Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 3

Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вірша. А прадідусь обрав собі хитромудрий лад. Тобто він мав гарненько перелічити за абеткою чоловіків, які справді жили на світі або були в книжках, а це нелегке діло.

Але для мого прадідуся то була дурничка. Він трохи відсунув дошку від очей, бо був далекозорий, і повільно прочитав свою "Чоловічу абетку".

Чоловіча абетка

Ахілл — то був герой колись,

Герої не перевелись.

Брут тиранії не любив,

Тому він Цезаря убив.

Веласкес малювать умів

Не лиш іспанських королів.

Геракл великий був силач,

Але й його здолали, бач.

Дефо недарма в світі жив,

Нам Робінзона залишив.

Ейнштейн був фізики знавець

І грав на скрипці, як митець.

Жавер — ви знаєте його?

Про нього написав Гюго.

Єнс Єнсен — швед; чув часто я

У Швеції таке ім'я.

Зевес — так бога звали греки

Колись, у давнині далекій.

Іван — був цар у росіян,

Ще звався Грізним той Іван.

Йоганнес Кеплер був відомим

На всю Європу астрономом.

Кант був філософ знаменитий,

Шанований у всьому світі.

Лаокоон жив не тепер,

У Трої жив, за Трою вмер.

Марат, революціонер,

Колись від рук убивці вмер.

Наполеон здобув півсвіту,

Та росіян не зміг скорити.

Омар Хайям рядки свої

Назвав по-перськи "рубаї".

Перро-француз писав казки,

Їх досі люблять малюки.

Ростан Едмон, окрім "Орляти",

Ще й інших п'єс створив багато.

Сіндбад, що плавав довго в морі,

Зазнав пригод багато й горя.

Тутанхамон був фараон,

В Єгипті мав державу й трон.

Улісс (чи Одіссей), згадай,

Старим вернувся в рідний край.

Франклін уславивсь на весь світ —

Придумав він громовідвід.

Харон, як вірити поету,

Возив померлих через Лету.

Церера — то була богиня,

Вона — мала планета нині.

Чайковський музику писав,

Та музика — сама краса!

Шаляпіну, співцю й артисту,

Всі знають, вистачає хисту.

Юпітера за бога мали,

Планету потім так назвали.

Ягайло був литовський князь,

Що в битвах побував не раз.

Я вже хотів заплескати в долоні, коли ми почули знадвору:

— Кава холоне!

— Бабуся кличе! — сказав прадідусь. — Вона дожидає нас із гарячими булочками. Ходімо!

Ми взяли кожен свою дошку під пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкіряній Лізбет "до побачення" й пішли в дім, де горішня бабуся на мою честь подала каву в кімнаті. Гарячі булочки пахли розкішно. Та перше ніж допастися до них, я прочитав бабусі обидва вірші й пояснив їй, чому такі абеткові вірші особливо важкі для складання. Та вона тільки сказала:

— Їж і пий, а то булочки вихолонуть.

А тоді обережно взяла обидві дошки й винесла в сіни.

— Розумієш, — сказав прадідусь, — вона зовсім не знається на поезії. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.

— Нічого, ще навчиться, — заспокоїв я його й заходився їсти.

Після кави, коли горішня бабуся пішла до себе в кухню, ми взяли дошки під пахви, гукнули бабусі, що булочки були дуже смачні, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадідусь був дивно мовчазний. Крім того, він примружував очі та випинав нижню губу. З цього я побачив, що він придумує якусь нову оповідку. І справді — тільки-но ми зайшли до вершівні, як він сказав:

— Сідай. Зараз я тобі розкажу ще одну оповідку. Я сів на коркові пластини, а прадідусь примостився на верші й почав таку оповідку:

"СІ" та "ЙО", або ЧУДОВІ ДНІ НЕАПОЛЯ

Ця пригода сталася понад сто років тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крім того, розповідав її моряк. А моряки, як відомо, не брешуть ніколи чи майже ніколи.

Отже: понад сто років тому жив у Гамбурзі хлопець на ім'я Андреас. Він був великий мастак латати вітрила, найкращий в усьому портовому місті. Тому його залюбки брали в плавання на великі трищоглові кораблі. На тих кораблях він не мав іншої роботи, як латати вітрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й більше в чужоземній гавані, Андреас міг сходити на берег і роздивлятись там усе досхочу.

Якось він поплив на вітрильнику "Любонька" до Неаполя. Вітер був ходовий, дні погожі. Тільки на широті Біскайської затоки попали в шторм, і Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, від чого в нього лишився шрам на лівій щоці.

Коли вони через тиждень увійшли до неапольської гавані, капітан Карстен Петерсен сказав молодому латальникові вітрил:

"Ми простоїмо тут два тижні, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполітанському королівству".

"Гаразд!" — відповів Андреас, узяв свою матроську торбу, в якій зберігав сувеніри з багатьох рейсів, і зійшов на берег.

Коли він вийшов на площу, яка називається П'яцца Вітторія, то побачив там силу людей, що, за італійським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталі богині квітів Флори стояв якийсь чоловік у розкішному барвистому мундирі й щось кричав до тих людей по-італійському.

Андреас пропхався крізь натовп аж до статуї, бо хотів краще роздивитися пишно вбраного чоловіка. Ну, й випробувати, чи зрозуміють його самого, коли він заговорить по-італійському. Бо він знав двоє італійських слів. Одне слово — "сі", що означає "так", а друге — "йо", що означає "я".

Андреас дочекався слушної миті, й коли чоловік на п'єдесталі неначе запитав щось таке, на що ніхто не міг відповісти, голосно гукнув: "Йо!"

А вся річ була в тому, що неаполітанський король помер, і його син, принц Анджело, вже два тижні як десь пропав. Ніхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. І коли Андреас вигукнув: "Йо!" — кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.

"Він у Неаполі?" — спитав окликач.

Андреас відповів: "Сі!" А це означає: "Так!"

Окликач дуже здивувався й спитав: "Може, він тут, на майдані?"

"Сі!" — гукнув Андреас.

"Але хто ж тут принц?" — почали питати люди й стали оглядатись на всі боки, шукаючи його.

"Йо!" — гукнув Андреас. А це означає: "Я!"

Юрба здивувалась і спершу не повірила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, підійшов до Андреаса, обдивився його з усіх боків і сказав: "Чорняві кучері зробились білявими. Дивно! Але в нього на щоці довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!"

"Сі!" — відказав юний моряк, бо розібрав тільки ім'я "Анджело" й вирішив, що так буде "Андреас" по-італійському.

А люди вже тиснулися з усіх боків, щоб роздивитись віднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполітанцям просто цікаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому він казав то "сі", то "йо", потім розв'язав свою матроську торбу й став показувати всім сувеніри, які привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Індії, намисто з горіхових шкаралупок, добуте на Ямайці, ебенового сфінкса з Єгипту та перламутрову люльку з островів Фіджі. Але найбільше враження на глядачів справив ляльковий матросик із Гамбурга, що вимовляв: "Агов!", коли йому натиснути на животик. Коли неаполітанці побачили ті коштовності з матроської торби, в них розвіявся будь-який сумнів у тому, що Андреас — це принц Анджело. Його провели до королівської карети, що стояла на краю майдану, і сказали обшитому золотими позументами візничому, що це віднайдений королевич, який привіз зі своєї подорожі повну торбу коштовностей.

"Сі, йо!" — гукнув Андреас і під радісний крик люду сів у карету, яка негайно відвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкішні шати, начепили йому на груди двадцять сім орденів, так що його аж хилило наперед, а потім вивели на балкон, щоб він показався народові.

Андреас не дуже розумів, що означає все це, але йому було страх весело, і він хутенько вийняв із торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майдані. І коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, він хутенько надавив ляльці на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє "Агов!"

Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмішку, бо королівські слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросикові й той удруге пропищав: "Агов!", тоді й вуса помітно затремтіли, а довгі обличчя розтягла вшир усмішка. Поважні лакеї пирснули й зареготали так, що їхні золоті позументи та шнури зателіпались, мов кінці корабельних линв на вітрі.

Натовп, що стояв перед палацом і дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав — таким кумедним видався всім новий король з обома слугами. В жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло від сміху.

Нареготавшись досхочу, люди попіднімали руки й загукали: "Хай живе король Анджело!" А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав "сі" та "йо" й знову натискав на животик матросикові, а той вискав: "Агов!" Люди знову починали реготати, і врешті весь натовп перед палацом хором заволав: "Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!"

І Андреас під ім'ям Анджело Агов справді став неаполітанським королем. Щодня від десятої до першої години він мусив правити королівством. А що він завжди казав тільки "сі" або "йо", то його міністри були дуже ним задоволені. Бо міністри люблять, коли королі кажуть "так".

Дванадцять днів Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранці питав по-італійському, чи бажає його величність поснідати, Андреас відповідав "сі!", і йому зразу приносили на золотій таці чашку шоколаду, грінки з білого хліба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан і смажені анчоуси.

Після сніданку Андреас казав "сі". Приходили слуги й добрих дві години одягали його. Зачісували, робили манікюр, пудрили, чистили щіткою, обвішували орденами; але витерпівши все це, він міг у супроводі всього двору перейти до тронної зали й там королювати.

За правління короля Анджело Агова Неаполь став найвеселішим містом Італії; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет і команду корабля "Любонька". Але моряків посадили так далеко від короля, що він не міг поговорити з ними, і ніхто з них не впізнав у вичепуреному й напудреному королі за чільним кінцем столу їхнього латальника вітрил Андреаса.

На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидів у тронній залі й правив королівством, зненацька двоє гвардійців-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всі заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.

"Цей хлопець, — пояснили вартові по-італійському, — твердить, ніби він справжній король Неаполя.