Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 6

- Джеймс Крюс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Лихо! Там, де ваша хатка,

Мурдібурді-кіт сидить!

Мишенята-мишенятка, —

Бачу вуса білі я!..

Лихо! Вискочило з хатки

Мишеня Цецілія!

Мишенятко, мишенятко

Ухопив котисько наш!

Заспівали по біднятку

Мишачий жалобний марш.

Мишенята-мишенятка,

Кіт і вас піймає теж!

Стрімголов летіти з хатки —

Це геройством не назвеш!

Прадідусь заховав паперову торбинку до кишені, а я сказав:

— Гарна баладка, прадідусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.

— Саме тому, Хлопчачок, і стає зрозуміло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен уміти зважувати небезпеку, на яку він себе наражає. Наосліп кидатись назустріч небезпеці, як мишеня Цецілія, — то ще не геройство. До речі, мені оце згадалася оповідка про короля та блоху. Я б хотів…

Прадідуся перебила горішня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:

— До вас гості! А за півгодини йдіть обідати!

— То я розкажу тобі цю оповідку по обіді, — зітхнув прадідусь. — А що ж це там до нас за гості?

Тієї миті у двері постукали. Увійшла по-зимовому вкутушкана — в хутряній шапці, в пальті з хутряним коміром, з хутряною муфтою в руках і в облямованих хутром черевиках — моя долішня бабуся.

— Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! — засапано сказала вона, тоді поклала свої хутра на комод, сіла в крісло й повела далі: — Я приходила сюди нагору до крамниці, — у Поя Сливи такі дешеві вовняні шкарпетки! — та й думаю собі: а зазирну лишень до хворих поетів.

— Красно дякуємо за честь, Анно! — заявив прадідусь і злегенька вклонився.

— Щиро вітаємо нашу давню музу! — підхопив я.

— То вам із мене смішки, еге ж, Хлопчаки? — долішня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, — тоном, який ми обоє так любили. — З мене вам самі сміхи та хіхи, а як горішній бабусі, то й віршики читаєте!

— Помиляєшся, Анно! — відповів їй прадідусь. — Ми їй не читали віршика про Генрі та його вісімнадцять тіток — вона під дверима підслуховувала!

— Підслуховувала, кажете? Ой лишенько! — Долішня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки підслуховує під дверима.)

Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, — чи не списаного віршами паперу? — й запитала:

— А де ж той вірш? Прочитайте його мені.

Я вже хотів був сказати: "Авжеж! З радістю!" — та раптом згадав, що написав того вірша на обкладинці "Моряцького щорічника" і їй нізащо не можна його показувати: вона негайно повідомить про це горішню бабусю.

І прадідусь, певно, думав, про те ж таки. Бо він квапливо сказав:

— Вірш про Генрі дужче пасує горішній бабусі, а не тобі, Анно. Ти якась витонченіша, і тобі треба прочитати вірші делікатніші — скажімо, про мишку, яка у вічі котові заявила, що вона про нього думає.

— Цього ж вірша і я не знаю! — вигукнув я.

— Так, Хлопчачок. Отож я вам і розкажу його обом. Слухайте! — Старий заплющив очі, трішечки подумав і почав розказувати напам'ять:

Балада про мишку, що прогнала кота

Сіреньку мишку — лихо!

Спіймав котисько вмить,

І ось маленька тихо

Перед котом сидить.

Не писне, не підскочить,

Не кинеться бігом, —

Сидить, уп'явши очі,

В мучителя свого.

Гукає кіт: — Ну, мишкам

Годиться танцювать.

Завдай роботу ніжкам,

Нехай подріботять!

І враз на мишенятко

Напав великий гнів, —

У нього, кришенятка,

Аж ніс почервонів.

Слова, давно готові,

Вже рвуться із грудей:

— Що? Танцювать котові?!

Та краще сто смертей!!

Поганцям догоджати

Шукай охочих десь!

Мене ж вам не зламати —

Я вмру, зберігши честь!

Тремтіла з гніву мишка…

Та гляне — де ж це кіт?

Тихенько, тихо, знишка

Утік — пропав і слід!

Так біг, заткнувши вушка,

Аж хутро рвав нове…

А мишка-одчайдушка

І досі там живе!

Долішня бабуся в захваті заплескала в долоні.

— Хлопче! — вигукнула вона. — Та це ж пречудовий вірш. А більш у вас таких нема?

— Не можна передавати куті меду, Анно, — сказав прадідусь. — У мене правило — не перегодовуй рідних ні цукерками, ні віршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобі вірша про ведмедя й білочку. Я написав його кілька років тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?

Я заплющив очі, подумав, згадав початок вірша, хутенько повторив його подумки, тоді розплющив очі, заявив, що можу розказати віршика напам'ять, і розказав:

Ведмідь та білочка

Найдужчий в лісі звір ведмідь

Був зовсім не зухвалець,

Та примудрився наступить

Він білочці на палець.

Не мовив, як звичай велить:

— Даруй, ласкава пані! —

Не диво! Це ж тобі ведмідь —

Манери в них погані.

Хоч смійся тут, хоч голоси…

Та білочка: — Стривай-но!

Ану вернись і попроси

Пробачення негайно!

Ведмідь із дива аж спіткнувсь

Об кучеряву тую

І до маленької нагнувсь:

— Як кажете? Не чую!

А білка, не шукавши слів,

Знов голосок підносить:

— Той, хто на ногу наступив,

Пробачення хай просить!

Нехай ти дужий колодій,

Мене тобі й не видко, —

Такі манери, пане мій, —

Це, знаєш, просто бридко!

Отак у лісі на валу

Стояла білка боса

І лапку тицяла малу

Бурмилові під носа.

Бурмило білки не жене,

Оторопівши з дива,

Та як ревне: — Прости мене,

Сусідко милостива!

А білочка: — Гаразд, гаразд! —

Відказує поважно. —

Та не забудь — на другий раз

Дивись кругом уважно!

— Та не забуду! — їй ведмідь

Сказав із сміхом дружнім.

Той і ведмедика навчить,

Хто вміє бути мужнім!

Коли я скінчив, долішня бабуся спершу трохи помовчала, а тоді тихенько запитала:

— Ви — справжні, великі поети, еге ж, Хлопчаки?

— Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повідомити комусь, ми вміємо сказати віршами, — відповів прадідусь, — і, звичайно, робимо це краще, ніж Паульхен Пенк, що ото складає віршовані привітання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такі великі поети, як добродій Гельдерлін, якого ти не знаєш.

— Це чи не той добродій Гельдерлін, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в теніс.

— Ні, Анно, не той, — засміявся прадідусь. — Той Гельдерлін уже давно помер. Бо й великі поети вмирають.

Долішня бабуся зітхнула (вона любила зітхати). А далі горішня бабуся гукнула нас обідати.

Ми, звичайно, пропустили вперед долішню бабусю, а самі, навантажені її хутрами, пошкандибали вниз слідом за нею. Дорогою прадідусь потихеньку спитав мене:

— Ти розумієш, який саме героїзм описано в обох цих віршах?

— По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".

— Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна — двома словами: громадянська мужність. Вона часом буває потрібна навіть у спілкуванні з твоєю горішньою бабусею.

Ці слова прадідусь прошепотів уже внизу — він тільки-но стулив губи, як горішня бабуся вказала кожному його місце за столом.

Їли ми солянку з сушеної риби, картоплі, цибулі та солоних огірків. Цю страву завжди готували в нас у ті дні, коли наш катер вирушав до Гамбурга.

По обіді прадідусь ліг годинок на дві відпочити, а я знов побрався на горище писати вірш про громадянську мужність. Виходило непогано, бо солянка — страва не дуже тяжка. Писав я, зрозуміло, на шпалерах.

Коли, вже надвечір, прадідусь і собі вибрався на горище, я сказав йому:

— Шпалери стали дорожчі: на звороті вже є новий вірш — "Балада про короля та пастуха". Хочете послухати?

— Ні, Хлопчачок, спершу послухай оповідку про короля та блоху, яку я збирався розповісти тобі перед обідом.

Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, він, сидячи в кріслі на колесах, розповів:

ОПОВІДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ

Був собі в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тоді не було ні порошків, ані розприскувачів проти цих настирливих комах, через те навіть королів кусали блохи та блощиці. І лише одного короля вони майже ніколи не кусали. Бо він щовечора, перш ніж лягти спати, як стій, в усіх своїх королівських шатах, залазив у ванну. І коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королівському вбранні, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двірський Ловець Бліх. Отоді його величність міг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.

Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розійшлася поміж людьми й поміж комахами.

І ось одна блоха постановила собі дозолити саме цьому королеві! Намір, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двірського Ловця Бліх: адже для блохи тут ішлося про життя і смерть!

А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) від слів до діла, а саме: стрибонула в королівський чуб.

Цілісіньку днину висиділа вона в королівському чубі, ані ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королівською короною, але вона встигла відскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.

Увечері, коли король, як звичайно, вліз в усьому вбранні у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, — думала вона тремтячи, — цей король пірне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королівській спальні.

А тільки-но його величність відпустив Двірського Ловця Бліх і проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголодніла за день, вискочила з королівської чуприни, пострибала по потилиці, залізла під королівську нічну сорочку й досхочу напилась королівської крові.

Відчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двірський Ловець Бліх і тут-таки щонайпильніше обстежив королівську нічну сорочку.

Та тільки марно. Бо блоха вже знов сиділа добре схована в короля в чубі й навіть задрімала. Нікому й на думку не спало шукати блоху в чуприні його величності.

Цілісінький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королівського Ловця Бліх і всіх двірських комахознавців, що їх король закликав на допомогу. А на восьму ніч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом — потилицею, а по обличчі. Цього разу король вчасно відчув, як вона стрибала, вгледів її на кінчику свого носа й — хап! — спритно спіймав двома пальцями.

— А що, попалася-таки? — гукнув його величність. — Тепер не втечеш!

Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королівської крові. А в законі виразно сказано, що кожна особа королівської крові має одержувати при дворі житло й платню.

— Закон є закон, — зітхнув король.

Він подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Бліх і, гордовито показавши спійману блоху, скрушно промовив:

— На жаль, ця блоха вже королівської крові.