку вона завжди казала: "Привіт, тату, як справи?", а потім запитувала: "Тобі нічого не треба?". У дідуся все було гаразд і йому нічого не було треба. Та що частіше він так говорив, то сильніше тривожилася мама. Якось тато втратив терпець і сказав:

– Але що він має тобі сказати, щоб ти нарешті заспокоїлася? Що помирає?

Татові слова звучали цілком логічно, але мама, схоже, цього не оцінила. Вона твердила, що дідусь поводиться ненормально.

– Через усі ці телефонні дзвінки він мав би розсердитися; колись він точно добряче мене відчитав би. То чому тепер він такий спокійний?

Тато сказав, що мама городить казна-що і що їй треба лікуватися; вона відповіла, що лікуватися треба якраз йому, а то корчить тут із себе бозна-якого розумника; тато на це відказав, що просто старається мислити логічно, а мама тоді сказала, що саме тому є речі, яких він зроду не розумів і вже ніколи не зрозуміє. Тато розізлився і пішов геть, гримнувши за собою дверима, а мама заходилася чистити плитку на кухні так завзято, ніби збиралася протерти її наскрізь. З усієї цієї суперечки я нічогісінько не второпав, але тоді мені здавалося, що мама перебільшує, а тато має рацію. Згодом виявилося, що рацію все ж мала мама.