Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 7

Наведено вірша про "він-вона-воно" й опис майже справжньої аварії. Пояснено, чому коробки з-під капелюшків, повні діамантів, не слід брати в рятувальні човни і чому ми з прадідусем лаццароні й тутті-фрутті.

Коли вранці прадідусь зайшов до мене в спальню, я був уже вмитий і одягнений, бо мені кортіло швидше прочитати йому свою оповідку. З нетерплячки я за сніданком з'їв тільки три булочки з маслом, і горішня бабуся дуже здивувалася.

— Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечері, — бурчала вона. — Твоя долішня бабуся — нерозумна жінка. Так і скажи їй, коли знову підеш до неї.

— Ну що ти, Маргарето, — докірливо мовив прадідусь. — Хіба так можна? Хлопчак, ходімо в наш Содом і Гоморру!

— Можна, можна! Так і перекажи їй, як я сказала! — гукнула горішня бабуся навздогін нам. — Це їй тільки на користь буде, як трохи проти шерсті погладити.

— Жінки не можуть без сварні! — промурмотів прадідусь крізь зуби, а потім ми пішли через вулицю до рибальської комори. У вершівні я зразу вийняв з кишені свої аркуші й сказав:

— Моя оповідка називається "Старе дерево в далекій долині".

— Помалу, помалу, не квапся так! — гукнув прадідусь. — Коли щось розповідаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слід на корок! Отак, а тепер починай!

І я повільно прочитав прадідові ту оповідку, що її написав удвох із долішнім дідусем.

СТАРЕ ДЕРЕВО В ДАЛЕКІЙ ДОЛИНІ

В одній далекій, відлюдній долині стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловіки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому дереві розчепірене, ніби п'ять пальців на людській руці, а пишна крона навесні вкривається білими свічками суцвіть. Потім замість них виростають схожі на їжачків зелені плоди.

У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тієї відлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей — батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собі гарненьку курточку з козячого хутра, мав ім'я Урасик. Осінній день був сонячний, і обидва лягли спочити в холодку під деревом. Та ледве-но вони заплющили очі, як довкола щось почало загрозливо стукати й тріскати. Уракс, батько, вмить зірвався на ноги й ухопився за важезний кий. Він подумав, що десь поблизу суне ведмідь або вовк. Урасик також підскочив і вхопив товсту ломаку, що лежала на землі.

Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили ніякого небезпечного звіра. Зелена долина мирно дрімала під сонечком. Але стук і тріскіт не стихали. То стукне ліворуч, то лусне праворуч…

Уракс і Урасик повертали голови з боку в бік, ніби сарни, що зачули небезпеку, і їм уже стало трохи моторошно.

Та зненацька Урасик вигукнув: "Та! Та! Тук! Тук!" — тобто: "Тату, тату! Диви, диви!"

Старий могутній Уракс у ведмежій шкурі, що стояв, зіпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, і побачив, як з гілля дерева падають шипуваті зелені плоди, стукають об землю і з лускотом розбиваються.

Тоді Уракс із Урасиком засміялись, і хлопчик у козячому хутрі побіг збирати блискучі темно-брунатні кульки, що випадали з розтріснутих зелених шкаралупок.

"Крак! Крак! — сказав Урасик, показавши на ті кульки.

Тато Уракс кивнув головою, показав на дерево й сказав: "Крак-древо", — тобто тріскуче дерево. Коли обидва надвечір рушили додому, Урасик мав у кишенях своєї козячої куртки темно-брунатні кульки. В їхній лісовій печері він показав ті кульки своїй матері Уріані й сестричці Урусі й сказав: "Та, та, тук, тук, крак-древо!" — тобто: "Гляньте, гляньте, оце впало з тріскучого дерева!"

Відтоді дерево в долині називали "крак-древом", і всі діти, що жили в печерах по довколишньому лісі, восени збирали брунатні кульки та бавились ними.

Багато часу минуло — ціла тисяча років. Люди покинули печери й побудували собі дерев'яні хати. Про дерево в далекій долині вже ніхто й не згадував.

Та одного дня на початку листопада через ту далеку долину їхала в запряженому волами візку жінка з дочкою. Мати, вдягнена у вовняну сукню й підперезана поясом з великою золотою пряжкою, звалась Туснельда. Донька в червоному плащику з овечої шкури — Туся. Вони їхали вже багато днів і поїли всі свої припаси. Було холодно, в гіллі дерева свистів листопадовий вітер.

Мати зупинила волів, зсадила з візка Тусю й сіла з нею в захистку під стовбуром, що став уже грубезний, могутній. Вони хотіли трохи перепочити від труського візка та завивання вітру.

Туся сказала: "Глад!" Це означало: "Я голодна!"

Але мати, на жаль, не могла дати їй нічого, навіть жменьки проса, щоб пожувати. Аби забавити доньку, вона показала на брунатні кульки, рясно розсипані в траві, й почала качати їх, як крем'яхи.

"Це кракси!" — сказала вона, бо пригадала, що колись вичитала таке слово в списаному шкіряному сувої прапрапрапрапрабаби. Туся, що думала тільки про їжу, зразу вхопила одну кульку, а побачивши, що під тріснутою кулькою біліє щось схоже на зерня з горіха, зразу обчистила шкаралупку й укинула біле ядерце в рот.

Туснельда перелякалась: а що як донечка отруїться? Та не встигла нагримати на малу, як сталося щось куди страшніше. До дерева підбіг страшелезний дикий кабан із гострими іклами. В матері з переляку аж серце спинилось.

Але кабан, що в цих відлюдних краях ще не бачив людини, поводився зовсім мирно. Обнюхав Туснельдину пелену і вдоволено засопів, коли Туся почухала йому в щетині.

Здоровезний звір заходився вишукувати своїм рилом брунатні кульки та смачно хрупати їх. Аж за годину — видно, наситившись, — він подріботів геть.

У Туснельди камінь відпав від серця, і не тільки тому, що минулась небезпека. Тепер можна було не боятись і голоду: вона знала, що брунатні кульки в зелених шипуватих шкаралупах можна їсти. Вона пригорщами наносила їх у візок, і, їдучи далі, мати і донька чистили ті кульки і їли досхочу. А ввечері, приїхавши додому, розповіли Тусиному татові й братам про свою пригоду, показали плоди того дерева й підсмажили їх на вогнищі в хатині.

За тисячу років людський розум, звичайно, став тонший, а мова — точніша. Тисячу років тому казали просто — "крак". Тепер же один плід називали "кракс", а багато — "кракси". Краксом називали й саме дерево, і всі дітлахи, що жили в дерев'яних хатинах на околиці, восени збирали кракси й ласували ними.

Минуло багато часу — ще ціла тисяча років. Люди покинули дерев'яні хатини й побудували на горах кам'яні замки. Про дерево в далекій долині вже ніхто не пам'ятав. І ось одного дня під кінець жовтня через ту відлюдну долину проїздив верхи один рицар зі своїм сином. Рицар, що мав на собі блискучий срібний обладунок, звався Вольфгард фон Бальдевайн, а його синок у брязкучій кольчузі — Вольфик. Тато Вольфгард, що навчив свого сина не тільки їздити верхи, фехтувати, стріляти з лука та полювати з соколом, а ще й римувати, користався цією поїздкою, щоб утовкмачувати синові прекрасне мистецтво віршування.

Вольфик саме почав складати вірша. Почав зі слів:

Як ми ганяли коней пасти…

Тоді став підшукувати риму, і погляд його впав на дерево, що за дві тисячі років виросло в справжнього велетня. Він спитав у тата, як те дерево називається. Але рицар не знав того; раптом він пригадав один пергамент свого прапрапрапрадіда, де згадувалося про дерево з пальчастим листям і зеленими шипуватими плодами. Той прапрапрапрадід згадував у пергаменті й назву дерева, але рицар Вольфгард фон Бальдевайн уже не пам'ятав її точно. Він думав, думав, бо назва крутилась на язиці, але так і не міг згадати. Аж через півгодини пригадалась йому та назва. Та що синок недавно питав у нього риму до слова "пасти", він переплутав одне й друге і назвав плоди того дерева не "кракси", а "касти". Так він і сказав синкові.

"Ой! — вигукнув Вольфик. — Який чудовий випадок! Тепер я маю прегарну риму до "пасти"!"

І, їдучи далі, докінчив свого віршика:

Як ми ганяли коней пасти,

То бачили великі касти…

Тато Вольфгард був дуже задоволений сином. Коли вони надвечір приїхали до замку й сіли в великій рицарській залі за вечерю, Вольфикові довелося проспівати свого віршика під звуки лютні, і йому завзято плескали в долоні не лише дами та пани, а й служники та служниці.

Від того дня дерево в долині називали вже не "крак" і не "кракс", а "каста", бо завдяки рицарському вихованню розум людський став витонченіший і мова теж. Слово "кракс" не тішило слуху співців.

Воно здавалося грубим, неоковирним. А от "каста" — тонше, милозвучніше, його легше проспівати. Отож відтоді почали казати "каста", і всі діти, що жили в замках на довколишніх горах, часто восени їздили верхи в долину та співали під розлогим деревом.

Минуло багато часу — ціла тисяча років. Люди покинули замки, побудували собі кам'яні міста. Про дерево в далекій долині вже ніхто й не згадував.

Але одного дня, теплого осіннього дня, якась дама, гуляючи з донечкою по тій далекій долині, з подивом побачила старезне, велетенське дерево. Дама, що носила пишну, схожу на дзвін сукню, напнуту на обручах, звалась Лаура. А донечка в шовковій кофточці та довгій спідничці з тафти — Лауріночка. Обидві мали в правій руці уквітчаний вівчарський ціпочок, а в лівій — віяло.

Сівши спочити під деревом, вони побачили в траві шипуваті зелені плоди, в яких ховалися брунатні кульки.

"Ой, які чарівні!" — прощебетала Лауріночка.

"Справді чарівні", — погодилась пані Лаура.

Обидві поклали свої ціпочки та віяла й почали кидати одна одній брунатні кульки.

Лауріночка спитала матір, як називаються ці плоди. Та пані Лаура не могла пригадати зразу, їй тільки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в одній книжці своєї прапрапрапрабабусі. Згадалось їй і те, що такі дерева ростуть десь у Гюлістані, тобто в Туреччині. А що пані Лаура любила говорити в риму, то сказала:

Вони ростуть у Гюлістані

І називаються кас…тани.

"Ох, каштани! Яка мила назва! — вигукнула Лауріночка, бо вона була трохи шепелява. — Дожвольте мені, матушю, нажбирати їх і вжяти додому — гратишя! Каштани!"

"Назбирай, пташечко моя", — відповіла пані Лаура.

Отак і вийшло, що Лауріночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатні кульки. І всім розповіла, що вони називаються "каштани".

Сестричкам та гувернантці-француженці ті каштани дуже сподобались, і вони всі поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.

Від того дня старезне дерево почали називати каштаном.